Астроном зі світовим ім’ям Іван Климишин (75) кожного літа відмовляється від цивілізації. Вчений до осені живе з родиною на хуторі Вільний птах, що за 2,5 км від села Кутиска Лановецького району. Це Батьківщина вченого. Чоловік розповідає, що онуки так назвали хутір через відсутність сусідів. Ім’ям Івана Климишина назвали планету, що обертається навколо Сонця між Марсом та Юпітерома. Окрім того, Американський біографічний інститут двічі визнав вченого Людиною року. Наразі пан Климишин готує до друку “Проблеми календаря, хронології і пасхалії”. Взимку чоловік перебереться до Івано-Франківська, де викладає в Прикарпатському університеті.

 

Упродовж останніх двох років автору цих рядків безліч разів довелося  відповідати на питання  журналістів: «якою є формула Творця?».  Як думаю, певну відповідь таки вдалося зформулювати. В розумінні : «так, Творець світу існує, і в цьому не сумнівалися найвидатніші вчені усіх століть».

Та  для кожного з нас зразу ж з”являється наступне питання: «Добре, Він є, але є й ми. То  навіщо ми на цій землі? Які  Його задуми  про кожного з нас?»  І тут доводиться  згадувати   мудрість усіх минулих  поколінь, зокрема, давніх римлян: «Quantum scimus,  gutta  est, ignoramus  mare”- «Те, що знаємо, лише краплина,  незнаного ж – море».

     «Світ цей у злі лежить» – такою є  визначальна теза Святого Письма /див. 1 Ів.5:19/. Бо ж у ньому  перший із народжених  – Каїн – був не просто вбивцем, а братовбивцем!  Яка  жахаюча  алегорія – для всіх часів і народів!! І  як би не хизувалися  «високоцивілізовані»,  вказуючи на інших пальцем,  варто лише глянути їм на сторінки своєї ж  історії  –  і замість порошинки в чужому оці побачити колоду в своєму…

    Біблія, Святе Письмо, дає усім  (хто вміє і хоче читати…) не одну тему для роздумів. Як ото, скажімо, – присуд на смерть Сина Божого, Того, хто навчав милосердя  і співстраждання до кожного ближнього. «Розпни Його!» -хто це кричить? Не чутно? Та це ж і ми! Але не лише ми.  Це кричать усі,  різними мовами й  говірками. Бо ж так багатьом  Його слова заважають жити – спокійно пережовувати щось чи аж когось там,  навіть цілі племена  (і нації, якщо вдастся).  

       Бо  ж у кожного є своє «розуміння»,  як утвердити  «оте  найважливіше» – себе, водночас – як оправдатися перед  Творцем,  як його аж «приватизувати», щоб гордо на весь світ заявляти:  «це лише нас Він любить, це ми  обрані Ним, а ви покоряйтеся,  бо Він –  з нами!».

Вдумливо співставляючи повчальні тексти, складені  віддавна й досьогодні, зокрема –    провідними вченими світу, можемо питання про «формулу Творця» розглядати з різних «актуальних і пекучих» точок зору:

1.За відсутності Творця «сліпо-глухо-німа» природа, щоб змонтувати якусь складнішу конструкцію (як ось, молекулу білка) змушена справді наосліп перебирати всі можливі варіанти. «Майже початковим  матеріалом» при цьому є амінокислоти  (АК) – сполуки з 10  – 27 атомів водню, вуглецю, азоту і кисню. З якихось причин природа «має» 200 різних АК, але використовує лише 20 зі ста тих, які «повертають площину поляризації  вліво». Максимально спрощуючи розповідь, скажемо: «для природи» усі ці 20 АК однаковісінькі, тобто вони мають «тіла» різної маси , але в них усіх  тотожні за будовою «ліві руки» – це поєднання азоту з воднем, але й цілком однакові, проте по-своєму,  «праві руки», бо ж тут – поєднання вуглецю з киснем. Це змушує  підкреслити: «при монтуванні молекули білка у природи нема  вибору,  лише необхідність  перебирати всліпу усі можливі варіанти як рівноправні». І  число цих варіантів  W   фантастично велике, для їх обчислення множимо на себе кількість «використовуваних» АК (тобто m = 20)   N разів, тобто стільки, скільки АК налічується в структурі конкретного білка:  W =  m (*N).

