Поезія не врятує світу, та окрему людину може. Шкода, це не моя думка, вона належить Й. Бродському. В його нобелівській промові я також вичитала, що в якості співбесідника, книга (читай: поезія – Т. Д.) надійніша, ніж приятель чи кохана. У збірочці віршів молодої тернополянки Зоряни Биндас «Безсмертя» знайдемо багато рядків, що запам’ятовуються, та головна причина, через яку її твори видаються перспективними, полягає у наявності так званого поетичного чуття. («Вночі селом літають дикі сови… / І дзвін мовчить – це тільки тимчасово. / І навіть вітер стих… І свічка заплаче від страху згоріти… А вітер губитиме мудрі цитати… Своїм безголоссям тиша співатиме…»).
Поезія виповідає більше за інші літературні жанри, і як жоден інший жанр зберігає за собою функцію спілкування однієї людини з іншою. Поетичний жанр звертається до читача tete-a-tete (удвох без інших – франц.). У цьому, мабуть, і полягає сенс, розуміння індивідуальності поета. Найприродніша молода поетка саме там, де пише про речі нібито звичайні, проте знаходить для них єдину потрібну струну («Восени хробаки всі злізуться вкупу / І позбирають нам яблука в кошик. / Ще трошки, і дощик впаде, іще трошки, / А поки – дідовий чобіт в ріллю ступить… Заспаний пес вилізе з буди, / Він позіхатиме, заскавулить. / Весни третій тиждень, надворі ще студень…»).
Звичайно, ми не жадаємо від поетичних візій прямого відтворення повсякденності, але ж саме з неї черпається матеріал, з якого твориться поезія («У дідовім саду сливи / Облетіли всі, геть почорніли…»). Перепади між рядками-образами вищої та нижчої напруги, власне, і створюють ритм пульсуючої емоції, «гармонійної аритмії». («Бо як ти геть підеш, то я буду голодний, / Або заб’юся тут, на цій брудній підлозі. / Нехай вона вернеться» – я помолюся Бозі. / Бо хто ми’попере тії бруднющі сподні?»).
Поетесу цікавлять передусім ті межі свідомості, поза якими слова зникають, хоча значення їх залишається. Вона прагне оновлення поетичної мови. Образ народжується у своєрідній точці перетину: на зіткнені значень, на взаємодії з контекстом асоціацій, ця асоціативність походить із самої природи слів і однаково важлива для поетів будь-якого стилю («Ми – бутлі вже скислих вишень»).
Жоден вірш не створюється виключно з гарних слів. З точки зору просодії наближення поезії до музики обмежується особистими навиками автора (найважливішим є поняття музичного ритму і структури). Музичні можливості сховані в усталених, традиційних зв’язках поетичної мови з розмовною, в інших випадках, поет мусить ступати в ногу зі змінами у повсякденній мові, які одночасно є принциповими змінами у способах почування, та попри все, обов’язок поета – розвивати і поліпшувати якість поетичної мови, тобто її здатність виражати різноманітний спектр почуттів і вражень. («Коли ти іще раз намилишся до мене, милий, / То добре удома свій мозок із милечком вимий. / А як надумаєш милитись, то бери милиці / І не забудь ті дві милі ці, / Що твої вилиці.»).
Який період переживає сучасна поезія – визначити навряд чи можливо. Верлібр як бунт проти традиційних форм та обмежень, однак навіть напрочуд вправні поезії не можуть стримати прогресуючого його занепаду. Зоряна Биндас наразі прихильна до силаботонічної системи віршування, бо це – певна усталеність, яка встановлює для поетів власні закони, диктує притаманні тільки їм ритми й співзвуччя.
Зроблені вище узагальнення аж ніяк не означають, що у доробку нашої авторки нема певних вад: це і перебільшена увага до сучасного сленґу («Зранку знов залишу в кухні срач») та модної сексуальної лексики («А тіло корчить вже не від оргазму…Ти тріщишся на мої перса»); деяка штучність пафосу, банальна обгортка загалом зрозумілих патріотичних істин. Хочу лише привернути увагу до тематичної, інтонаційної, версифікаційної відмінностей, що обумовлені принципово різними зв’язками з реальністю молодого покоління, котре змінює попереднє. І нема на те ради!
І тільки вночі танцюють на стелі,
Лише як темно – приходять у сни
Тіні людей – химерні, дебелі,
З ними в танку – рожеві слони.
Тетяна Дігай