Петриків завжди асоціювався у тернополян із відомими прізвищами, багатоповерховими віллами за кованими ворітьми, чорними лакованими джипами у гаражах та цілим штатом обслуговуючого персоналу: від охоронця до власного кухаря. Саме так уява малювала садибу генерал-лейтенанта міліції Віталія Максимова, коли він запросив журналістів до себе додому. Зрозуміло, що зарплата та пенсія у посадовця такого рангу складає не одну тисячу гривень, тому фотооб’єктив готувався зафіксувати безліч пікантних подробиць приватного життя нинішнього кандидата-“УДАРівця».

 Уже перед воротами настає перше розчарування – генеральська садиба не вражає ані модним дизайном, ані розмірами. Принаймні, більшість будинків у Петрикові мають значно більшу площу і вишуканий архітектурний вигляд. Але тут на подвір’я виходить усміхнена господиня – дружина Віталія Максимова Валентина. І стає зрозуміло, що ми не помилилися адресою, – у цьому будинку дійсно живе генеральська сім’я.

Теща Максимова не називає його зятем

– Раніше на цьому місці були сади, і коли вперше вирішили віддати цю землю під забудову, дві кращих ділянки віддали священику, – розповідає Валентина Василівна. – А він збудував на них два однакових будинки для своїх доньок. Однак довести до кінця задумане не встиг – священик захворів і помер. Тому будівництво «заморозили». Коли ми купували наш будинок, він стояв «коробкою» 11 років. А сусідній ще й досі не можуть довести до ладу нові господарі. При продажу нас не пустили всередину, тож якби ми знали, стільки тут доведеться ще вкласти, нізащо б не придбали цю хату.

Перше, що впадає у вічі, коли заходиш у будинок генерала – це великий портрет, на якому зображені Віталій Вікторович з дружиною та онуками. А вже при вході до зали фотографій у різноманітних рамочках просто безліч! На світлинах зображена уся велика сім’я Максимових: від нього самого у генеральському мундирі – до найменшого онука, теж Віталія. У самому будинку немає ані вишуканого ремонту, ані дорогих меблів. Акцент зроблений на простір і – невловиму атмосферу затишку і душевного спокою. Поки Валентина Василівна готує на кухні каву та чай для гостей, Віталій Вікторович приводить до зали старшу жінку. «Це наша мама, Христина Франківна», – представляє її журналістам.

Генералова теща живе із донькою та зятем із 1998 року. Нещодавно тут, на тернопільському кладовищі, поховала свого чоловіка Василя.

– Чи думали колись, що будете мати зятем генерала міліції? – жартома запитуємо жінку.

– Ви не повірите, я не думала, що моя донька взагалі вийде заміж за міського хлопця, – відповідає Христина Франківна. – Річ у тім, що я родом із Борщівського району – краю «помідорників». Вийшла заміж у сусіднє село, яке вже належало до Чернівецької області. Усе своє життя ми з чоловіком займалися вирощуванням помідорів, огірків, капусти та іншої городини. Не буду приховувати – складали кожну зароблену копійку, працювали зранку до ночі у теплицях та на городах, зате і вважалися у селі найзаможнішою родиною: першими придбали автомобіль – «Жигулі», потім – «Волгу», опісля – іномарку. В Ощадкасі накопичили 100 тисяч рублів, що на той час було справжнім багатством. Правда, 40 із них щезли після розвалу Союзу, зате ось тисячу компенсації виплатили, – сміється жінка.

Коли Валентина вперше сказала матері, що покохала юнака з Чернівців, мати спершу злякалася: що робитиме міський хлопець у селі? Чи справиться з важкою працею, до якої звикли у сім’ї Валентини?

– На той час я працював на заводі «Електронмаш», і коли приїжджав на вихідні допомогти Валиним батькам, то потім ледве виходив на роботу – настільки боліли руки і спина, – додає генерал.

– Сьогодні я навіть не вважаю його зятем – тільки рідним сином, – каже Христина Франківна і на її очі набігає сльоза: – Я восени заламала ногу, то Віталій мене три місяці на руках носив: і до машини, і до лікарні. Не кожен син рідну маму так носить, як він – тещу!

Свою матір Віталій Максимов поховав декілька років тому. Тому сьогодні, називаючи тещу мамою, він не віддає данину традиціям: Христина Франківна дійсно для нього мов рідна. У спадок від батьків генералу залишилася квартира у Чернівцях.

– На той час, вже маючи власне житло, ми вирішили її продати. А на виручені гроші у 2010 році я купив автомобіль «Тойота Ленд Крузер Прадо». Тому цей джип, який ніяк не дає спокою моїм заздрісникам, насправді для мене не розкішна забаганка, а останній материнський подарунок, – пояснює Віталій Вікторович.

