Вона не підозрювала, що йдеться про початок “комбинации по использованию втемную жены руководителя бюро Провода ОУН Шухевича Р.Й.”
У досьє на Романа Шухевича, підготовленому чекістами в березні 1947 року, у розділі родинні зв’язки читаємо: “Батько Шухевича – Шухевич Йосип Володимирович, 65 років. За професією адвокат мешкає у Львові по вул. Косанерській 18-а, паралізований, інвалід – лежить у ліжку. Мати – Шухевич Євгенія Іванівна 1883 року народження, мешкала у Львові на вулиці Косанерській 18-а, заарештована УМГБ Львівської області 5 липня 1946 року, засуджена і етапована до місця відбуття вироку суду в місто Актюбінськ. Брат – Шухевич Юрій Йосипович, 1900 року народження, інженер, вбитий в 1941 році при відході частин Червоної армії. Сестра – Шухевич Наталія Йосипівна, 1923 року народження, заарештована і засуджена, знаходиться у віддалених місцях Радянського Союзу. Дружина Шухевича Р. Й. – Шухевич-Березинська Наталія Романівна, 1910 року народження, заарештована УМГБ Львівської області. Діти: син Юрій 13 років і донька Марія 6 років, утримуються в Рудгенківському дитприймальнику Сталінської області”. До повної картини того, як розправилася “гуманна” радянська влада з родиною Шухевичів, слід ще додати арешт і засудження на п’ять років таборів його тещі, Осипи Березинської, якій на той час було 64 роки. Тож нерепресованим залишиться тільки паралізований батько. Якщо іншим членам родини влада просто мстилася, то Наталію Шухевич, яка мала контакт із чоловіком до арешту, чекісти розглядали як можливість піймати самого “Вовка” – таким псевдонімом в документах спецслужба назвала командира УПА. Але слідство, яке тривало півтора роки, не дало жодної корисної інформації. Його підсумком став обвинувальний висновок від 31 грудня 1946 року, де стверджувалося, що Наталія Шухевич “будучи дружиною визначного керівника ОУН – члена головного проводу і керівника ОУН-УПА в областях Західної України в даний час, мала з чоловіком тісний зв’язок до моменту арешту органами Радянської влади, а саме: проживаючи з дітьми і матір’ю знаходилася на утриманні чоловіка, отримувала від нього матеріальну допомогу, грошима, продуктами харчування через спеціальних зв’язкових-кур’єрів, що прибували до неї від Шухевича Романа”. Виключно таких звинувачень було замало, тому слідчий додав Наталії ще й членство в ОУН і в результаті запропонував як покарання 10 років таборів. 4 січня 1947 року особлива нарада при МҐБ ухвалила вирок: “Шухевич-Березинську Наталію Романівну як соціально-небезпечний елемент вислати в Кокчетавську область терміном на 5 років”. Наталія Березинська Наталія Шухевич-Березинська, фото з кримінальної справи Але чекісти не депортували Наталії з України, а продовжили свою роботу із ув’язненою. Те, що не вдалося вибити силою, вони спробували витягти обманом та підступом. Станом на квітень 1947 року Наталія вже майже два роки перебувала під слідством, під час якого її іноді возили між Львовом і Києвом. Тому її не здивувала поїздка із Рівного до Львова. Жінка не підозрювала, що йдеться про початок “комбинации по использованию втемную жены руководителя бюро Провода ОУН Шухевича Р.Й.” [перепрошую у читачів, але перекласти “втемную” не зумів – В.В.]. Під комбінацією малася на увазі сумнозвісна “бочка”, яка дозволяла витягти інформацію навіть у найстійкіших підпільників. 21 квітня 1947 року Наталію Шухевич посадили у критий кузов лендлізівського “Доджа” і повезли з Рівного в напрямку на Львів. По дорозі чекісти кілька разів зупинялися, імітуючи несправність автомобіля. Врешті між Бродами і Олеськом авто ніби остаточно “заглохло”, і водій змушений був почати триваліший ремонт. “Через двадцять хвилин після зупинки машини до неї підійшов агент-бойовик “Борис”, – читаємо у звіті про операцію, – і запитав у товариша Чорнокнижникова [одного з конвоїрів – В.В.], чи можна під’їхати з ними до Львова, на що Чорнокнижников відповів, що не може його підвезти, так як машина із УМҐБ і вони, напевно, сьогодні не поїдуть у зв’язку з ремонтом. Це створило у Шухевич-Березинської видимість оунівської розвідки. Через 10 хв. після відходу “Бориса” автомашина була обстріляна спецгрупою МҐБ УРСР, котра знаходилася в засідці за десять метрів від дороги, після обстрілу бійці спецгрупи наскочили на машину і “добили” всіх учасників конвою”. Псевдопостанці на чолі з агентом “Віщим” (він же Ілля Кусін), відкрили кузов і помітили в ньому жінку, яку забрали із собою в ліс. Після більш як двогодинного блукання лісом із закритими очима Наталію доставили у бункер. “Визволеній” полонянці зняли пов’язку, оглянувшись вона зрозуміла, що знаходиться в криївці і відразу заявила: “Я, Шухевич Наталія Романівна, дружина Головного командира УПА, заарештована більшовиками на початку 1945 року”. Після цього стала вимагати, аби її доправили до чоловіка. “Вже з перших слів розмови з Наталкою, – писав у донесенні агент “Віщий”, – я зрозумів, що вона дуже хитра і обережна, розповіла про свого чоловіка Шухевича, наперед знаючи, що, якщо ми дійсно банда, то маємо його знати і ставитися до неї культурно і чесно”. Схоже, “визволена” не особливо повірила “визволителям”. “На третій день, – читаємо в звіті, – тобто 24 квітня, Шухевич-Березинська сидячи біля вогнища почала провокувати “Віщого” та “Качура” [інший агент-учасник операції – В.