Місто в місті. За три тижні Майдан у Києві перетворився на живий урбаністичний організм, чисельність населення якого співмірна з райцентром. На забарикадованій території справно охороняють, годують, прибирають, навчають, розважають і рятують душі. У час спокою – служать Літургії, сповідають, підтримують тих, хто занепадає духом. Коли ж загрожує небезпека мешканцям Майдану, в столичних храмах б’ють дзвони, зі сцени лунає молебень, а душпастирі в різний спосіб навертають силовиків. Чому глави Церков, єрархи та прості священики вийшли на Майдан проповідувати – пояснив єпископ УГКЦ, який опікується вірними у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, Борис Ґудзяк.

Подобається

Генотип УГКЦ
– Ви тепер мешкаєте у Франції, приїхали в Україну, щоби взяти участь у роботі найвищого органу управління УГКЦ – Постійному Синоді. Причиною зміни місця проведення Синоду з Івано-Франківська на Київ стали події на Майдані?
– Властиво, Постійний Синод сам по собі не є органом управління нашої Церкви. Таким є Синод єпископів на чолі з главою. А Постійний Синод радше діє як дорадчий орган для глави Церкви: консультує його при прийнятті важливих рішень.
Так, переміщення синодальної зустрічі до Києва було пов’язане саме з кризою в Україні. Глава Церкви – Блаженніший Святослав – вважав, що в такий час ми мусимо бути в столиці, тому й ухвалив таке рішення.
– Через ефект, що спостерігати здалеку за революційними подіями страшніше, ніж бути безпосереднім учасником?
– У Києві цими днями приймаються доленосні рішення, відбуваються історичні процеси, від яких залежить майбутнє України і нашої Церкви. Синод також перенесли, щоб Блаженніший і єпископи могли бути ближче до людей, підтримати їх, впливати на те, щоб події відбувалися мирним способом. Як виявилося вночі з 10 на 11 грудня, це було правильне рішення. Владики вже вночі змогли відреагувати на події пастирським посланням, а зранку бути з усіма на Майдані – молитися, промовляти.
Дозвольте детальніше зупинитися на питанні страху. Думаю, певна боязнь була і є у нас всіх. Зблизька і здалеку, в інших містах і на Майдані. Ми всі люди. Ці драматичні події лякають: коли вже раз пролилася кров, коли вдруге застосовується сила, знову до крові, коли нічого не зрозуміло: нині висловлюються певні обіцянки, а дійсність навіть через ніч стає зовсім інакшою. Це викликає величезну непевність, недовіру. І тому священики, єпископи є поряд із людьми, щоб укріплювати їх в певності Божої присутності та опіки, у мирі утверджувати їх щодо правдивих основ громадянської постави.
Наша Церква є Церквою мучеників. Ісповідники віри є нашими духовними батьками і матерями. Ми виховані на безпосередньому чи посередньому прикладі людей, які дорого заплатили, іноді навіть своїм життям, щоби зберегти внутрішню свободу. Постава свідка, ісповідника, мученика стала частиною нашого церковного ДНК, геном, який передається з покоління в покоління. Хто такий свідок? Це той, хто займає ту чи іншу позицію, діє в той чи інакший спосіб, не дивлячись на те, який буде результат, а керується внутрішніми засадами, цінностями. Тобто свідок діє не за бізнес-планом, прораховуючи можливості успіху, а діє за певними принципами. Коли хтось готовий відпускати матеріальні блага, якісь вигоди, навіть віддати своє життя за істину, за цінності, тоді він не прив’язаний до того, що минає, він вільний, він здобуває велику внутрішню свободу. Така особа позбавляється страху і отримує благодать та силу, щоб долати навіть неймовірно трудні виклики.
У моєму розумінні свідок – це не той, хто спостерігає, а той, хто свідчить своїм буттям і життям. Я думаю, що УГКЦ постійно є в центрі життя своїх вірних. А в такий напружений час наша присутність на Майданах конкретизує християнські засади. Наші священики на Майдані разом із людьми не випадково: вони щодня їм служать і укріплюють їхню поставу ненасилля, поставу священної гідності, якою обдаровані всі люди, бо вони створені на образ і подобу Божу. Явище, яке ми бачимо, має свою високу цінність у тому, що мільйони українців позбуваються страху і вір

Станіслав Б’ялковський

Напишіть відгук