Про заслужену артистку України, співачку, ведучу музичного телепроекту «Фольк-music» на Першому Національному Оксану Пекун тернополяни завжди кажуть «наша», оскільки вона народилася і виросла в Тернополі. За роки, що мешкає у Києві, вона вже встигла звикнути до столиці і полюбити її, але рідне місто все одно згадує з легким відтінком ностальгії. «Я завжди в Тернопіль їду, як додому», – зізналась співачка, даючи ексклюзивне інтерв’ю для «Моєї газети». Хоча Оксана не заперечувала, що те давнє кардинальне рішення про зміну місця проживання їй досить важко далося.
– Але спочатку, ще до Києва, довелося визначитися із загальними життєвими пріоритетами. Я завжди відчувала в собі потенціал – силу голосу, силу можливостей своїх, і цей потенціал хотілося показувати людям. Та найголовнішим стимулом для подальшого саморозвитку була щира, захоплена реакція глядачів на мої пісні. Саме це, окрім, звичайно, власного шаленого бажання співати, спонукало мене займатися співацькою кар’єрою. Починалося все з фестивалів, яких я чимало об’їздила, – на багатьох здобувала якісь премії, а на якихось і ні, таким способом на собі перевіряючи метод проб і помилок. Та через цей досвід неможливо не пройти, адже якщо хочеш чогось досягти, не без того, щоб колись і спіткнутися, і якоїсь помилки допуститися. Це нормальні кроки до перемоги. А щодо переїзду до Києва, то хотілося професійного росту, а це для співака може забезпечити лише столиця з її можливостями, мас-медіа і так далі.
Але ж це було тоді для тебе чуже місто, зі своїми законами та канонами шоу-бізнесу…
А відважилась я все таки тому, що відчула опору. В ті часи якраз познайомилась зі своїм майбутнім продюсером, а тепер і чоловіком Володимиром Коваленком. Зустрічалися ми більше двох років, і в 1998 році перебралися до Києва вже разом. Отож, їхала з людиною, яка мене розуміла, підтримували, любила, і яку я любила. Хоча на початках й справді було дуже важко: коли ти в Тернополі знаходишся, то кияни ставляться до тебе чудово, та варто тільки переїхати до Києва, – моментально стають жорстокими, адже ти претендуєш на частинку їхнього життєвого простору. Але це нормально, оскільки так проявляється боротьба за виживання. Отак ми з Володею виживали… І вижили! Як нам це вдалося? Бо залишалися морально чистими і ставилися до людей так, як би хотіли, щоб ставилися до нас. Ми не поступалися своїми принципами, але завжди були щирими з оточуючими. І працювали, працювали, працювали… А ще мені пощастило, що на моєму шляху зустрічалися люди-професіонали, які підказували, як краще зробити, допомагали. Це дуже важливо, і я їм досі вдячна.
Жертва, яку ти заплатила Києву, звичайно, було й те, що в Тернополі залишалася твоя маленька донечка. І поки в тебе не з’явилась можливість забрати її до себе, доводилося «розриватися» на два міста.
Тут вже я безмежно дякую моїй мамі за підтримку і розуміння, адже до 14 років Лідуся повністю була з нею. Я працювала, «ставала на ноги», а вона відповідала за її виховання. І оскільки мама в мене відповідальна, строга, з високими моральними принципами, то й Лідусю так виховувала. Я їй дуже вдячна тепер за нашу гарну позитивну дитину, яка і переживає за нас, і турбується, і все вміє. Таких дітей, переконуюсь, зараз дуже мало. Коли ми почали жити разом в Києві, правда, довелося по-новому звикати одна до одної. Але нам все вдалося. Я дуже рада, що і бабусине виховання, і моє поєдналися так, як треба.
Кар’єра співачки, а тепер і твоя робота у проекті «Фольк-music» пов’язана із постійними роз’їздами, гастролями, зйомками, словом, майже 24-годинною завантаженістю. Як тобі вдається поєднувати із цим і домашні обов’язки?