В.], висуваючи свої підозри, що вона знаходиться у руках більшовиків, які можуть з її допомогою дійти по зв’язку до Шухевича”. Псевдоповстанці не намагалися сперечатися з нею, лише далі вдавали із себе заклопотаних справами підпільників. В ніч з 27 на 28 квітня агентурно-бойова група разом із Наталією рушила в рейд навколишніми селами. Агенти контактували із справжніми підпільниками та зв’язковими, які не підозрювали про провокацію. “Спецгрупа суворо дотримувалася заходів конспірації, на постоях, де вони зупинялися, їх приймали за бандитів, що тішило Шухевич-Березинську і вона стала більше вірити, що знаходиться в підпіллі”. Під час мандрів псевдоповстанці наштовхнулися на засідку внутрішніх військ МҐБ. Почалася стрілянина, в результаті якої вбито двох коней і мало не загинули самі агенти. Бій припинив “вбитий” ще біля “Доджа” товариш Чорнокнижников, який був разом із вояками МҐБ і впізнав спецгрупу. Сутичка, на думку чекістів, остаточно переконала Наталію, що вона таки у підпіллі. На доказ цього вони наводять розлогі розповіді про себе, якими полонянка ділилася з агентами. Проте в цих розповідях не було нічого такого, чого б вона не сказала під час слідства. В будь-якому випадку, обрана лінія поведінки – відразу заявити про себе як дружину Головного командира УПА – була дуже вигідною для неї. “В процесі роботи з Березинською, – звітували чекісти, – агенти “Віктор”, “Юрко” і “Зарубіжний” [нові агенти, які прибули для перевірки Наталки – В.В.] встановили, що вона повністю переконана, що знаходиться в банді, однак свідчень про свої зв’язки не дала, так як чудово розуміла становище свого чоловіка в організації і заявила, що буде відповідати тільки йому, або особам, яким він це доручить”. Для чекістів склалася патова ситуація: вони зрозуміли, що, як і на слідстві, не дізнаються нічого нового корисного для затримання Шухевича. Наталія знову перемогла їх. “Проводити подальшу роботу з Березинською було недоцільно, – зізнавалися вони, – і 15 травня визначено було “відбити” її військами МГБ”. В цей день чекісти здійснили напад на хату, де переховувалися “підпільники”. Під час сутички псевдоповстанці відступили, а Наталію Шухевич, яка залишилася на місці, знову заарештували вояки МГБ. 17 травня, після майже місяця блукань із агентами, полонянку довезли до тюрми у Львові. Тут проти неї 9 липня відкрили нову справу, слідство в якій проте не було тривалим. “Органи” вже не розраховували на отримання необхідної їм інформації, тому через тиждень, 16 липня з’явився обвинувальний висновок із жорстоким вироком – 10 років таборів. Наталія Березинська Наталія Березинська. Архів Центру досліджень визвольного руху Наступна частина життя Наталії Шухевич – важке існування на засланні, тривалі і марні спроби дізнатися про долю дітей. Щойно в 1955 році, після голодівки, вона отримала їх адреси і змогла зустрітися з ними. Але це був ще не кінець поневірянь родини Шухевичів – знову заарештовують Юрка, а згодом і саму Наталію, якій дають три роки “за порушення паспортного режиму”. В кінці п’ятдесятих вона таки повертається до рідного Львова. Їй п’ятдесят років, здоров’я підірване тюрмами та засланнями, практично вся родина знищена. Про цей страшний час діти Шухевичів писали: “І знов не прописали, переслідування, погрози людям, які дають нічліг дружині ворога народу, відсутність постійного кута для проживання, відсутність засобів для існування, і так повних 5 років, аж до 1963-го”. Часом притулком для Наталії слугували підвали, іноді ночувала в катедральному римо-католицькому соборі, куди її таємно впускали священники. Ситуація змінилася на краще щойно після того, як до Львова приїхала донька Марія, яка змогла забезпечити матері притулок. А Юрко тим часом продовжує “навчання на тюремному факультеті”, отримуючи нові вироки за політичну діяльність. Врешті на волю він вийшов інвалідом аж у 1988 році. Наталія Шухевич дочекалася не лише звільнення свого сина, але й своєї країни. Хоча в її особистому житті та побуті після проголошення незалежності в 1991 році небагато змінилося – нова держава не помічала таких як вона. Дружина Головного командира УПА й далі жила за мізерну пенсію, нараховану СРСР, країною, що поламала їй життя і знищила її родину. Померла Наталія Шухевич 28 лютого 2002 року, у віці 92 років. Першу леді підпілля поховали тихо і спокійно, без жодних державних почестей. Про неї не згадав ані тодішній президент Леонід Кучма, ані його дружина, яку офіційно називали першої леді України. Люди, що випадково опинилися на чолі держави, за яку віддали життя інші, і досі не хочуть помічати тих інших
Володимир В’ятрович Радіо Свобода
http://tsn.ua