Петриків завжди асоціювався у тернополян із відомими прізвищами, багатоповерховими віллами за кованими ворітьми, чорними лакованими джипами у гаражах та цілим штатом обслуговуючого персоналу: від охоронця до власного кухаря. Саме так уява малювала садибу генерал-лейтенанта міліції Віталія Максимова, коли він запросив журналістів до себе додому. Зрозуміло, що зарплата та пенсія у посадовця такого рангу складає не одну тисячу гривень, тому фотооб’єктив готувався зафіксувати безліч пікантних подробиць приватного життя нинішнього кандидата-“УДАРівця».
Уже перед воротами настає перше розчарування – генеральська садиба не вражає ані модним дизайном, ані розмірами. Принаймні, більшість будинків у Петрикові мають значно більшу площу і вишуканий архітектурний вигляд. Але тут на подвір’я виходить усміхнена господиня – дружина Віталія Максимова Валентина. І стає зрозуміло, що ми не помилилися адресою, – у цьому будинку дійсно живе генеральська сім’я.
Теща Максимова не називає його зятем
– Раніше на цьому місці були сади, і коли вперше вирішили віддати цю землю під забудову, дві кращих ділянки віддали священику, – розповідає Валентина Василівна. – А він збудував на них два однакових будинки для своїх доньок. Однак довести до кінця задумане не встиг – священик захворів і помер. Тому будівництво «заморозили». Коли ми купували наш будинок, він стояв «коробкою» 11 років. А сусідній ще й досі не можуть довести до ладу нові господарі. При продажу нас не пустили всередину, тож якби ми знали, стільки тут доведеться ще вкласти, нізащо б не придбали цю хату.
Перше, що впадає у вічі, коли заходиш у будинок генерала – це великий портрет, на якому зображені Віталій Вікторович з дружиною та онуками. А вже при вході до зали фотографій у різноманітних рамочках просто безліч! На світлинах зображена уся велика сім’я Максимових: від нього самого у генеральському мундирі – до найменшого онука, теж Віталія. У самому будинку немає ані вишуканого ремонту, ані дорогих меблів. Акцент зроблений на простір і – невловиму атмосферу затишку і душевного спокою. Поки Валентина Василівна готує на кухні каву та чай для гостей, Віталій Вікторович приводить до зали старшу жінку. «Це наша мама, Христина Франківна», – представляє її журналістам.
Генералова теща живе із донькою та зятем із 1998 року. Нещодавно тут, на тернопільському кладовищі, поховала свого чоловіка Василя.
– Чи думали колись, що будете мати зятем генерала міліції? – жартома запитуємо жінку.
– Ви не повірите, я не думала, що моя донька взагалі вийде заміж за міського хлопця, – відповідає Христина Франківна. – Річ у тім, що я родом із Борщівського району – краю «помідорників». Вийшла заміж у сусіднє село, яке вже належало до Чернівецької області. Усе своє життя ми з чоловіком займалися вирощуванням помідорів, огірків, капусти та іншої городини. Не буду приховувати – складали кожну зароблену копійку, працювали зранку до ночі у теплицях та на городах, зате і вважалися у селі найзаможнішою родиною: першими придбали автомобіль – «Жигулі», потім – «Волгу», опісля – іномарку. В Ощадкасі накопичили 100 тисяч рублів, що на той час було справжнім багатством. Правда, 40 із них щезли після розвалу Союзу, зате ось тисячу компенсації виплатили, – сміється жінка.
Коли Валентина вперше сказала матері, що покохала юнака з Чернівців, мати спершу злякалася: що робитиме міський хлопець у селі? Чи справиться з важкою працею, до якої звикли у сім’ї Валентини?
– На той час я працював на заводі «Електронмаш», і коли приїжджав на вихідні допомогти Валиним батькам, то потім ледве виходив на роботу – настільки боліли руки і спина, – додає генерал.
– Сьогодні я навіть не вважаю його зятем – тільки рідним сином, – каже Христина Франківна і на її очі набігає сльоза: – Я восени заламала ногу, то Віталій мене три місяці на руках носив: і до машини, і до лікарні. Не кожен син рідну маму так носить, як він – тещу!
Свою матір Віталій Максимов поховав декілька років тому. Тому сьогодні, називаючи тещу мамою, він не віддає данину традиціям: Христина Франківна дійсно для нього мов рідна. У спадок від батьків генералу залишилася квартира у Чернівцях.
