Про “Тернопільське озеро” від десятикласниці Анастасії Федорової

Поділитися

Федорова Анастасія Максимівна

Тернопільська спеціалізована школа № 3,10-Б

Кожен за своє життя чув багато різних міфів про своє місто. Всі вони по-своєму особливі, мають свою історію, героїв та закінчуються однаково. Зараз існує чимало джерел,де можна почути легенди про Тернопіль, та моя бабця найбільш обізнана в них. Так от нещодавно я завітала до неї в гості, і мова зайшла про міфічних істот. І згадала вона стару історію, яку ще чула від своєї прабабці. «А чи знаєш ти ,чому наше місто називається саме так?»

…Неподалік від річки Серет розкинулось невелике поселення. Воно було настільки маленьким,що плітки не минали жодної хатини. Жили там люди привітні,працьовиті. Займалися у селі хто чим: були і гончарі, і ковалі, і добрі господарчі рибалки – хто до чого має хист. Але ж не завжди працювати. На свята збиралась молодь разом і веселилась :розпалювали багаття,танцювали, співали.

Літніми вечорами, коли сонце вже сідало, забираючи з собою останнє тепло і світло, Серет набуває найчарівнішого вигляду. Саме тоді чувся спів чарівної незнайомки. Ходили по селі чутки, що мешкала там русалка незнаної краси. Розповідали, що було у неї волосся золоте, яке блищало більше за сонце, що усмішка її мов діамант, а спів її прекрасніший за солов’їний, і хто зачує співи цієї диво-дівчини, той про всі свої негаразди одразу забуде. І звали цю міфічну істоту Тарлавокх Саме про неї і розповідається у цій легенді.

Так ось липневого вечора,на ніч перед Івана Купала, забрів у це село козак, на ім’я Поль. Відбився він від свого загону і довго бродив, але йому ніхто не траплявся. І побачила його Тарлава і покохала з першого погляду. Хлопець був стрункий, русявий, вище середнього зросту і мав особливу рису обличчя, притаманну лише йому – глибокі карі очі. Кликав він кликав, та ніхто не відзивався, та ось з-за рогу виходять мами, котрі йшли за купальською водою, вони його і взяли з собою. Не знала русалка, що їй робити, адже не може вона на берег вийти. Не знаючи саму себе, пішла вона батька просити, щоб той ніжки їй подарував. Та не погоджувався він, не хотів відпускати доньку, але дівчина вперто наполягала на своєму, і вимушений був змиритись водяний цар, заздалегідь попередивши її, що вороття немає.

Наступив світанок. Тарлава вирішила не зволікати і побігла щодуху до села шукати свого коханого. Та не могла дівчина швидко бігти тому, що заплутувались її ніженьки, і вирішила вона пісню заспівати, щоб не так сумно було. І тут раптом все навколо засяяло,сонце стало яскравіше світити,позліталися пташки, і тепліше стало. Пісня її була настільки чудова,що як вона йшла, то квіти розцвітали. Зачули цей спів молодиці,які щойно закінчили обряд, умилися швиденько і побігли до місця, з якого лунала мелодія. Були вони здивовані побаченим, але відразу взяли Тарлаву з собою. Підібрали їй вишиванку, заплели косу зі стрічками і подарували пару чобіт, а ввечері на святкування Івана Купала взяли з собою.

Збиралась Тарлавка, чекала-чекала того свята і вирішила сама запросити Поля, та дівчата не пустили, щоб не порушити обряд. А як прийшли вже на місце святкування, так радощам їхнім не було меж. Спершу співали, а потім прийшов час по парах розбиватись. Підійшов до Тар лавки Поль і запропонував разом перестрибувати через багаття. Щастя її було важко описати словами, але запам’яталось людям, що місяць став ближчим, а вогнище- більшим. Вона стрибала, танцювала і співала, а Поль не зводив з неї очей.

Ніколи ще не веселилась так Тарлава, ніколи ще так добре не почувалась. Усю ніч вона стрибала,танцювала і співала, а Поль не зводив з неї очей. Вихваляв її парубок перед всіма, казав що найвродливіша і що співає краще всіх, а коса аж до п’ят-ніхто їй не рівня. Раділа дівчина, та недовго.Охопила її туга за батьком, за водою, не давало їй спокою й те, що бреше вона Полю. Адже не розповіла йому,що русалка, а казала, що прийшла з Закарпаття. Зажурилась дівчинонька, сіла коло верби, а парубок ніяк не може зрозуміти,що ж сталось. І запитав її, а та ще більше засмутилась. Присів він коло неї і дивиться у вічі. Підвела вона очі, глянула на козака і вирішила розповісти правду. Як почув те хлопець, аж підскочив і сказав з запалом, що знать її не хоче. Не чекала такого Тарлавка, підвелась і побігла куди очі гляділи,а сльози так і ллють. Від співу її усе розквітає, а від крику-терни ростуть. І як біжить-так з дерев великі шипи ростуть-виростають. І забігла нещасна на поле, немає більше сили йти, хоч до річки вже зовсім небагато лишалось. Лягла вона і довго-довго плакала. А в той час зібрався Поль з думками і зрозумів, що йому не важливо, що вона русалка і побіг він за нею.

Прибігши, напоровся він на терни колючі, та це не спинило козака. Парубок біг щосили, хоч і рвалась сорочка на ньому і кров вже текла… Вибрався він з хащів, але там замість поля як раніше було озеро. Зрозумів Поль, що це Тарлава, його впав навколішки, попросив пробачення і стрибнув у воду. Не бачив їх ніхто після того, але казали, що, де б вони не були, вони точно разом. Як називалось це поселення раніше, ніхто не знає, та після цих подій почали називати його Тернополем, як і є досі.

Закінчила розповідь бабуся,попрощалась я з нею і пішла. Та прямувала я не додому, а до озера. І довго я стояла, вдивлялась в його бездонну красу і все згадувала бабусині слова…

Тернопіль у спогадах: крізь призму часу

Семикласниця Прокопів Соломія: “Два брати” (Гора Гостра)