Початок статті “Кроляча революція” читай тут

Не в наших правилах зазирати в чужі кишені й цікавитись, за яку суму лідер партії «Свобода» Олег Тягнибок забезпечив звільнення будинку Київради від протестувальників 16 лютого. Але цікаво було б почути від товаришки Фаріон – знаменитої «свободівської» депутатши, яка стільки сил віддала боротьбі з українським буржуазним націоналізмом під знаменами Комуністичної партії – якою саме мовою спілкується її провідник з керівником Адміністрації Президента Клюєвим, коли отримує черговий транш? Сподіваюсь, вона не стане заперечувати, що «лідер націоналістів» розмовляє українською виключно з лохами, а до своїх спонсорів він звертається, як і належить, російською?

Особисто я з’ясував для себе це цікаве мовне питання ще десь у 2008 році, коли один добрий знайомий розповів, як у його присутності Тягнибок прохав у тодішнього народного депутата України Володимира Сивковича 150 тисяч доларів.

Власне, джерела безтурботного життя всіх цих «провідників» ніколи ніякої таємниці не становили й визначити, в якого саме золотого тільця відсмоктує Тягнибок у даний момент зовсім не складно – по тих лозунгах, з якими виступає він та його найближче оточення. Якщо закликають боротись з жидівською навалою – значить їм вдалось отримати гроші від діячів єврейського руху, якщо Тягнибок верещить про москальську загрозу – значить Борису Колесникову знадобилось полякати донецький електорат бандерівцями-кровожерами, якщо нардепуки від «Свободи» зображають з себе радикалів і спилюють кілька секцій металевого паркану біля Верховної Ради – значить в Андрія Клюєва ще не закінчились гроші на підтримання чергової авантюри.

Ну, а того разу Тягнибок пішов до Сивковича через фінансову скруту, що трапилось з ним після обрання Ігоря Коломойського президентом Об’єднаної єврейської громади України. Ігор Валерійович, на гроші якого «Свобода» кілька років поспіль залякувала єврейську спільноту, мужньо боровся з антисемітизмом і, нарешті, посів омріяну посаду. Після чого втратив потребу в подальших послугах з боку Тягнибока.

Самозваний «батько нації» довго розповідав Сивковичу про те, яку користь може принести кожний вкладений у нього долар, наводив приклади, обіцяв створити Сивковичу в очах Лідера рейтинг мудрого політтехнолога, що має в своєму розпорядженні такий проект, як «Свобода». Але Володимир Леонідович, який і сам за 150 тисяч доларів здатен собаку ви…бати, не не дав Тягнибоку ані шеляга. Натомість порадив піти до Колесникова та ознайомити його зі своїм прайсом…

Всю цю історію я розповідаю лише заради фіналу, коли, вислухавши подробиці від одного з учасників тієї розмови, поцікавився:

– А якою мовою Тягнибок говорив, коли прохав гроші?

– Конешно, по-рускі. Он на українском только з лохамі разговаріваєт.

Між іншим, багато хто з активістів «Свободи» не тільки прекрасно обізнаний зі способами наповнення партійної каси, але навіть цим пишається – як прикладом мудрості свого керманича, що «бореться за українську національну ідею на гроші ворогів». Ба більш того, предметом їх особливої гордості є вибори до Верховної Ради 2012 року, коли «Свобода», що становила собою суто маргінальне утворення, раптом не тільки пройшла до парламенту, але навіть набрала 12% голосів виборців.

Кажуть, розпач Клюєва, який прикупив собі оту «Свободу», був неймовірним. Він платив Тягнибоку за те, щоби той набрав 4,5% голосів виборців і, не пройшовши до парламенту, відібрав би ці голоси в Блоку Юлії Тимошенко. А «Свобода» взяла 12%, оскільки, скориставшись режимом максимального інформаційного сприяння, її кандидати на кожному розі плескали язиком про майбутню національно-визвольну революцію та обіцяли негайно повалити донецьку банду, як тільки потраплять до парламенту.

Тож якщо пан Олег запевнятиме, що Київраду він віддав бандитам безплатно, було б непогано, щоби Тягнибок на майбутнє перед кожною такою спецоперацією інформував виборців, чи за гроші він її проводить, чи за красиві очі. А то чутки ходять різні. Втім, я не здивуюсь, якщо прихильники «батька нації» на кшталт Ірини Дмитрівни Фаріон почнуть запевняти громадськість, що в такий спосіб пан Олег просто виснажує супротивника фінансово.

У тіні барикад

Загальновідомо, що в Україні політичних партій (у загальноприйнятому розумінні) допоки немає й бути не може через відсутність інститутів громадянського суспільства. Натомість є або бізнес-клуби, або збіговиська феєричних пройдисвітів.

