Тече вода, людей не пита

Поділитися

Давно це було. Тоді ще зорі людям віщували правду. Від пана польського втекли в Україну три брати. Мій дідуньо казав, що ті брати мали прізвище Юзва. Місцину для сховку ген за річкою віднайшли. Хатину зліпили, а покрити нічим було. То вони з соломи гречаної покрівлю зробили. От і народилося на Хмельниччині село Гречани. Працьовиті були брати, дружні. Розрісся їх рід, погустішало дітей у хаті. То тут, то там ліплянки глиняні зводились. І біда тоді й не біда, коли рідня до рідні тулиться. Тече селом річка — вода. Відраховує роки, століття. Життя…

Іван

Щонеділі до церкви Іван ходив. Убирався в чисту сорочку — у хорі церковнім співав. Високий, ставний. Вже б і женитися час. Та до серця голубки нема. Коли це одного разу в церкву дівча увійшло. Невеличке. Струнке. Самими оченятами молиться. Ясочка! «І де воно згубилось у моїх літах? — подумалось. — Я ж наче всіх у селі знаю». А коли з хором церковним дівча заспівало — про храм забув! Так, мабуть, лиш янголи в раю співають.

— Звати як тебе?

— Франя.

— Підрости. Почекаю.

Збігає вода — людей не пита. За цей час виспівав Іван у церкві голос, дівкою стала Франка. Вродлива. Начекався Іван. Вже й під тридцятку підійшло. Оженились. А яке ж то весілля колись було? Шлюб у церкві і многая-многая літа. Сім’я нова народилась… Дорога долі рястом стелиться! Небо зорі людям дарує — роду щастя віщує. І посипались зорі в колисочки: Петрусь, Зося, Андрій, Ганя, Антось. Інколи й холодно в хаті, інколи й голодно. Та Іван з Франею тісно серця сплели. Хата по вінця любов’ю наповнена. Та невдовзі вихлюпалося щастя через вінця — захворіла Франя. Коноплі мочила в річці холодній. Застудилась і зовсім злягла. Потім упокоїлась її душа. Аж тут рік тридцять третій. По хатах ходять, нишпорять. До колгоспу все згрібають. Улітку від голоду всіх трава рятувала. І корова, що дивом у хліві зосталася. Взимку — мороз зі стін та вікон Іван зішкрібав, щоб діти не померзли, щоб душі не вигибли. За себе і за Франю робив усе. Не женився вдруге — не хотів нелюбу до хати вести. З діточок згодом поміч підросла. Петрусь, Зося, Юзя — старші. Вичухуватися якось стали. Раптом — війна! Петра першого з хати забрали. На фронт. Через рік — Зосю. У Німеччину. Панянку доглядати. Прати, варити, коло свиней ходити. Зося це вміла. Їй не звикати… Івана на фронт не взяли: в літах уже був. Лиш після війни три роки Донбас відбудовував. Звідти дітям гостинець — смачних абрикосів — привіз. Посадив у саду коло хати кісточки — прийнялися. А коли зародили, всіх пригощав. Ні в кого у Гречанах тоді абрикосів не було. Петро ж додому не повернувся, хоч і вцілів, на щастя. Аню — долю зі Свердловська на фронті знайшов. Медсестрою була, рану йому лікувала. На її батьківщині й залишився. (Тільки рани ті жити довго не дали: ще нестарим пішов у засвіти). І про Зосю звістка прийшла. Страшна. З дівчатами до села, додому, поверталася з Німеччини. Враз землю і ліс почали літаки ворожі бомбити! Розбіглися дівчата по лісу. А потім усі зібрались, Зосі не дочекалися. Отак — хворою, немічною додому верталась, а виходить, легку смерть від снарядів знайшла… Виріс коло могили Франі хрест і напис на нім: «На чужині трагічно загинула. Зося. 1945». Заплакав Іван. Горе йому все життя сльози витирало. Прожив він 87 років. До кінця днів своїх залишився високим, поставним. З лиця — хоч воду пий. Лиш голова і вуса завчасу збіліли. Іван Юзва — то дідуньо мій. По татові.

Сім’я вечеря коло хати

Час — ріка без берегів. А спогад про дитинство завжди солодший, ніж саме дитинство. Малою ще була. Приїжджали влітку в село Гречани до дідуня на гостину: я, мама, тато, моя сестра. Зі Свердловська прибував дядько Петро із жінкою Анею. Після війни вони двох доньок викохали. Зі Старої Синяви дядько Антон приїздив із сім’єю. Приходила з дітьми тітка Ганя. Через дорогу від дідуня жили родичі, сусіди, в них дітлашня. У селі хата в хату — родина. Весело в хаті і на подвір’ї, гамірно. А сіно як пахне! І в сінях, і в хаті! Куди там парфумам французьким. Тітка Юзя вареники варить (чи в ресторанах Європи подають такі?), всіх пригощає. Доброзичлива. Щира. Колись із таких ікони писали. Сім’я вечеря. В хаті й коло хати… Лиш тітки Зосі з нами не було…

Вічний спочинок

Наступного дня вся родина, за звичаєм, на кладовище йде. Могилки бабусі Франки й тітки Зосі провідати. Дорослі тамують сльози в очах. А могили мовчать. Правди про Зосин останній спочинок не кажуть. Чи загинула зразу в лісі від осколків-снарядів, чи кров’ю стікала, птахам поживу даючи? Моляться всі дружно і щиро. За вічний спочинок душ. Сумно повертаються з цвинтаря. Сумно.

Зося

І тече вода — людей не пита. Та вода має береги. Берегом Зосі став табір у Німеччині. Берег далекий і чужий. Американці життя врятували. Хвору і немічну в лісі знайшли. І табір Ді-Пі (для переміщених осіб) став для Зосі домівкою. Заміж там вийшла. Дітей народила. І тече вода — нас не пита. Знову берег. Ще дальший, чужіший. Серпень 1949 року. Корабель «GeneraHersey» причалив до американського берега. Зося із сім’єю на землю зійшла. Незнайому, неблизьку. І сниться Зосі рідня в Україні. Але що б її вдома чекало? Допит у КДБ? Злидні та голод? Новітнє кріпацтво? «Чому не хочу вертатися до СРСР?» — написав свого часу Іван Багряний. І цією статтею дав відповідь замість тисячі тисяч українців.

Лаура

Зося в далекій Америці про Україну мовчала. Не розповідала ні донькам своїм, ні сину Юрієві. «Не питайте мене. Так буде краще для вас. І для них, в Україні», — відповідала слізьми. Що робилося у неї в душі — тільки Бог знає.

…А десять літ тому відійшла Зося у вічність. Стоїть у Чикаго на її могилі пам’ятник. Навічно тіло там схоронено. А друга могила — у Гречанах. На Хмельниччині. Одна душа, а дві могили… Лаура, Зосина онука, корені роду вивчала. Довго шукала їх. І таки віднайшла! Нас усіх! А у вересні 2012 року Лаура з батьком і сином своїм незнайому їм Україну відвідали. Вся родина в Гречани з’їхалась. Дорогих гостей з Америки короваєм зустрічали. Лаура всіх ще дужче згуртувала. Ой роде наш красний, роде наш прекрасний, не цураймося, признаваймося!..

Жанна ЮЗВА.

смт Підволочиськ

Тернопільської області.

“Сільські вісті”

При спробі осквернити прапор Бангладешу Віктор Павлік упав зі сцени

Чим займеться непокірна губернатору Тернопільщини Громадська рада?