Задорожна Юлія
учениця ТЗОШ ім. В.Левицького № 16, 8-Б клас
Батьківщина для кожного з нас бере початок від тепла домівки, тихої материнської пісні, чистої рідної мови. І хоч би де ми не перебували, куди б не пролягли наші нелегкі життєві дороги, ми завжди, хоча б у думках, повертаємось до рідних місць. Багато в Україні є красивих міст і сіл, але найбільше мені подобається рідне місто. У ньому я народилася і живу, познайомилася зі своїми друзями, пішла у школу. Я тернополянка в другому поколінні. Мої дідусі та бабусі приїхали в Тернопіль молодими людьми, виростили своїх дітей і допомагають виховувати нас, онуків. Змінюються покоління і разом з ними змінюється рідне місто. На сімейних посиденьках я дуже люблю слухати спогади моїх рідних про молоді роки і про Тернопіль. В кожній з цих розповідей багато тепла, любові до рідного міста. В ці хвилини відчуваєш себе частинкою Тернополя, його невід’ємною історією.
Мої дідусі і бабусі люблять розказувати мені про Тернопіль. І я, затамувавши подих, із захопленням слухаю розповіді про рідне місто, його надзвичайну красу і чарівність.
Одного разу бабуся розповіла мені, як вона приїхала у Тернопіль і яке враження справило на неї місто. Із її спогадів: «Коли у тисяча дев’ятсот сімдесятому році я переїхала із Львова в Тернопіль, мене вразила чистота і охайність цього міста. Звичайно, він не був такий розбудований, як сьогодні, а на більшій половині сучасного Тернополя просто простягалися поля і болота. Але не зважаючи на це, місто було дуже затишним, на кожному кроці багато дерев милували око. Довший час Тернопіль вважався окрасою не тільки Поділля, але й усієї України і був другим містом за чистотою та кількістю зелених насаджень у всьому Радянському Союзі. Тоді було три парки: Шевченка, Комсомольський (тепер Національного Відродження) і Слави. Усі вони милували своєю красою і природою. Найближче до нас був Комсомольський парк, де ми проводили багато часу. Цей парк заклали в 1978 році. Багато тодішніх мешканців Тернополя приймали участь у його благоустрої і по праву можуть називати його своїм рідним.
Також любили ходити у парк Шевченка, прогулюючись вздовж озера, там нашу увагу привертали чудові пейзажі. Також це місце довго було єдиним у Тернополі, де працювали атракціони, на яких любили кататися діти. У парку працювало багато літніх кафе, де можна було смачно поласувати морозивом, що ми і робили зазвичай на вихідних. Тому не дивно, що парк був улюбленим місцем для романтичних побачень та сімейного відпочинку. Тоді усі люди мали за традицію разом з своїми родинами гуляти парками у вихідні. Були також і кінотеатри такі, як : Перемога, Україна. Квитки були дешеві і тому за ними завжди шикувались черги, а на прем’єру фільму квитки замовлялись за місяць до показу. Тоді не було ні маршруток, ні тролейбусів, а тільки автобуси. Лише в грудні 1975 року офіційно був відкритий перший тролейбусний маршрут, який з’єднав найстарший масив «Дружба» і масив «Східний». Поступово тролейбусні лінії розбудовувались, охоплюючи все місто і дуже швидко електротранспорт став найдоступнішим та найпопулярнішим видом транспорту і справжньою окрасою Тернополя. Тому старше покоління, пам’ятаючи ті часи, дуже важко сприймає теперішній стан справ, коли за рекламою та галасом через велику кількість автомобілів, місто втрачає свій затишок і самобутність шляхетного провінційного містечка, де життя пливе спокійно і розмірено».
Після такої сентиментальної, сповненої тепла розповіді про Тернопіль, мені захотілось більше дізнатись про його сучасну історію з уст тернополян різних поколінь. Тому я вирішила поцікавитись спогадами про рідне місто у тата, який тут народився і виріс. Із його спогадів: «У тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому році батьки отримали квартиру на вулиці Затонського (теперішня – вулиця Легшого) на масиві Сонячний. В народі цей масив називали БАМ ( Байкало – амурська магістраль – наймасштабніше будівництво залізничної дороги в Радянському Союзі середини сімдесятих) Такою назвою масив завдячує віддаленістю від центральної частини міста (тоді здавалось, що на дуже значну відстань), а також тим, що там оселялись молоді сім’ї, переважно комсомольського віку. Тоді Київська була крайньою вулицею Тернополя, а далі лісосмуги чергувались з полем. Дачі на вулиці Київській були межею, де закінчувалось місто і починалась практично незаймана природа. Весело було нам, малюкам бігати по лісосмузі, грати в індіанців чи війну , а взимку кататись на санчатах чи лижах. А першого вересня відкрила двері нова школа номер дев’ятнадцять, де ми були першими учнями. Росли ми, а з нами росло і розвивалось рідне місто Починаючи з вісімдесятих Тернопіль переживав справжній будівельний бум. Стрімкими темпами раз по раз з’являлись нові будинки і цілі вулиці. Місто відвойовувало в природи нові території, виросли вулиці Симоненка, Володимира Великого, Леся Курбаса, Морозенка – крайня вулиця, яку в народі прозвали «десять кілометрів до Збаража, – п’ятнадцять – до Тернополя», тому що з цієї вулиці за однаковий проміжок часу можна доїхати як до міста Збаража, так і до центральної частини міста Тернополя.