– На той час, вже маючи власне житло, ми вирішили її продати. А на виручені гроші у 2010 році я купив автомобіль «Тойота Ленд Крузер Прадо». Тому цей джип, який ніяк не дає спокою моїм заздрісникам, насправді для мене не розкішна забаганка, а останній материнський подарунок, – пояснює Віталій Вікторович.
«Якби не батьки, ми би й досі жили в облавтодорі»
– Чому ви вирішили перебратися до Тернополя? – запитуємо Валентину Василівну.
– Коли у 1998 році Віталія вперше призначили сюди начальником обласної міліції, нам дуже сподобалося це місто. І на сімейній раді ми вирішили, що будемо «пускати тут коріння». Перший час жили в облавтодорі, де нам виділили тимчасове помешкання, а паралельно приглядали собі будинок. Хотіли, аби й діти жили з нами. На той час і син, і донька вже подарували нам четверо онуків. А п’ятий, наймолодший Віталик, уже народився тут, тому вважається справжнім тернополянином.
Оскільки нормальних умов для проживання не було і не передбачалося, Максимови швидко пригляділи собі будинок у Петрикові на 380 квадратних метрів загальної площі, який мав би вмістити усю їхню велику родину. Однак коштів на його купівлю не було.
– Тоді ми з чоловіком зібрали всі свої заощадження, продали усе майно і віддали гроші дітям, – каже Христина Франківна. – По-перше, хотіли доживати віку із ними, а по-друге, ми настільки були впевнені у Віталію, що не побоялися на старості все спродати і поїхати за ним у чуже місто.
Допоки у будинку тривав нашвидкоруч ремонт, в облавтодорі мешкали уже не тільки подружжя Максимових, а й батьки Валентини. Усі терпіли незручності і вірили: з переїздом у нове житло всі негаразди закінчаться.
– Але вони тільки почалися, – розповідає дружина генерала. – Бо відтоді як тільки хочуть нашкодити чоловікові, одразу беруться за наш будинок.
Вперше садиба у Петрикові піддалася критиці у сумнозвісній газеті «Репортер», коли Віталій Максимов став депутатом обласної ради. Публікацію «оздобили» не тільки фотографією будинку, а й чисельними нісенітницями і вигадками.
– Чого ми тільки про себе не чули від опонентів чоловіка: і що хату нам дали в якості хабара, і що тут все інкрустоване діамантами-платиною, і що у нас взагалі ще прикуплено пару островів на Середземному морі! – згадує пані Валентина. – Я тільки сміялася, слухаючи ці дурниці, а ось Віталій відреагував серйозно: подав до суду на газету та її видавця Ореста Муца. Звісно, наш позов був задоволений, а виграну компенсацію за моральні збитки в розмірі понад 40 тисяч гривень чоловік до копійки вклав у свій Підгаєцький округ, і там до сьогодні в школах стоять куплені ним комп’ютери.
– Ви ж розумієте, що Орест Муц на той час представляв правлячу партію СДПУ(о), а тому, збираючи докази на його захист у суді, наш будинок перевірили до кожної цеглинки – все шукали, звідки ми взяли гроші. Але не змогли знайти абсолютно нічого, – додає Віталій Вікторович. – Втім, не встигли ми заспокоїтися після пережитого, як новий міністр, призначений на посаду, затіяв чергові кадрові ротації. А що могли пред’явити генералу Максимову, котрий за 12 років не мав жодної догани? Перевірили кожен мій наказ, кожен підписаний папірець, проаналізували кожен день моєї роботи на посаді начальника тернопільської міліції – і врешті теж взялися за наш будинок.
– Але той факт, що навіть такі ретельні перевірки не знайшли нічого протизаконного, все одно до сьогодні не зупиняє наших заздрісників, – каже Валентина Василівна. – Чомусь всі дивляться, який великий наш будинок. Але ніхто не думає про те, що донедавна тут мешкало багато людей: мої батьки, ми з чоловіком, наш син з дружиною і двома онуками, приїжджала донька зі своєю сім’єю…
Олег Максимов з дружиною та дітьми був змушений залишити батьківську оселю і переїхати до Чернівців через масштабну війну, яку затіяли у 2010 році проти генерала Максимова тодішній губернатор разом із силовими структурами. Тоді опоненти знайшли його єдине слабке місце – сім’ю і дітей – та вдарили по ньому з усією жорстокістю.
