Останніми роками друковані комунальні ЗМІ, фінансовані за рахунок місцевих бюджетів та, як правило, відсутні у вільному продажу, намагаються змінити політику у напрямку відносної комерціалізації – щоб і читачі знаходилися, і влада залишалася задоволеною
Контролюючі цей процес посадовці не заперечували, оскільки навіть їм стало очевидно, що подібна преса, більша частина якої поширюється за рахунок організованої серед бюджетників передплати, використовується ними, часто без перегляду, на господарські потреби.
Єдиним виходом з цієї ситуації стало збільшення обсягу матеріалів, характерних для “жовтої преси”: кримінальні новини, скандали зі світського життя, інтимні подробиці біографій “зірок” та жалісні історії у дусі латиноамериканських серіалів. Але залишилися і відмінності. Бульварна преса, для залучення масового читача, нерідко розміщує на власних шпальтах публікації про корупційні справи, про притягнення до відповідальності схоплених за руку хабарників, або ж дивовижних способах її уникнення.
Для “комунальників” зазначена тема залишається своєрідним “табу”. Уже можна смакувати подробиці про наркоманів, маніяків, педофілів та іншу нечисть, однак матеріали про посадовців різних рівнів, замішаних у корупційних скандалах у комунальних ЗМІ не розміщуються принципово. Навіщо виносити сміття з хати?
Відповідно й інші статті та повідомлення, у яких у той чи інший спосіб згадується діяльність представників влади, розміщені у таких солодкувато-нудотних тонах, що їх навряд чи читають і самі можновладці.
Проте ж все це друкується за кошти громади. А для людей влада не є сакральною цінністю – вона для них сукупність найманих працівників. І подробиці про їхню діяльність, навіть і негативну, громада має право знати.
Ще у 2005 році Ради Європи рекомендувала Україні почати процес роздержавлення ЗМІ, з метою збільшення доступу до них пересічних громадян та незалежних від влади об’єднань. Втім, процес цей гальмувався впродовж президентської каденції Віктора Ющенка. Сьогодні ж про роздержавлення не згадують взагалі.
Щодо напрямків інформаційної політики держави можна сперечатися довго, і єдиної точки зору на цей процес немає і у Європі. Але відносно методів такої політики, яка полягає у штучній підтримці абсолютно беззмістовних і нежиттєздатних в умовах ринкової конкуренції ЗМІ, питання має ставитися однозначно – в Україні слід унеможливити ситуацію, за якої засновниками ЗМІ можуть бути органи державної влади.
Сьогодні влада в умовах, коли комунальні ЗМІ залишаються чи не єдиними вірними захисниками її позиції, навряд чи наважиться відштовхнути від себе і цей, цілком радянський, пласт невеличкої медіа-підтримки, навіть розуміючи її неефективність і застарілість. Але чи не першими кроками нової Верховної Ради у напрямку відновлення свободи слова мають стати рішення на користь роздержавлення ЗМІ.
Інакше, в умовах стрімкого розвитку електронних ЗМІ, комунальні видання уже за років 5-10 можна відразу ж з друкарського верстата відправляти у макулатуру.