 

«Якби не батьки, ми би й досі жили в облавтодорі»

– Чому ви вирішили перебратися до Тернополя? – запитуємо Валентину Василівну.

– Коли у 1998 році Віталія вперше призначили сюди начальником обласної міліції, нам дуже сподобалося це місто. І на сімейній раді ми вирішили, що будемо «пускати тут коріння». Перший час жили в облавтодорі, де нам виділили тимчасове помешкання, а паралельно приглядали собі будинок. Хотіли, аби й діти жили з нами. На той час і син, і донька вже подарували нам четверо онуків. А п’ятий, наймолодший Віталик, уже народився тут, тому вважається справжнім тернополянином.

Оскільки нормальних умов для проживання не було і не передбачалося, Максимови швидко пригляділи собі будинок у Петрикові на 380 квадратних метрів загальної площі, який мав би вмістити усю їхню велику родину. Однак коштів на його купівлю не було.

– Тоді ми з чоловіком зібрали всі свої заощадження, продали усе майно і віддали гроші дітям, – каже Христина Франківна. – По-перше, хотіли доживати віку із ними, а по-друге, ми настільки були впевнені у Віталію, що не побоялися на старості все спродати і поїхати за ним у чуже місто.

Допоки у будинку тривав нашвидкоруч ремонт, в облавтодорі мешкали уже не тільки подружжя Максимових, а й батьки Валентини. Усі терпіли незручності і вірили: з переїздом у нове житло всі негаразди закінчаться.

– Але вони тільки почалися, – розповідає дружина генерала. – Бо відтоді як тільки хочуть нашкодити чоловікові, одразу беруться за наш будинок.

Вперше садиба у Петрикові піддалася критиці у сумнозвісній газеті «Репортер», коли Віталій Максимов став депутатом обласної ради. Публікацію «оздобили» не тільки фотографією будинку, а й чисельними нісенітницями і вигадками.

– Чого ми тільки про себе не чули від опонентів чоловіка: і що хату нам дали в якості хабара, і що тут все інкрустоване діамантами-платиною, і що у нас взагалі ще прикуплено пару островів на Середземному морі! – згадує пані Валентина. – Я тільки сміялася, слухаючи ці дурниці, а ось Віталій відреагував серйозно: подав до суду на газету та її видавця Ореста Муца. Звісно, наш позов був задоволений, а виграну компенсацію за моральні збитки в розмірі понад 40 тисяч гривень чоловік до копійки вклав у свій Підгаєцький округ, і там до сьогодні в школах стоять куплені ним комп’ютери.

– Ви ж розумієте, що Орест Муц на той час представляв правлячу партію СДПУ(о), а тому, збираючи докази на його захист у суді, наш будинок перевірили до кожної цеглинки – все шукали, звідки ми взяли гроші. Але не змогли знайти абсолютно нічого, – додає Віталій Вікторович. – Втім, не встигли ми заспокоїтися після пережитого, як новий міністр, призначений на посаду, затіяв чергові кадрові ротації. А що могли пред’явити генералу Максимову, котрий за 12 років не мав жодної догани? Перевірили кожен мій наказ, кожен підписаний папірець, проаналізували кожен день моєї роботи на посаді начальника тернопільської міліції – і врешті теж взялися за наш будинок.

– Але той факт, що навіть такі ретельні перевірки не знайшли нічого протизаконного, все одно до сьогодні не зупиняє наших заздрісників, – каже Валентина Василівна. – Чомусь всі дивляться, який великий наш будинок. Але ніхто не думає про те, що донедавна тут мешкало багато людей: мої батьки, ми з чоловіком, наш син з дружиною і двома онуками, приїжджала донька зі своєю сім’єю…

Олег Максимов з дружиною та дітьми був змушений залишити батьківську оселю і переїхати до Чернівців через масштабну війну, яку затіяли у 2010 році проти генерала Максимова тодішній губернатор разом із силовими структурами. Тоді опоненти знайшли його єдине слабке місце – сім’ю і дітей – та вдарили по ньому з усією жорстокістю.

– Одному Богу відомо, що нам тоді довелося пережити, – згадує подружжя. – Але ми вистояли, витримали і не здалися. І сьогодні це слабке місце стало нашим найсильнішим щитом.

