Антоніна Гуць (фото narodne-slovo.te.ua)Антоніна Гуць (фото narodne-slovo.te.ua)

До Антоніни Михайлівни Гуць із села Тарасівка, що у Збаразькому районі на Тернопільщині, їдуть звідусіль, аби «поремонтувати» кості і хребти. Не цураються своєї лікарки й односельці: як тільки мають якісь проблеми зі спиною, плечима, руками чи ногами, біжать рятуватися до баби Тоськи, як її тут називають.

Її доброта і щирість вже тепляться в самих очах. Напевно, Бог, роздаючи такі таланти людям, недобрим їх не довірить. Бабця Антося зрештою й не знає, що має розказувати – вправляє кості, та й усе.

– Але то не кожному дано, – заперечую їй.

– Ой, дитино, то як вивихи є отут межи лопатками, внизу чи в бокові – треба вправити, – розказує про свою «науку» бабця. – Людина щось тяжкого піднесе чи підніме – і вискакує їй кость. Хтось мусить поставити її на місце, а для того тре мати в пальцях відчуття. Таке може сі повторювати, а може й ні. Дехто приїжджає й каже: «Я вже був у вас мо’ з дейсять чи з пятнайцять років тому. Бува, що  вискочит не в тому самому, а в другому місці. А тепер так хребти людям чогось летят. Мій батько ні в одної людини хребта не справляв – ніхто на то не жалувався. Ото тільки вивихи в нозі, коліні, руці чи переломи. Помер він у 1977 році. Він уже лежав, а прийшла жінка з переломаною рукою. Ще тій жінці зробив усе, а на другий день вмер.

Свої знання бабці Антосі передав тато, а йому – дід. А от його сини цьому не навчилися. Троє, правда, молодими померли, а четвертий, старший, не міг того робити, бо, як каже бабця, «треба силу волі мати, коли діти плачуть чи люди стогнуть, а їй те не діє – робить, що треба, і все».

– Змалку батькові помагала, як тепер мені внучка Таня і внук Юра, – продовжує народна лікарка. – Внучка вчиться в медичному училищі, і вже може й сама вправити. А внук помагає, коли треба за ногу потягнути. Мої сини тоже знають, як то робити. Якось мені ото боліло межи лопатками, піднесла щось тяжке, а то вже старість, 72 роки. Син молодший, Любомир, якраз був удома, бо їздить в Чехи на заробітки. Він мені застукав там, і я як на світ народилася. А в Чехах, каже, на хребти люди так не жалуються, як у нас. А тут їдут і їдут. І сільські люди ходять до мене за поміччю. Оце йду в неділю з города, а фельдшер, гукає: «Тьотю, ходіте, бо тато віз сіно і впав з воза. Два вивихи справила, а йому ще п’ята трісла, треба було й гіпса наложити. Одна жінка з Лозової, має тут дочку в невістках, у Польщі робила і впала там з вишні, поламала руку. Гіпс їй наложили. В лікарні сказали робити операцію. Приїхала до мене, а у неї вивихи вгорі, внизу, в локті, в пальцях. Все їй посправляла, потім вона приходила до мене і ото по цій стіні розробляла руку пятнайцять днів. Тепер всьо робит і до мене прибігає дякує. А на 70 років з такими квітами прилетіла поздоровляти. Приїжджав чоловік недавно з Тернополя з переломаною ключицьою, в гіпсі, мали робити операцію. То я йому ту ключицю вложила і пов’язала бінтами. Приїхала жінка з Волині з костилями, а від мене пішла без костилів. Та то багато усяких випадків. Приїхав один молодий хлопець з Тернополя, на боці чорними лєнтами заклєєний, бо кажут, що в нього грижа. Подивилась – нема грижи, а боковий вивих. Дохтори можуть казати, що то запалення сідалещного нерва. Може бути, бо як дуже довго вивих, то й запалення почнеться. Тоді ще жаліються, що ногу тягне. На попереку мають бути такі ямки, а якщо їх нема, то вже точно є вивих. Він тримає весь хребет, того треба добре перев’язуватися, як тяжка робота. А хребет, то основа всього нашого тіла. Якщо нема вивиха, то як тиснув би там чи стукав, а боліти не буде. А не раз буває болить рука, не можна піднести догори, а з руки воно віддає межи лопатки і в серце. То хоч пий що від серця, а воно не помагає – нерв защемлений. Навіть дохторів не виню, що того не знають, бо їх не вчать. Приїжджав дохтор до мене з Тернополя, хотів навчитися справляти бокові кості. Вчила, а чи справляє, не знаю.

Після відвідин бабці Антосі треба обов’язково вправлене місце перев’язати, особливо спину, щоб бува дорогою знову не зіскочило з місця. Потрібно так поберегтися не менше трьох днів, аби кості «встановилися». Навіть, якщо хтось і не здогадується, що в нього вивих, то вона визначить одразу, «облапавши» пацієнта своїми чутливими руками. Антоніні Михайлівні у селі усі довіряють, а це багато про що говорить. Коли жаліється, що старість і вже смерть надходить, то сусідка (її вже теж навчила ногу тягнути, якщо внука нема вдома, вона допомагає) каже: «Не тре тобі про те думати, хто нас буде вправляв». Навіть фельдшерка, яку бабця Антося дуже хвалить, радить, коли треба: «То маєте рожу, йдіть до баби Тоськи, хай спалить». І вона нікому не відмовляє, навіть, якщо треба звестися з ліжка, коли нездужає.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Тернопільська область

http://visnyk.lutsk.ua

1 comment

  1. Олег

    Дайте номер телефону, щоб домовитись коли їхати. Можна на імей.

Напишіть відгук