Колишня тернопільська журналістка Наталія Вановська вже кілька років мешкає у Канаді, пише Нова Тернопільська газета. Її доля відрізняється від «стандартних» заробітчанських історій, бо поїхала вона туди не за грошима, а за щастям.
— Наталко, ти виїхала до Канади, щоб бути разом із чоловіком, з яким до того бачилася наживо лише двічі — на єдиному побаченні і на весіллі…
— Мій чоловік Тарас, колишній львів’янин, ще дванадцять років тому виїхав до Канади, там і залишився. Ми познайомилися по-сучасному — через інтернет. Чотири роки тому відгуляли весілля. За кордон я летіла вже з документами на право постійного проживання в Канаді.
Багато людей скептично ставляться до знайомств через інтернет, але вважаю, що це нічим не гірший спосіб за інші. «Винуватець» мого щастя — старенький комп’ютер, який погано виконував функції і під час реєстрації на сайті знайомств вперто відмовлявся поставити «галочку» навпроти Тернополя. Довелося формально обрати інше місто. Це був Львів. І це була доля! Мій майбутній чоловік шукав дівчину саме зі Львова. Неточність, звісно, потім виявилась, але це вже не було суттєво. Я закохалася у Тараса з першого погляду. Як пише Ірен Роздобудько, якоїсь миті «один з усіх» немов потрапляє в перехрестя небесних променів і стає твоїм єдиним. Тарас часто телефонував мені, ми листувалися, спілкувалися через скайп. А через кілька місяців він приїхав до Львова провідати батьків і тоді ми зустрілися «в реалі». Це була чарівна казка! Потім він подався до Канади, а незабаром зробив пропозицію через… скайп. Під час наступного його візиту до України ми одружилися!
— А як Тарас потрапив до Канади?
— Він виїхав як викладач українських танців. Тривалий час навчав там дітей і молодь танцювати. Що прикметно, українських танцювальних шкіл та ансамблів у Канаді, вочевидь, більше, ніж в Україні. За кількістю шкіл, де навчають гопака, Едмонтон — центр канадської провінції Альберта, де ми мешкаємо, дасть фору будь-якому українському місту. Тут не мають значення ані вік, ані національність, ані здібності до танців, головне — бажання. Кожне порядне село в Альберті, де є українці, має свого інструктора з українських танців. Чоловік жартує, що може спокійно балотуватися на виборах, бо в околицях Альберти його знає кожен пес.
— Ви повінчалися і ще рік ти сиділа на валізах в Україні. Чи хвилювалася, що раптом не пустять до чоловіка?
— Справді, я шість місяців чекала на permanent resident card — документ, який дає право на постійне місце проживання у Канаді.
Але таки приїхала до Едмонтона. З того часу у мене почалося цілком нове життя, що істотно відрізнялося від українського. Приїхала я у грудні, якраз випав сніг, замело дороги, ми застрягли дорогою з аеропорту… Але були щасливі, що нарешті разом.
— Інша країна, інше життя… Як тобі в Канаді?
— Канада мені відразу сподобалася — всюди чисто, ошатні будиночки, щоправда, майже всі однакові, так, що важко запам’ятати кудись дорогу. Найменування вулиць для мене й досі незвичні: майже нема словесних назв, а тільки цифрові. У Канаді надзвичайно ввічливі і люб’язні мешканці. Незнайома людина може запросто зробити комплімент, похваливши зачіску чи сукню. У крамницях завжди шалені знижки, всілякі розпродажі, словом, купа спокус для жіночого серця. До того ж ціни доступні — пересічний канадієць має можливість купувати гарний одяг, побутову техніку і все, що необхідно для комфортного життя.
— На яку роботу ти проміняла улюблену журналістику?
— Після вивчення мови у коледжі для емігрантів у моєму житті почався період, який я називаю «журналіст змінює професію» (усміхається, — авт.). Щоб працювати за фахом, тут потрібно підтвердити диплом, досконало вивчити мову. Розуміючи реалії, я шукала працю, яка була б мені хоч трохи цікавою, тож відразу подумала про центри з продажу рослин. Працювати серед квітів, кущів та дерев — задоволення. Мій керівник казав, що в мене «зелені пальці», бо рослини, які я вирощувала, росли на очах. Згодом я змінила ще кілька робіт, аби набратися досвіду і удосконалити мову. Одна з останніх і улюблених — інтерпретатор в історичному музеї.
— Першим мером Едмонтона був українець Вільям Гавриляк, там мешкає відома письменниця-українка Мирослава Косташ, нинішнє покоління знає Дрю Карпишина — канадського письменника та сценариста комп’ютерних ігор з українським корінням…
— В Едмонтоні справді витає український дух. Тут стільки українців, що важко повірити, що таке можливе. Постійно чуєш українську мову, бачиш в газетах українські прізвища. Коли працювала в магазині, чи не щодня хтось, почувши мій акцент, запитував, звідки я, і усміхався: «Я теж українець, мої бабця, дідо, прабабця чи прадід приїхали з України». Українців тут видимо-невидимо, причому як нащадків перших емігрантів, які з’явилися тут сто років тому, так і тих, котрі прибувають нині. Я ніколи не чула тут запитання: «А де це Україна?».
— Вражають твої колоритні світлини з українського села-музею. Невже в Канаді вдалося зберегти село перших українських заробітчан?
— Якщо проїхатися Альбертою, то можна побачити, що більшість сіл — українські, тобто засновані нашими емігрантами: українські церкви, українські назви фермерських господарств, пам’ятники писанці, ковбасі, варенику (усміхається, — авт.). Упродовж цього літа я працювала в музеї «Українське село», де наче завмерла історія українських емігрантів. Він чимось нагадує Шевченківський гай у Львові. З різних куточків Альберти туди доправили автентичні споруди — будинки, школи, церкви, крамниці, зведені українцями у різні роки. До речі, перші емігранти якраз приїхали з Чернівецької та Тернопільської областей. У кожній будівлі музею є господарі, які розповідають відвідувачам свою історію. Я мешкала в одній із хат переселенців із Буковини, готувала українські страви, пекла хліб, доглядала за курями, вівцями, пильнувала город та квітник, дерла пір’я, а поміж тим спілкувалася з туристами.
— Ти щаслива в Канаді, але все ж мрієш колись повернутися на батьківщину?
— Звісно, я сумую за батьками, за друзями, за Тернополем і за українськими реаліями. Мрію, щоб в Україні поліпшилося життя, щоб я дивилась і читала новини не з острахом і тривогою, а з щемкою радістю, гордістю і бажанням купити квиток в один кінець, до України!
Іванка Гошій
“Нова Тернопільська газета”