… Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають

 

(Т. Шевченко, «І мертвим, і живим, і не народженим …»).

         Рік, що минув і рік без Степана Сапеляка не наблизили нас, на привеликий жаль, до розуміння і оцінки того, де, у якому місці та у якому вимірі знаходиться українське суспільство взагалі та українська інтелігенція, у тому числі. Заворожені карколомними сюжетами у двобої «помаранчевих» та «біло-голубих», прелімінарними угодами одних і других з реальними і дутими політичними ліліпутами як в середині держави так і за її межами, українці, у більшості своїй, залишаються заклопотаними своїми власними проблемами, віддавши велике, визначальне на відкуп, часто-густо, пройдисвітів, для яких єдиним мірилам здобутого є обсяги того, що попадає у власну калитку. І нічого дивного немає у тому, що розвалюється наша державність, деградують люди, у передсмертній агонії перебуває українська культура, література та і духовність взагалі. Бо, хіба, скажіть, може не боліти те, що на захист української мови, наприклад, виходять всього декілька десятків небайдужих по всій нашій землі ? Або чому на, по-справжньому патріотичні акції, приходять одиниці, тай то, здебільшого, люди похилого віку ? А як можна пояснити майже неприховану радість окремих українських (чи справді українських ?!) телевізійних каналів з приводу того, що не зібралося в Києві достатньо люду для єднання «лівого і правого берега Дніпра» у День нашої соборності ? Та й, по правді сказати, дії, що влади, а що опозиції у цей день нагадували більше ритуали не далеких радянських часів, ніж справді пошанування тих, хто боровся за волю України.

Рік тому, у день соборності у Тернополі сотні небайдужих городян прийшли до безсмертного Кобзаря для того, щоб заявити про те, що боротьба за незалежність і суверенітет України продовжується і у цій боротьбі ми єдині, підкріпивши мовлене живим ланцюгом від пам’ятника Т. Шевченку до пам’ятника С. Бандері. З підніжжя монумента Великого Перебенді, особисто для мене відкрилося в той деньзагратоване холодне сонце і тягнуться досі невольничі дні.

Думаю, що не за таку Україну боровся Степан Сапеляк, не про таку долю для її людності він мріяв. Так розпорядився Господь, що майже сорок років тому, майже день у день з свята свободи, спочатку до тернопільської катівні тодішнього обласного КГБ а відтак, і на довгі роки таборів та заслання безжальна система кинула молодого поета та його побратимів з Росохача, що у Чортківському районі. Дорога від політичного ЗЕКа – до лауреата Національної Шевченківської премії, престижних літературно – мистецьких премій багатьох країн світу, автора десятків книг – була не просто важкою. Вона була страшною. І один раз вступивши на неї, совість української нації – Степан Сапеляк, до свого останнього подиху, пізнавав ці невольничі дороги. Падав і завжди піднімався. «Бо, – як сам любив багато разів повторювати, – ясніла у високім небі – зоря моєї віри. Віри, що відсвічувала мені подвір’ям вітцівським садом, материнською любовю… І, віра у «сліди Його». Віра, що «гори ворушить…». А ще була віра в Слово. Титло моє родове. Щастя це моє, хрестиком вишите».

Не знаю напевне, але припускаю, що не затишно душі Степановій на тому світі. Душі, яка ніколи не зживалася із заздрістю, підлістю, дволикістю, зрадою. Ніколи не був поет христопродавцем, то й дуже боляче сприймав будь – які прояви цього зі сторони друзів і близьких.

Часто у відчаї питав сам себе Шевченковою молитвою:

Чи Бог бачить із – за хмари

         Наші сльози, горе ?…

І ще:

         Чи довго на сім світі

         Катам панувати ?

 

Зболене серце зупинилося на півдорозі до дисидентської Галгофи. Впав Його хрест на тендітні плечі згорюваної Матері, вірної дружини, брата та дітей. Чи хто витре спітніле чоло у їх нелюдських потугах винести все і не впасти навколішки ?

Відсахнулися ще за життя Степана Сапеляка ті, з ким він, занапастивши свою долю, не задумуючись став до борні із непереможним у той час чудовиськом – Совєцьким Союзом, замаєним колючим дротом, з кагебістами на вишках. Тлумляться і глумляться сьогодні над стероризованою пам’ятю України, забувши про всі заповіді Божі, поливають новітні яничари могилу «літератора» не задумуючись над тим, що залишать вони після себе на цій землі. Мертві ж, як відомо, за себе не постоять і слова у своє виправдання не скажуть . Чи не так, Володимире Мармус ?

 

Роман Півторак,

член Національно спілки журналістів,

лауреат Всеукраїнської літературно – мистецької

премії імені братів Богдана і Левка Лепких

2 comments

  1. Правда

    Мармус заздрить навіть покійному С.Сапеляку, тому і лиє бруд. Сапеляк – геній, чистий і незаплямований. Вічна память!

  2. Побратим

    Браво, пане Романе отаман ! Сапеляк гідний того щоб в пятницю в усіх храмах України молилися за упокій його душі. Смерть ворогам України !

Напишіть відгук