 У відносно найлегшому випадку, коли АК загалом 100, число варіантів сягає величини «одиниця і 130 нулів за нею». Атомів же для цього потрібно ще в 20 разів більше! У всьому ж доступному для спостережень Всесвіті астрономи налічують  лише  «одиницю з 80 нулями за нею» атомів. Отже – «не з”явиться сама собою»  навіть одна (!)  «корисна»  молекула простого білка. З цього  видатний англійський астроном Фред Хойл і зробив зрозумілий для всіх висновок: «Та не мучилася природа всліпу, бо Надінтелект  наперед дав їй програму ».

Незайвим буде додати, що це питання у своєрідний спосіб описав Й.С.Шкловський у своїй знаменитій книжці  «Вселенная. Жизнь. Разум». Проблему формоутворення  ледве не вперше «в ті часи»  обговорив Ю.Г.Симаков у кн. «Живые приборы» (1986 р.).

   2. Отже  – є   Творець, і це Йому  зволилося створити весь навколишній Світ , зокрема, – нашу планету та заселити її,  « вивести на арену світової історії» і  білих, але і жовтих, а ще й навіть чорних, давши кожним із них окремі мови та здатність складати свої уявлення про форми Його вшанування!  І  хто збагне Його задум? Передусім – хто збагне  масштабність «конструкторських бюро», де  осмислювалася й проектувалася кожна  функція, кожна «деталь» і структура  конкретного  живого організму – аж до розумного? Щоправда дозволено  багатьом твердити : «не бог створив світ, а Всесвіт створив людину» і «язик  у них не всихає». Але в Інтернеті маємо вже достатньо матеріалів про те, як декларували свою віру в Творця найвидатніші вчені!

Знання про Нього знаходимо у пророка Ісайї (Іс. 55: 8 – 9):  «Бо Мої думки – не ваші думки, і дороги ваші – не Мої  дороги… Бо так, як небо вище від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших і думки Мої вищі від думок ваших».  Це ж стверджує на кожній літургії священик у молитві, коли хор співає «Достойно і праведно є..»: «Бо Ти – Бог Несказанний, Недовідомий, Невидимий, Незбагненний і Всюдисущий… Ти з небуття нас до існування привів…». Наближує нас до Нього, до розуміння Його задуму щодо нас наявність у цьому світі краси в її найрізноманітніших  формах і проявах – від розмаїття квітів, щебету птахів, зрештою – наших обдарувань відтворювати цю красу в мистецьких творах .Загалом же маємо і «розуміння нашої тут сутності»,  його зформулював св. Василій Великий: «Людина – це звір, якому звелено піднятися до неба». Тобто якраз – до свого Творця. Отже, зростати  духовно. А що це дається нелегко, то з”явився на землі  Той, Хто каже кожному: «На цій дорозі ти спотикаєшся, грішиш, але не падай у відчай, осуди свій гріх і Я візьму його на Свої плечі, ти ж іди вперед, уверх!»

3. Світ цей – у злі лежить. І прояви цього зла найрізноманітніші. Гляньмо передусім: «хіба в  Каїна землі було мало?». Адже «одному, скажімо,  – до Гімалаїв, іншому –  до  Піренеїв»,  підеш і, повернувшись, уже не зустрінешся!  Аж – ні, «не можу спокійно жити, доки десь там залишається живим мій брат»

Кожна епоха ставить свої проблеми, з них найголовніша – «хліба і води». Склалося так, що це якраз тут, від Карпат і  до Уралу,  є чорноземи, де можна ( і треба, у злагоді!) збирати врожаї,  щоб прокормити чи не пів Азії та й Африки впридачу. Так ні, якісь чи не Каїнові правнуки розпалюють розбрат, починають  дискусії аж щодо того, «чия мова єдино правильна, не теляча». Здавалося б – куди спішити? Хіба є сумнів у тому, що вже найближчим часом здійсниться  оте пророцтво філософа   Гадамера: «Років через… вся Європа розмовлятиме китайською»  (ну, з уточненням Кусто: «Франція  –  арабською»).  Нам же відлунюється оте  каїнове: «Я то помру завтра, але ти маєш умерти сьогодні»…