– І нехай я заплатив за це своєю посадою, зате не продав свою совість, не втратив самоповагу, не зламався і зумів захистити свою сім’ю, – каже генерал. – Після тих подій я ще більше ціную свою родину і тому ніколи не критикую опонентів за особисте життя, як би воно в кого не складалося, а виключно за їхні професійні якості на займаній посаді. Бо більшої підлості, ніж бити по близьких і рідних людях, я не знаю. Сьогодні мені вже відомо, що проти мене готують чергові провокації. І мої колишні підлеглі з нечистою совістю за солідну винагороду будуть заявляти, начебто я вимагав у них хабарі, змушував займатися корупцією. Але ніколи не скажуть мені цього у вічі, бо генерала Максимова ще ніхто й ніколи не зміг ані підкупити, ані поставити на коліна.

 

Своїми успіхами Максимов завдячує дружині

Коли генерал говорить про свою сім’ю, його обличчя змінюється – стає теплішим, спокійним. Валентина Василівна слухає його з великою увагою та невимовною ніжністю у погляді. Одразу помітно, що в цій родині панує не тільки повага і довіра, а щось значно більше – справжнє кохання.

– Пані Валентино, зізнайтеся: колись підозрювали чоловіка у зраді? Адже на високих посадах у чоловіків так багато спокус… – запитуємо жінку.

– Ви знаєте, ми настільки кохаємо одне одного, що ніхто інший нам просто не потрібен, – зашарілася господиня дому і з гордістю додає: –  Ми з Віталієм – просто одне ціле. Відчувала ревнощі хіба що до його роботи. Адже зворотна сторона медалі життя дружини генерала – самотність. А мій чоловік ще й справжній трудоголік. І якби я так сильно його не кохала, то навряд чи би витримала його постійну відсутність вдома. Уявіть собі, що його підлеглі бачили його набагато частіше, ніж ми з дітьми. Вихідні, свята – все на роботі! Але я знаю, що він такий, і його вже не переробиш. Я до останнього була проти того, щоби він балотувався у народні депутати. Але потім зрозуміла, що його киплячу енергію потрібно спрямувати на роботу, на благо людям, і врешті погодилася й підтримала його. Віталій – це людина, створена для роботи, причому на конкретний результат. Хоча він завжди потерпав через свою надмірну працездатність, принципову позицію і власну думку, яку не боявся висловлювати навіть міністрам.

– Я завжди повторюю, що усьому, чого я досягнув у житті, на 80% завдячую своїй дружині, – каже генерал. – Вона тримає усі мої тили, надійно захищає сім’ю. Мати дружину, яка тебе завжди підтримує, розуміє – це справжнє щастя…

 

«Загартовані чисельними випробуваннями, ми не боїмося нічого»

Валентина Василівна прибирає за гостями горнятка від кави, несе на кухню, звідки одразу чути плескіт води. Невже у генерала таки немає найманих помічників? – дивуємося. Принаймні, за час нашого візиту жодної сторонньої людини ні в будинку, ні на подвір’ї не було. Помітивши наші здивовані обличчя, генерал розвеселився:

– Знаєте, як тільки ми тут оселилися, одного дня мама з Валею поралися коло дому. Сусіди одразу почали перешіптуватися: багатий наш генерал, що наймитів має! Уявляєте, який був у всіх шок, коли дізналися, що то самі господині займалися чорновою роботою? Дійсно, у Петрикові живуть і дуже багаті люди, і різні високопосадовці. Більшість будинків – значно більші і дорожчі від нашого. Тому ми вже звикли до того, як розчаровуються гості, вперше потрапивши до нас: живемо просто і скромно. Бо головне – жити щасливо!

Сьогодні подружжя Максимових впевнено дивиться у майбутнє. Вони знають, що їхнім недоброзичливцям немає за що критикувати їхню сім’ю: окрім родинного будинку і генералового автомобіля, у них немає жодних статків чи бізнесів. А на достойне життя цілком вистачає генеральської пенсії Віталія Вікторовича, його зарплатні начальника служби безпеки банку та викладацької ставки пані Валентини в медичному університеті. Пройшовши загартування чисельними провокаціями, звинуваченнями та перевірками, вони не бояться нічого. Бо у них є головний козир: чиста совість, людяність і віра в справедливість.

2 comments

  1. Юрій михайлович

    Шукаю Віталія Вікторовича із Тернополя для можливого втілення власних ідей створення продуктивного бізнесу ,виду діяльності іноваційної.Розвитку малого виробництва виробів із бетону ,товстолистової сталі дерева,які не мають аналогів та не матимуть проблем з оптовою реалізацією.У такий спосіб шукаю Віктора Вікторовича з Тернополя ,бо я є слабким користувачемІ ІТ .Юрій Михайлович Київ 096 387 05 26.

  2. Юрій михайлович

    Знайти Віталія Вікторовича,нвіть нписавши -На деревню Дедушке.

Напишіть відгук