Давно це було. Тоді ще зорі людям віщували правду. Від пана польського втекли в Україну три брати. Мій дідуньо казав, що ті брати мали прізвище Юзва. Місцину для сховку ген за річкою віднайшли. Хатину зліпили, а покрити нічим було. То вони з соломи гречаної покрівлю зробили. От і народилося на Хмельниччині село Гречани. Працьовиті були брати, дружні. Розрісся їх рід, погустішало дітей у хаті. То тут, то там ліплянки глиняні зводились. І біда тоді й не біда, коли рідня до рідні тулиться. Тече селом річка — вода. Відраховує роки, століття. Життя…
Іван
Щонеділі до церкви Іван ходив. Убирався в чисту сорочку — у хорі церковнім співав. Високий, ставний. Вже б і женитися час. Та до серця голубки нема. Коли це одного разу в церкву дівча увійшло. Невеличке. Струнке. Самими оченятами молиться. Ясочка! «І де воно згубилось у моїх літах? — подумалось. — Я ж наче всіх у селі знаю». А коли з хором церковним дівча заспівало — про храм забув! Так, мабуть, лиш янголи в раю співають.
— Звати як тебе?
— Франя.
— Підрости. Почекаю.
Збігає вода — людей не пита. За цей час виспівав Іван у церкві голос, дівкою стала Франка. Вродлива. Начекався Іван. Вже й під тридцятку підійшло. Оженились. А яке ж то весілля колись було? Шлюб у церкві і многая-многая літа. Сім’я нова народилась… Дорога долі рястом стелиться! Небо зорі людям дарує — роду щастя віщує. І посипались зорі в колисочки: Петрусь, Зося, Андрій, Ганя, Антось. Інколи й холодно в хаті, інколи й голодно. Та Іван з Франею тісно серця сплели. Хата по вінця любов’ю наповнена. Та невдовзі вихлюпалося щастя через вінця — захворіла Франя. Коноплі мочила в річці холодній. Застудилась і зовсім злягла. Потім упокоїлась її душа. Аж тут рік тридцять третій. По хатах ходять, нишпорять. До колгоспу все згрібають. Улітку від голоду всіх трава рятувала. І корова, що дивом у хліві зосталася. Взимку — мороз зі стін та вікон Іван зішкрібав, щоб діти не померзли, щоб душі не вигибли. За себе і за Франю робив усе. Не женився вдруге — не хотів нелюбу до хати вести. З діточок згодом поміч підросла. Петрусь, Зося, Юзя — старші. Вичухуватися якось стали. Раптом — війна! Петра першого з хати забрали. На фронт. Через рік — Зосю. У Німеччину. Панянку доглядати. Прати, варити, коло свиней ходити. Зося це вміла. Їй не звикати… Івана на фронт не взяли: в літах уже був. Лиш після війни три роки Донбас відбудовував. Звідти дітям гостинець — смачних абрикосів — привіз. Посадив у саду коло хати кісточки — прийнялися. А коли зародили, всіх пригощав. Ні в кого у Гречанах тоді абрикосів не було. Петро ж додому не повернувся, хоч і вцілів, на щастя. Аню — долю зі Свердловська на фронті знайшов. Медсестрою була, рану йому лікувала. На її батьківщині й залишився. (Тільки рани ті жити довго не дали: ще нестарим пішов у засвіти). І про Зосю звістка прийшла. Страшна. З дівчатами до села, додому, поверталася з Німеччини. Враз землю і ліс почали літаки ворожі бомбити! Розбіглися дівчата по лісу. А потім усі зібрались, Зосі не дочекалися. Отак — хворою, немічною додому верталась, а виходить, легку смерть від снарядів знайшла… Виріс коло могили Франі хрест і напис на нім: «На чужині трагічно загинула. Зося. 1945». Заплакав Іван. Горе йому все життя сльози витирало. Прожив він 87 років. До кінця днів своїх залишився високим, поставним. З лиця — хоч воду пий. Лиш голова і вуса завчасу збіліли. Іван Юзва — то дідуньо мій. По татові.
Сім’я вечеря коло хати
Час — ріка без берегів. А спогад про дитинство завжди солодший, ніж саме дитинство. Малою ще була. Приїжджали влітку в село Гречани до дідуня на гостину: я, мама, тато, моя сестра. Зі Свердловська прибував дядько Петро із жінкою Анею. Після війни вони двох доньок викохали. Зі Старої Синяви дядько Антон приїздив із сім’єю. Приходила з дітьми тітка Ганя. Через дорогу від дідуня жили родичі, сусіди, в них дітлашня. У селі хата в хату — родина. Весело в хаті і на подвір’ї, гамірно. А сіно як пахне! І в сінях, і в хаті! Куди там парфумам французьким. Тітка Юзя вареники варить (чи в ресторанах Європи подають такі?), всіх пригощає. Доброзичлива. Щира. Колись із таких ікони писали. Сім’я вечеря. В хаті й коло хати… Лиш тітки Зосі з нами не було…
Вічний спочинок
Наступного дня вся родина, за звичаєм, на кладовище йде. Могилки бабусі Франки й тітки Зосі провідати. Дорослі тамують сльози в очах. А могили мовчать. Правди про Зосин останній спочинок не кажуть. Чи загинула зразу в лісі від осколків-снарядів, чи кров’ю стікала, птахам поживу даючи? Моляться всі дружно і щиро. За вічний спочинок душ. Сумно повертаються з цвинтаря. Сумно.
Зося
І тече вода — людей не пита. Та вода має береги. Берегом Зосі став табір у Німеччині. Берег далекий і чужий. Американці життя врятували. Хвору і немічну в лісі знайшли. І табір Ді-Пі (для переміщених осіб) став для Зосі домівкою. Заміж там вийшла. Дітей народила. І тече вода — нас не пита. Знову берег. Ще дальший, чужіший. Серпень 1949 року. Корабель «GeneraHersey» причалив до американського берега. Зося із сім’єю на землю зійшла. Незнайому, неблизьку. І сниться Зосі рідня в Україні. Але що б її вдома чекало? Допит у КДБ? Злидні та голод? Новітнє кріпацтво? «Чому не хочу вертатися до СРСР?» — написав свого часу Іван Багряний. І цією статтею дав відповідь замість тисячі тисяч українців.
Лаура
Зося в далекій Америці про Україну мовчала. Не розповідала ні донькам своїм, ні сину Юрієві. «Не питайте мене. Так буде краще для вас. І для них, в Україні», — відповідала слізьми. Що робилося у неї в душі — тільки Бог знає.
…А десять літ тому відійшла Зося у вічність. Стоїть у Чикаго на її могилі пам’ятник. Навічно тіло там схоронено. А друга могила — у Гречанах. На Хмельниччині. Одна душа, а дві могили… Лаура, Зосина онука, корені роду вивчала. Довго шукала їх. І таки віднайшла! Нас усіх! А у вересні 2012 року Лаура з батьком і сином своїм незнайому їм Україну відвідали. Вся родина в Гречани з’їхалась. Дорогих гостей з Америки короваєм зустрічали. Лаура всіх ще дужче згуртувала. Ой роде наш красний, роде наш прекрасний, не цураймося, признаваймося!..
Жанна ЮЗВА.
смт Підволочиськ
Тернопільської області.