Автор цих рядків – астроном, поміж пальці якого, образно кажучи, мільйони років проковзують, наче сухий пісок. З 11-ти років – на крилосі як «помічник дяка», разів 25 читав Апостола (якщо є Обідниця) над головою покійника. Довелося копати яму на цвинтарі, коли помер наш у селі сусід. Довелося й відчути: особливо загострюється в людини «питання про Творця», коли вона потрапляє на грань, за якою – небезпека важкого каліцтва або навіть швидкого чи повільнішого переходу в небуття. Зокрема,  це там, де – хворі туберкульозом. Дехто – з обома дірявими, як решето, легенями. Або ж з важкими післяопераційними ускладеннями, Пробув я  «там», приліковуючи «свій» кавернозний туберкульоз,   загалом три роки. І тоді, як ніде інакше, усвідомлюєш: життя наше  – до ілюзорного коротке. І ми тут – щоб  «перед обличчям Творця» здати  екзамен. Напевне, передусім – на вияви добра, співстраждання, взаємодомоги, навіть до самозречення в ім”я когось  ближнього, але і дальшого. А ще – надати цьому світові барвистості , скажімо, тими чи іншими  художніми витворами, озвучити його захоплюючими мелодіями. Загалом  же,  усі ми тут –  Його діти! І  в цьому –  важлива сторона «формули Творця»!!!

Історія людства переповнена трагічними сторінками, здебільшого  писаними  кров”ю. Конкретно я виріс на вододілі, яким татари чи не щороку добиралися аж до Бродів і то упродовж двох століть.  Я ходив цією землею, де лунали зойки-плачі бранців , де все навколо  скроплене кров”ю,  усе толочене-перетолочене. Але крізь смуток пробивалася радість: ми по-при все – вижили!

Сьогодні, однак, ситуація важча. Стався демографічний вибух і водночас, напевне, – незворотні зміни клімату. У 1900 р. населення планети налічувало 1,5 млрд. осіб, а наприкінці ХХ ст. – вже дещо перевищило 6 млрд. До 2050 р. воно може сягнути 12 млрд. До того ж в усіх, аж до найглухіших закутків Африки, напевне, буде бажання  «вже тепер, негайно, жити по-американськи». А це  вимагатиме, зокрема,  збільшення енергетичних витрат чи не в 20 разів!  То чи вистарчить усім, серед іншого, води,  пшениці, нафти і газу ??

    Проблема зміни клімату все ще наче й дискусійна. Але ось моя (батьківська) хатина – на згаданому вододілі. І  зовсім недалеко  100 років тому від нього витікала «повновода»  річка. У 1943 р. на місці джерела викопали криницю глибиною 18 м.  Але в останні чи не 20 років видно її сухе дно – «і нема на те ради»! Тож перспектива непередбачених змін «світить»  і для  нас.    

     4. Звідси й  своєрідна «установка», орієнтир для кожного в «мандрівці крізь хащі нашого світу». Світ цей саме  такий. І в ньому,  «на сцені світової історії»  виступили тисячі різних племен.  Очевидно, кожне мало завдання  реалізувати дані йому  таланти. Тож  правильним буде лише такий висновок: кожне сприяння розвиткові того чи іншого народу – це співділання  з Творцем у реалізації  Його задуму. І, навпаки, намагання обмежити духовний і фізичний розвиток того чи іншого народу (нації) є важким гріхом супроти Творця всіх і всього! Це та ж  грань   «формули Творця»…

    Творець дав кожній людині здатність розрізняти, що таке добро і що – зло. Щоб у цьому світі вибору вона здала певний екзамен,  передусім – примножуючи добро. Він дав здатність збагнути: визначальним для кожної людини є усвідомлення своєї гідності. Гідності кожного зокрема, гідності спільноти, до якої, з волі Творця, належимо. Тою ж мірою шануючи і гідність представників інших культурних спільнот!

     В цьому, напевне, для кожної спільноти, – суть того, що зветься національною ідеєю: зберегти себе, щоб реалізувати обдарування, отримані від Творця. Це можливе, річ ясна, «у своїй хаті» – у своїй Державі. За умови певного взаєморозуміння та взаємодопомоги.

     Однак «світ цей у злі лежить». Передусім хоча б тому, що, кажучи словами св. Томи Аквінського, щоб людина була доброчесною, їй потрібен певний мінімум матеріального достатку. А це, «у бажаному обсязі»,  досяжне не завжди.

