Другокласниця Марійка і третьокласник Сергійко вже третій рік поспіль вітають з 8 Березням свою стареньку і немічну бабусю. Робити їх це навчила перша вчителька. Вони б хотіли привітати ще й свою маму, але відстань між нею і ними страшенно велика, тому обiйняти неньку й подарувати квіти ніяк не можуть. Їхня мама в Італії, на заробітках. Щороку вона обіцяє забрати їх до себе назавжди, але настає довгоочікуване літо… і все залишається, як і раніше: ціле літо Марійка пасе гуси, а Сергійко — козу Бейжу, ще допомагають бабі на городі. У багатьох їхніх однокласників також нема ні мами, ні тата. Всі вони дуже далеко звідси. Андрійків тато — в Португалії, а мама — в Іспанії, тітка Ганна подалась до Франції, бабиної сестри, діти всі також там, вся сусідня вулиця — в Німеччині, а з дальнього присілку люди освоюють Канаду та Америку…

Лише в Італії 697 тисяч українок «вийшли з підпілля»

Тато Марійки та Сергійка не витримав розлуки з їхньою мамою і накивав п’ятами ще рік тому у невідомому напрямку. Знайомі односельці переповідали, що нібито бачили його аж у Чехії. Зате у хлопчика і дівчинки віднедавна є новий, щоправда, віртуальний тато, звати його Лучано. Мама народила йому відразу двох дівчаток, і як тільки ті підростуть, вона обов’язково приїде і забере старших діток до себе. Малі дуже вірять своїй мамі й з нетерпінням чекають від неї бодай отакесенької вісточки…

А от Марійчина і Сергійкова баба вже нікому не вірить, вона щодня молиться і слізно благає Бога, аби відпустив їй ще декілька років, щоб діти хоча б трохи підросли. Боїться баба вмирати зараз, і діти бояться за неї також, бо хтось їм сказав, що як тільки їхня бабця помре, то їх відразу ж віддадуть в інтернат, і навіть рідна мама не зможе їх потім звідти забрати…

Ніде правди діти: нашого «цвіту» (йдеться саме про жінок. — Авт.), як у тій приказці, по всьому світу… Уявіть собі, як тільки минулого року в Італії на офіційному рівні заговорили про легалізацію, 697 тисяч українок «вийшли з підпілля» і офіційно подали заяви, щоб узаконити там своє становище. Вдумайтеся, 697 тисяч… За кількістю населення це відповідає трьом нашим Тернополям. Вкупі взятим. А скільки в той момент жінок не ризикнуло «висовуватись»? Точну статистику сьогодні, на жаль, ніхто не може конкретно оприлюднити. Але те, що наших «слабких» половинок там близько кількох мільйонів, не сумнівається вже ніхто.

Багато з них свого часу (особливо тернопільчанок) поїхали не тому, що діти вдома «з голоду пухли»: хтось хотів кращу квартиру, хтось — авто, майже кожна хотіла прилаштувати своє чадо у престижний платний університет. «Вкалуючи в три погибелі», руйнуючи при тому за дуже короткий час не лише психічне і фізичне здоров’я за кордоном, а й сім’ї, ці жінки–мами будуть нікому не потрібними після повернення. (Але чи всі вони повернуться?). Я особисто знаю й інших жінок, які свого часу прагнули вирватися звідси за будь–яку ціну (для них було дуже престижним жити за кордоном), але зараз вони і раді б повернутись, та нема куди: тут усе своє рухоме й нерухоме майно продали ще перед від’їздом, сім’ї порозпадались, батьки повмирали, а на чужині вони відтак нікому вже не потрібні, бо своїх безробітних і бомжів там вдосталь. Навіть серед самих заробітчан уже з’явилось прислів’я: після одного року нема з чим повертатися, після двох — нема до кого, а після трьох — нема вже й чого.

Сильна половина пере пелюшки і варить борщі

Мене особисто дивує давно вже навіть не влада, з нею й так усе зрозуміло. А чому на заробітки вже протягом останнього десятиріччя їдуть здебільшого жінки, а чоловіки залишаються вдома і бавлять дітей (це в кращому випадку)?

Наскільки мені відомо, жінки — це «слабкі» половинки, а от чоловіки — відповідно, сильні. Але ж у чому тоді їхня сила? Опинившись на межі (читай — на канапі. — Авт.) перехідного періоду (коли розпочались масові звільнення і скорочення, невиплата заробітної плати), вони ж першими і проявили свою слабкодухість — конкретно «кинули» своїх половинок. Адже не треба бути особливо сильним, аби розпустити «слину» і потрохи спиватись тільки тому, що не маєш де реалізувати всі свої таланти. Набагато легше щомісяця виходити до мікроавтобуса, який привозить з Італії пакунки–передачі і «доляри». Один такий татусь, поки мама повернулась…позбавив її материнських прав тільки через те, що вона… мало надсилала йому грошей на виховання дитини.

Аналізуючи пропозиції міських кадрових агенцій у всі часи, там найбільше можна зустріти пропозицій саме для сильної половини людства, як–от: водій категорії «В», «С», газоелектрозварювальник, коваль–зварювальник, сантехнік, плиточник, маляр–штукатур, столяр–верстатник, оббивник м’яких меблів, муляр, електрик, слюсар iз ремонту обладнання, автомоторист, зварювальник–рихтувальник (автомобілі), кранівник, офіціант, оператор відеозйомки, бармен. Список чоловічих професій дуже великий, і жодної — жіночої. Але значна частина сильної і дужої половини попри все пере пелюшки, варить борщі, гуляє з дітьми та… заводить коханок. Зовсім не бачу логіки. Хіба що світ перевернувся. Отож цього року з 8 Березня (як і в минулі роки) доведеться вітати ще й значну частину чоловіків–домогосподинь, дружини яких зараз перебувають на закордонних заробітках…

Валентина СЕМЕНЯК
Україна молода

 

КОМЕНТАР

«Жінки взяли на себе роль чоловіків не лише у подружньому житті. Починаючи з дитинства у стосунках матерів і синів жінки не передають хлопцям відповідальності за самостійне життя, — констатує психолог Володимир Іванов. — Вже три покоління після війни мами дбають, що синочок їстиме, що вдягатиме, де житиме у 30, а то й у 40 років». Доньки таких вічних «синків» із дитинства звикають вантажити все на себе і з власної ініціативи тягнуть ярмо відповідальності у подружньому житті. Розірвати «порочне коло» психолог радить чітким розділенням обов’язків: чоловік має відповідати за безпеку матеріальну і фізичну, а жінка — за «погоду» в домі, затишок і любов. «Якщо він не працює, не годуйте його і не купуйте йому одяг, займайтеся власним розвитком», — каже Іванов. Втім зауважує, що українським жінкам це важко дається: попри всі негаразди вони прагнуть бути заміжніми, намагаються зберегти хоча б фасад родини, «щоб у дітей був батько». Але чи коштує гра свічок?

Віталій Поважнюк із Київського міжнародного інституту соціології певен, що «за кордон жінки їдуть не стільки на заробітки, скільки у пошуках принца», і винна у цьому держава, яка не може забезпечити націю достойним рівнем життя. Втім старе прислів’я «якщо хочеш стати дружиною генерала, треба вийти заміж за лейтенанта» залишається в силі, і «принца» треба намагатися створити самій. «Ще на початку стосунків з’ясуйте, про що він мріє, яку має життєву мету. Якщо вас усе влаштовує, підтримуйте і допомагайте в її здійсненні», — радить експерт.

Напишіть відгук