Здається, уся Європа зараз перенесла усі свої проблеми за другий план і живе виключно футболом, фінальна частина континентальної першості якого проходить у нашій країні і сусідній Польщі. Віддамо належне організаторам дійства, за короткий час вони здійснили здавалося б неможливе – спромоглися таки довести спортивну інфраструктуру до логічного завершення, тим самим доказавши європейському загалу, що Україна свої зобов’язання перед УЕФА і мільйонами вболівальників виконала. Не будемо зараз вдаватися в деталі, скільки коштів витрачено на підготовку до чемпіонату, тим більше, що точну цифру назвати не можуть ні віце-прем’єр міністр Колесников, ні керівник уряду Азаров, ні Президент Янукович, суми яких ними озвучені, відрізняються в рази. Не будемо також озиратися назад в минуле й міркувати, чи варто було боротися за право приймати чемпіонат Європи, чи відмовитися від цієї затратної затії. Україні випала нагода довести, що вона амбіційна, цивілізована й здатна організувати футбольне свято на найвищому рівні – вона нею й скористалася. Безперечно, у міжнародному значенні проведення фінальної частини футбольної першості Європи на території будь-якої країни, це своєрідне випробовування її на міцність насамперед економічну, це також і реклама самої країни, яку багато європейців до цього пов’язували з братами Кличками, футболістом Андрієм Шевченком, й арештом Юлії Тимошенко.
Втім, не про це зараз хочеться говорити. У мене, як і напевно, в тисяч футбольних уболівальників Галичини склалося враження, що українські організатори європейської першості переймалися не нашим комфортом, а виключно думкою заморських гостей. Звичайно, їхнє враження, щодня трансльоване на усіх каналах телебачення тішить наше самолюбство і сповнює гордістю серця за те, що в Україні суперсучасні стадіони. найсмачніше і найдешевше пиво, найкращі у світі дівчата, приємні і ввічливі люди, що Львів – маленький Відень і т.д. Ми могли б тішитися разом з ними ще більше, коли б мали нагоду вболівати за збірну України безпосередньо з трибун стадіонів або в крайньому разі, без особливих проблем стежити за трансляцією з екранів телевізорів. Коли у першому випадку багато хто з нас позбавлений такої можливості як через квотний принцип розповсюдження квитків структурами УЕФА, так і їх дорожнечу для простого українця, то, здавалося б, приєднатися до європейського свята футболу мало б допомогти українське телебачення. Але… Це ж наскільки треба не любити десятки тисяч вболівальників-галичан, щоб позбавити їх і цієї можливості? Навіть матчі за участі збірної України Перший національний не спромігся транслювати у повному обсязі, не кажучи вже про поєдинки інших команд. Мало того, глядачі із супутниковим телебаченням змушені були авральним способом перекодовувати його через надто слабкий сигнал прийому. Про ТРК ” Україна ” промовчу – комерційний канал навіть в цьому вишукав можливість додаткового заробітку. Склалося прикре враження, що на футбольному святі Європи українському вболівальнику відведена роль такої собі обслуги, глядацький інтерес якої нікого з українських спортивних чиновників не цікавить. Тому й дякувати доводиться одному з німецьких телеканалів, а не Першому національному. На мій погляд, таке ставлення до нас зумовлене й тим, що його очолюють громадяни України, а не українці. То невже вони перейматимуться нашими проблемами? Невже в державі не знайшлося грошей, мізерних в порівнянні із вкладеними в проведення чемпіонату Європи, аби закупити зручну для простого глядача трансляцію поєдинків бодай з участю нашої збірної? Невже власникам приватних телеканалів примарна вигода настільки засліпила очі, що вони замість номера на футболці гравця бачать тільки номінал долара? Втім, дивуватися нема чому – нам, простим людям, завжди вказували наше місце. Не стало винятком і це свято у нашому домі, щоправда, веселяться та радіють на ньому гості і слуги народу, а ми, народ, тільки підносимо блюда до столів.
Михайло Апостол