5.Поєднуючи тут сказане з  певними особливостями людської психіки, приймемо   до  уваги, услід за відомим російським богословом о.дияконом  Андреєм Кураєвим, такі дані соціології: «Лише 10 – 15 %  людей здатні дозволити своїм переконанням реально і постійно впливати на своє  життя. Це відсоток людей, які всерйоз живуть так, як вони це  сповідують. Вони здатні перебудовувати свою долю відповідно до своєї віри.. Всі інші…вважають своєю вірою те, що їм скаже влада..». І далі – важливий висновок: «Долі народів у релігійній сфері залежать від того вибору, який зроблять 10 – 15 %  релігійно самостійних громадян…».  Тож   – «достатньо ці 15 % розколоти на двадцять груп по 0,75 % – і народний організм буде духовно обезголовлений».

     Тож, мабуть,  це добре, що в нашому минулому на одного козака було 10 «гречкосіїв».  Було би більше перших – чубилися б за булаву, «щоб чужі боялися». А так – збереглося наше плем”я аж дотепер.  Але нині , як виглядає, наче й  на сміх сусідам. Адже коли в такій спільноті 189 партій  (а ось о.д. А.Кураєв каже, що вистарчило б і 20), то  «нав”язати свою віру»  їй могли б навіть пінгвіни чи кенгуру! То якщо згине з лиця землі наше недолуге, як хтось вважає,  плем”я, винними що –  будуть оті пінгвіни чи якісь там моголи?

     Важкою довбнею б”ють по голові пересічного українця  прогнози щодо того, «коли то згине з лиця землі наша солов”їна мова». Нещодавно прозвучало: «до  кінця ХХІ». Років 20 тому прогнози були ще більш песимістичнішими. Як ото в А.Дімарова: «…могила нам давно вже викопана. Й ”інтернаціоналісти” – могильники ждуть – не діждуться, поки ми ляжемо до ями, – закопати, затоптати, зрівняти з землею…». Чуємо, як то «в Галичину цю мову привезли більшовики», і не надивуєшся, якою ж то мовою написав Іван Франко «Захара Беркута»? Що її , «нашу солов”їну»  нібито  зовсім  недавно хтось там штучно сконструював.  І дивуєшся: чому б це нашим письменникам  не віднайти та для всіх нас не оприлюднити відому «Записку», подану  (1905 р.) в Російську Академію наук за підписом її  (російських же, вдумаймося і з пошаною «схилімо голову»!) академіків О.Шахматова, Ф.Фортунатова, А.Фамінцина, Ф.Корша та ін., в якій ясно і рішуче зазначено, що українська мова аж ніяк не  є діалектом іншої, а є мовою самостійною. Та повторювати б  це в школі на кожному уроці – від першого до 11-го класу. Бо ж воно записане і в   Святому Письмі: «Як багато є  різних мов на світі  і жодна з них не без значення»  ( 1 Кор. 14: 10). А ще: «… в Церкві волію п”ять слів зрозумілих сказати, … аніж десять тисяч слів чужою мовою! Браття, не будьте дітьми розумом..» (там же , 14: 19).  Ми це  знаємо? Ми це усвідомлюємо??  Чи ми таки є дітьми розумом?  І чи взагалі здатні  усвідомити, що це Творець зволив, щоб ми були українцями, яким  би не було це непосильним тягарем для кожного?  Ніхто не в змозі вибрати місце свого народження.  І  ото з волі Творця ми – тут. Так, бути українцем – нелегко . Але дещо все ж ми визначаємо для себе самі. Це ж – складова отої «формули Творця»!

     Подекуди трапляється – нас принижують.  Але ж чи  ми самі  цього справді не хочемо? Щоб декларувати: «Ой, ми такі гарні, але ось які бідні». А, може, пора б уже задуматися над тим  своєрідним діагнозом, що його  нам встановив ще 150 років тому професор-полтавчанин Федір Каруновський: «Найхарактерніша їхня риса – лінивство і пияцтво». Але ще й чванство чи, як казав Іван Франко, дріб”язковість, вузький егоїзм, двоєдушність і пиха (Твори, т.31.с. 30).  Ну, вдумаймося: 189 партій, отже – стільки генсеків, непомильних у… своїй величі. А ще – в своєму небажанні  поступитися своїми таки амбіціями, може, найбільш типовими саме для нас?