– Одному Богу відомо, що нам тоді довелося пережити, – згадує подружжя. – Але ми вистояли, витримали і не здалися. І сьогодні це слабке місце стало нашим найсильнішим щитом.
– І нехай я заплатив за це своєю посадою, зате не продав свою совість, не втратив самоповагу, не зламався і зумів захистити свою сім’ю, – каже генерал. – Після тих подій я ще більше ціную свою родину і тому ніколи не критикую опонентів за особисте життя, як би воно в кого не складалося, а виключно за їхні професійні якості на займаній посаді. Бо більшої підлості, ніж бити по близьких і рідних людях, я не знаю. Сьогодні мені вже відомо, що проти мене готують чергові провокації. І мої колишні підлеглі з нечистою совістю за солідну винагороду будуть заявляти, начебто я вимагав у них хабарі, змушував займатися корупцією. Але ніколи не скажуть мені цього у вічі, бо генерала Максимова ще ніхто й ніколи не зміг ані підкупити, ані поставити на коліна.
Своїми успіхами Максимов завдячує дружині
Коли генерал говорить про свою сім’ю, його обличчя змінюється – стає теплішим, спокійним. Валентина Василівна слухає його з великою увагою та невимовною ніжністю у погляді. Одразу помітно, що в цій родині панує не тільки повага і довіра, а щось значно більше – справжнє кохання.
– Пані Валентино, зізнайтеся: колись підозрювали чоловіка у зраді? Адже на високих посадах у чоловіків так багато спокус… – запитуємо жінку.
– Ви знаєте, ми настільки кохаємо одне одного, що ніхто інший нам просто не потрібен, – зашарілася господиня дому і з гордістю додає: – Ми з Віталієм – просто одне ціле. Відчувала ревнощі хіба що до його роботи. Адже зворотна сторона медалі життя дружини генерала – самотність. А мій чоловік ще й справжній трудоголік. І якби я так сильно його не кохала, то навряд чи би витримала його постійну відсутність вдома. Уявіть собі, що його підлеглі бачили його набагато частіше, ніж ми з дітьми. Вихідні, свята – все на роботі! Але я знаю, що він такий, і його вже не переробиш. Я до останнього була проти того, щоби він балотувався у народні депутати. Але потім зрозуміла, що його киплячу енергію потрібно спрямувати на роботу, на благо людям, і врешті погодилася й підтримала його. Віталій – це людина, створена для роботи, причому на конкретний результат. Хоча він завжди потерпав через свою надмірну працездатність, принципову позицію і власну думку, яку не боявся висловлювати навіть міністрам.
– Я завжди повторюю, що усьому, чого я досягнув у житті, на 80% завдячую своїй дружині, – каже генерал. – Вона тримає усі мої тили, надійно захищає сім’ю. Мати дружину, яка тебе завжди підтримує, розуміє – це справжнє щастя…
«Загартовані чисельними випробуваннями, ми не боїмося нічого»
Валентина Василівна прибирає за гостями горнятка від кави, несе на кухню, звідки одразу чути плескіт води. Невже у генерала таки немає найманих помічників? – дивуємося. Принаймні, за час нашого візиту жодної сторонньої людини ні в будинку, ні на подвір’ї не було. Помітивши наші здивовані обличчя, генерал розвеселився:
– Знаєте, як тільки ми тут оселилися, одного дня мама з Валею поралися коло дому. Сусіди одразу почали перешіптуватися: багатий наш генерал, що наймитів має! Уявляєте, який був у всіх шок, коли дізналися, що то самі господині займалися чорновою роботою? Дійсно, у Петрикові живуть і дуже багаті люди, і різні високопосадовці. Більшість будинків – значно більші і дорожчі від нашого. Тому ми вже звикли до того, як розчаровуються гості, вперше потрапивши до нас: живемо просто і скромно. Бо головне – жити щасливо!
Сьогодні подружжя Максимових впевнено дивиться у майбутнє. Вони знають, що їхнім недоброзичливцям немає за що критикувати їхню сім’ю: окрім родинного будинку і генералового автомобіля, у них немає жодних статків чи бізнесів. А на достойне життя цілком вистачає генеральської пенсії Віталія Вікторовича, його зарплатні начальника служби безпеки банку та викладацької ставки пані Валентини в медичному університеті. Пройшовши загартування чисельними провокаціями, звинуваченнями та перевірками, вони не бояться нічого. Бо у них є головний козир: чиста совість, людяність і віра в справедливість.