Поступово вулиця Київська стала центром масиву, де завжди збиралась молодь. Будинки чотири, вісім, десять і чотирнадцятий будинок по вулиці Легшого утворювали своєрідну чашу стадіону, де було вдосталь місця для різних розваг. В центрі цієї чаші розміщувався хокейний майданчик – улюблене місце відпочинку дітей з прилеглих будинків. В ті часи такі майданчики (так звані «коробки») не були чимось надзвичайним, а буденним явищем. В кожному мікрорайоні таких стадіончиків було п’ять-шість. На базі ЖЕКів організовувались команди і щороку проводились змагання між дитячими командами з футболу – «Шкіряний м’яч» та з хокею – «Золота шайба», переможці яких брали участь в обласних, потім в республіканських та врешті – решт всесоюзних турнірах. Надзвичайно престижно було здобути місце в одній з таких команд. Тому не дивно, що ми проводили практично весь свій вільний час на спортивному майданчику. З весни до осені грали у футбол, а взимку катались на ковзанах і грали у хокей. Оскільки майданчик був обладнаний освітленням, то спортивні баталії закінчувались пізно вночі. І батьки не хвилювались, бо знали, що ми граємо «до першого забитого».
Дуже часто у грі брали участь і батьки. Щонеділі традиційними були зустрічі «старики» на «молодь», коли за одну команду грали батьки, а за іншу – діти. Такі поєдинки сприяли тіснішому взаєморозумінню та дружбі між поколіннями. Ще однією «родзинкою» Сонячного масиву була гірськолижна траса, яка простягалась вздовж теперішньої вулиці Тарнавського від професійно – технічного училища номер дев’ять (теперішній Технічний коледж) до перехрестя з проспектом Злуки. Там навіть була канатна дорога і працювала спортивна школа, де всі бажаючі могли навчитись кататись на лижах. Шкода, що зараз практично не залишилось спортивних майданчиків та й на підтримання гірськолижної траси в належному стані не вистарчає грошей. В гонитві за матеріальним достатком чомусь ми втрачаємо основне – живе, безкорисливе спілкування і можливість гармонійно розвиватись».
Ну і звичайно, розповідаючи про Тернопіль, не можливо оминути увагою основну його принаду – Тернопільський став, який розташований практично в самому центрі міста. Тут звичайно всі наперебій хочуть розказати про його історію, а також про спогади, пов’язані з цим живописним куточком. Зі спогадів мами: «Спочатку трішки історії. Тернопільський став народився практично разом із самим містом. У 1548 році засновник міста Ян Тарновський отримав дозвіл на будівництво ставу. Спочатку він будувався як частина захисної та оборонної системи, однак згодом почав відігравати і важливе господарське значення. Сучасного вигляду водойма набула в середині п’ятдесятих років двадцятого століття. Тоді ж був закладений парк, який згодом отримав ім’я Т.Г.Шевченка. А острів «Кохання» та острів «Чайка» надзвичайно гармонійно доповнюють ансамбль ставу. Зараз ніхто і не скаже, що вся ця краса – рукотворна, створена кількома поколіннями тернополян, які хотіли зробити рідне місто винятковим. Лише два міста в Свропі можуть похизуватись озером в самому центрі – Женева і Тернопіль. Тому часто наше місто називають «українською Женевою». Скільки романтичних побачень відбулось на березі ставу, скільки зворушливих освідчень пам’ятає острівець «Кохання»!
Починаючи з тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року, Тернопільським ставом курсує теплохід «Герой Танцоров», який покатав немало охочих. Довший час функціонувала школа греблі, працювали пункти прокату човнів. Одним з улюблених занять молоді 80-х – 90-х були романтичні прогулянки на човнах. У хлопців було престижно, запросивши дівчину на побачення, покатати її на човні, демонструючи при цьому силу та вправність у веслуванні. А ми, дівчата, дуже хизувались перед подружками, розказуючи: «А я сьогодні на човні по озеру каталась». Це дуже підвищувало рейтинг і популярність, адже взяти човна на прокат можна було лише при наявності «серйозних знайомств». І далеко не кожна дівчина була удостоєна честі провести дві години посеред голубого плеса, вдалині від міської суєти.
Пам’ятаю, як в тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомому році Тернопіль приймав чемпіонат світу з водномоторного спорту. На декілька днів місто стало Меккою для туристів. Ми тоді вперше зрозуміли, що таке міць моторів і спортивний дух змагань, а від гордості за рідне місто аж «розпирало».
Доброю традицією було завершувати випускні вечори у школах, милуючись сходом сонця на острові «Кохання» чи пляжі на березі чудового Тернопільського ставу, зустрічаючи перший день дорослого життя.»
Надзвичайно цікаво розповідають про рідне місто мої родичі. До нескінченності можна слухати їхні спогади, сповнені надзвичайним теплом, ніжністю, любов’ю до рідного міста і ностальгією за молодими роками. Скільки віршів та пісень присвячують Тернополю його вихованці, скільки людей прославляють його велич, працюючи в різних куточках планети!
І я, як представник нового покоління тернополян, можу пообіцяти всім попереднім поколінням жителів нашого міста, що докладу максимум зусиль для відродження краси і слави Тернополя та збереження його самобутності. А це можливо досягти лише через поєднання сили та енергії молодості з мудрістю та досвідом попередників. І нехай «файне» місто Тернопіль виховає ще багато поколінь чесних і працелюбних людей!