Тепер, коли донечка вже доросла, багато в чому я можу покластися на неї. Але раніше й справді просто «зашивалася», було дуже важко. Частенько доводилося за 20 хвилин варити супчик, бо прихожу ввечері додому і розумію, що хочеш-не хочеш, а чоловіка потрібно нагодувати. Я можу щось легеньке перекусити – шматочок сиру, ковбаски чи яблучко, а чоловік хоче поїсти! Тому йду на кухню, готую і розумію, що це нормальна жіноча праця, нормальний стан нормальної жінки. Отож все можу: прибрати, помити вікно, пофарбувати, цвяха забити, борщик зварити, голубці приготувати, деруни насмажити, і на окрошку часто друзів до себе запрошую. Але, чесно кажучи, за постійним цейтнотом дуже мало в мене є часу для домашньої роботи. Добре, що дочка в нас доросла. Вона турбується про нас, знає, що ми з Володею зранку до ночі на роботі, приїздимо не раніше десятої вечора, і Лідуся завжди готує нам щось смачненьке, чекає. Це так приємно! А раз на тиждень, коли приїздимо до мами в наш заміський будинок, то вона теж нас чимось смачненьким балує.
То мама зараз живе окремо від вас?
Так вже вийшло. Там, перш за все, природа, свіже повітря. Але найголовніше, що у нас дуже насичений темп життя, від якого вона просто втомлюється. Чесно кажучи, раніше я навіть не думала, що мама може жити окремо. Та й вона сама не уявляла, як це я поїду від неї в Київ. Настільки, так би мовити, «пуповина» міцна між нами завжди була, здавалося, що ми одна без одної не можемо. Але ми і зараз «не можемо»: не буває дня, щоб не здзвонилися по кілька разів, не поговорили, не порадилися. Однак у нас з Володею дуже насичене життя, ми можемо вночі приїжджати-від’їжджати, вночі дзвонити, зранку поспішати. Мама каже, що не розуміє, як ми живемо в такому темпі, ще раз доводячи, що людині старшій потрібен спокій. От ми забезпечили їй такий спокій, щоправда, раз на тиждень своїм приїздом його порушуємо. «Ви, як цигани, – сміється мама, – постійно на валізах, приїхали-поїхали, сьогодні тут – завтра там». Але це моє життя, моя робота, яку я безмежно люблю, не можу без неї, це мені потрібно, просто життєво необхідно. Така я вже є!
А яка ти ще є?
Я дуже вимоглива – і до людей, з якими працюю, і до самої себе. Якщо я поставила завдання, то його ретельно виконую і вимагаю цього від тих, хто поруч зі мною. Якщо ж бачу, що людина прохолодно ставиться до своїх обов’язків, халтурить, не є професіоналом у своїй роботі, то просто відмовляюся з нею працювати.
Як, на твою думку, можна в сучасному світі вижити жінці, як чогось досягти?
Я думаю, однозначно, в будь-якому разі жінка повинна мати освіту, – без цього неможливо. Як досягти чогось? Якщо не вдалося знайти справді улюбленої роботи, то треба мати власну улюблену справу, тобто щось, що справді подобається, вдається найкраще, якоюсь мірою – відрізняє від інших. І навіть якщо жінка присвятила себе лише домашньому господарству, то повинна мати щось, чим захоплюється: вишивати, в’язати, шити дитячі речі, вікна прикрашати чи робити декор, будь-що! Стосовно бізнес-леді, то вона, я думаю, обо’язково має гарно виглядати, слідкувати за собою, але найголовніше – нести оточуючим позитивний настрій. Лише в такому випадку люди будуть до неї звертатися і назворот цей позитив віддавати.
Як вижити? Поплакати вдома, піти в церкву помолитися, подзвонити кращій подружці, виговоритися. Якщо ж проблеми пов’язані з чоловіком – поміняти чоловіка! Я вважаю, що це нормально. Як доводить життя – чоловік, це велика дитина, яку жінці доводиться виховувати і перевиховувати. І коли вона бачить, що з цим нічого не виходить, що сім’я не складається, треба просто все поміняти. Я особисто так зробила і не шкодую, адже зараз щаслива. І насамперед через те, що у нас з чоловіком цілковите взаєморозуміння. Тому, переконана, що треба змінювати ту рутину, в якій людина живе. Можливо, й чоловікові від цього стане краще, і він знайде саме ту жінку, яка йому підходить, і теж буде з нею щасливим. Тобто, не потрібно боятися змінювати щось у своєму житті!
Розмовляла Олена Лайко, “Тернопільська липа”