     То, може, допомогло б, якби кожен із нас частіше вдивлявся на себе у дзеркало? Та щоразу повторював услід за Франком: «Мій..патріотизм – то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу… тихо проклинати долю, ..але скинути його не можу, іншої  батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням..». Тобто – іноді бути українцем до нестерпного важко, та виходу нема: Творець закидає кожного в ту чи іншу спільноту,  і кожен зобов”язаний нести на своїх плечах цю відповідальність…А якщо чуємо «прогнози» щодо того, скільки то років залишилося до «зникнення нашої мови», як і загалом  –  «нашого  існування  як окремої спільноти», можемо хіба дивуватися  з цього безбожницького ворожіння.  Адже знаємо народну мудрість: «людина стріляє, та кулі носить Бог»!  І ми  таки станемо, доживши, перед Творцем, щоб сказати Йому: «Так, ми були навіть  ледачими духовно,  а все ж ми таки   намагалися здати перед Тобою свій   екзамен. І тепер приносимо Тобі, зокрема, наші чудові пісні, наші вишиванки, зрештою – всю переповнену високою поезією душу, нашу – українську душу!

  1. І  ще одна грань  «формули  Творця всіх і всього», чи, як іменував Його Ньютон, Пантократора, Володаря незліченної кількості галактик, неосяжного Простору й неохопного Часу. Це – для тих, хто «надійно знає»  і те,  скільки ж то років Землі.  А ще  –  чия віра «істинно правильна».  Згадаймо ж ще раз оті слова Ісайї:  «Мої думки – не ваші думки..» !  Щодо « віку Землі», – доречно звернутися до мудрості Іудейської традиції. Адже «там» лічать роки не від «створення світу» , а «від Адама». Допитливому рекомендуємо книгу Дж.Л.Шрьодера «Шість днів творіння..» (Ієрусалим – Москва, 2000 р.): шість днів – це в системі координат Творця,   у нашій же системі координат  простору-часу  «до Адама» могло проминути й 14 млрд. років – від «початку світу». І від такого уявлення  «світ не валиться». Хіба що утверджується теза: ніхто не має права ставити межі могутності Творця!

       Те ж стосується і питання, «кого Він, Творець», любить.  Ап. Павло (2 Тим. 2: 19) зазначив: «Господь знає  своїх»,  і це повторив св. Августин: «Своїх знає лише Бог». Тож ніхто на цій землі не має права ставити межі милосердю Божому!  Ніхто!  В які б шати його не одягали та як би руки йому не цілували, якої довжини шлейф не тягнувся б  услід за ним. І той, кому доводиться стикатися з таким  «земним»,  має усвідомлювати: є Творець («там, зверху»), але й є ті («тут, внизу»), які про Нього щось говорять. Бо вони бувають усякі – і святі, але й подекуди «не зовсім»…А кожен із нас повинен  мати тверду установку: отам, зверху, мій Творець, тут  я. І я –  той, хто здає на цій планеті екзамен  і то упродовж усього життя!  Передусім – на гідність. А ще – на твердість свого характеру, завдяки якій  зможу подавати всебічну (моральну, психологічну, матеріальну зрештою, іноді насамперед –  якраз її)  своїм ближнім, тим, хто ще не усвідомив «свого на цій планеті становища».  Врешті-решт (чи насамперед) – на здатність  черпати сили навіть із тої безодні розпачу й безнадії, в яку закидають  чи не  кожного  з нас сумні, іноді й дуже  важкі обставини життя…       

        Насамкінець – ось ці перлини давньої вже мудрості. Римлянин Цицерон: «Не знати, що трапилося до твого народження, – значить назавжди залишатися дитиною».  Грек Аристотель: «Власна мова – основа людської гідності». Його ж одноплемінник  Симонід Кеоський (5-те ст.до н.е. ще!): «Для  повного щастя  людині необхідно мати славну Вітчизну» . То будуймо її – для наших дітей і внуків! З гідністю, мужністю і розважливістю сприймаючи і удари природніх катаклізмів, і нелегкі проблеми демографічного вибуху.  І, може, й передусім – нашу 189-головість…

                                                        Іван Климишин, професор

Довідка

Климишин Іван Антонович

Народився 17 січня 1933 року в селі Кутиска Лановецького району на Тернопіллі.

Професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, доктор фізико–математичних наук.

Автор 75 монографій (враховуючи перевидання) та науково–популярних книг із космічної газодинаміки, історії та теорії календаря, історії астрономії, окремих аспектів релігієзнавства.

Напишіть відгук