Я не люблю сало, не ношу вишиванку і не знаю слів українського гімну. Я не перепливав Дніпро і не вмію танцювати гопак. На моєму столі не лежить “Кобзар”, а на стіні не висять рушники. Моя кров червона, а не жовто-блакитна. Я не схиляю “пальто” і “кіно”, і три найважливіших слова я сказав російською мовою. Я – українець?
Я вболіваю за “Динамо”, за Кличка і Клочкову. Я бачив цю землю з ілюмінатора Боїнга, але я повернувся. Мені не потрібні неонові міста й силіконові жінки. Я не буду жити там, де вулиці без імен, а люди без по батькові. Я залишуся тут.
Тут земля ще не охолола від вогню, і ще не стерлися на плитах імена незабутих предків. Тут дівчата читають в метро і пишуть вірші на парах з термодинаміки. Тут на грошах поети, а не президенти. Тут жартують смішно і посміхаються чесно. З серця не викреслити п’яту графу. Я – Українець.
Я люблю вузькі вулиці Львова і Харківські проспекти. Мені стали рідними безтурботна Одеса, діловитий Донецьк і легендарна Полтава. Я не вірю патріотам на трибунах, але вірю патріотам в окопах. Я вірю в цю країну: я довіряю цьому повітрю – воно тримає купол, цим горам – вони тримають страховку, цим людям – вони тримають слово. Я люблю стук каблучків по плитці Хрещатика, скрип снігу в Карпатах і шелестіння кримської гальки. Мені ніколи не забути української колискової і поцілунку на Андріївському.
А ще: мені часто сниться неосяжне небо і поле соняшників. І мій син народиться тут. Я – Українець.