Чи мала бодай якесь відношення парламентська опозиція до утворення Майдану 1 грудня 2013 року? – Жодного. Люди самих різних поглядів та ідеологічних вподобань стихійно вийшли на столичний Майдан Незалежності – не з метою висунення якихось політичних вимог, не проти чи на підтримку певної політичної сили, і, тим більше, не за підписання якогось там договору з Євросоюзом, який ніхто й не читав, а виключно через небажання жити під п’ятою мафіозного угруповання.

Гасла «Банду геть!» та «Зека на нари!» не є політичним, а єдиною справжньою вимогою Майдану було покарати тих садистів у погонах, які в ніч на 30 листопада калічили учасників мітингу. Це був початок антикримінального повстання проти бандформування, що захопило владу в Україні, а зовсім не партійні збори на підтримку парламентської опозиції чи євроінтеграції.

Більш того, активісти Майдану неодноразово закликали опозиціонерів не приходити на Майдан зі своїми партійними прапорами. Але де там – почувши запах грошей, заробітчани від політики кинулись займатись звичною справою: хутенькою встановили на Майдані сцену, приставили до неї охорону й влаштували двомісячний концерт з перервами на безпредметне чесання язиком.

Не залишився осторонь і так званий «громадський сектор» — тобто професійні пиздоболи, що звикли жити за рахунок усіляких західних грантів. Вони негайно оголосили, що, мовляв, народ України вийшов на Майдан в прагненні приєднатись до Європейського Союзу й назвали все це Євромайданом – точно так, як і мітинг, розігнаний у ніч на 30 листопада, а головним своїм завданням оголосили носіння квітів «Беркуту». Носили квіти, печиво, сік (до речі, куплені на гроші киян, що жертвували їх на боротьбу з режимом), танцювали, співали «Беркуту» пісень.

Даремно було пояснювати всім цим танцюристам, що в Україні немає правоохоронців, а ті, хто ходить у формі міліції чи СБУ – то члени донецького злочинного угруповання «Люкс», яке розрослось з кількох десятків бандитів на початку 90-х до кількох десятків тисяч нині. «Правоохоронці» прекрасно обізнані, що ними керує двічі несудимий, та й у банду вони влились цілком добровільно – за можливість безкарно грабувати на вулицях, займатись рекетом, торгувати наркотиками тощо.

Ті, хто прийшов у центр Києва, щоби віддати здоров’я чи навіть життя за свободу своєї країни, прекрасно розуміли, що Майдан повинен висувати лише одну вимогу – покарання катів у погонів. Тільки це – і ніякої політики, оскільки ані заміна одного нікчемного уряду на інший такий же нікчемний, ані проведення дострокових парламентських виборів під орудою Клюєва, ані повернення до Конституції 2004 року, яку двічі несудимий точно так не буде виконувати, як і Конституцію 1996 року, ніякою мірою не могли зачепити основ злочинного державного механізму.

Розвалити систему, яка побудована за законами кримінальної банди, можна лише в один спосіб – покарати бодай одного бандюка за те, що він виконав наказ свого пахана. А ще краще – для початку покарати всіх тих 290 «беркутівців», що били лежачих людей пластиковими палицями в ніч на 30 листопада. Після цього система посипалася б як картярський будинок, бо урка – хоч у погонах, хоч без – буде когось бити лише за умови гарантії власної недоторканності.

А вже після того можна було б і політикою займатись, і вибори проводити, і Конституцію міняти…

Ще на початку грудня переляканого Януковича можна було б дотиснути, аби він здав свою банду точно так, як він свого часу зрадив братів Долідзе, переметнувшись разом з Юрою Єнакіївським до «Люксу». Але сцену на Майдані окупували «тритушки» — так учасники протесту іронічно називають парламентських опозиціонерів, які, не маючи жодного відношення до Майдану, оголосили себе його представниками та очільниками.

Чи уповноважував колись Майдан цю пиздобратію на будь-які переговори з бандитами? – Категорично ні. Тому що між ними та Майданом – прірва. Тому що для Кличка, Яценюка й Тягнибока громадянин Янукович – це президент, з яким треба домовлятись і співпрацювати, а для Майдану Яунукович – це урка, місце якому в колонії для рецидивістів.

Лідери парламентської опозиції живуть в системі координат бандитського угруповання «Люкс», вони вмонтовані в цю систему й для кожного з трійки опозиціонерів повалення режиму було б особистою трагедією.

Ось, наприклад, Кличко, який внаслідок свого прямолінійного мислення вирішив, що обов’язково має стати президентом України. Це майбутнє президенство перетворилось для нього в маніакальну ідею й ні про що інше він вже говорити просто не здатен. Але уявімо на мить, що Янукович одного чудового дня відправився на зустріч з Чаушеску й Каддафі. Що трапиться наступного дня? – Правильно. З Качанівської колонії вийде Юля, після чого ймовірність того, що Кличко всядеться в кабінеті на Банковій, стане дорівнювати нулю. Тож чи зацікавлений Кличко в поваленні режиму? – Боже збав. Бо Кличко-політик може існувати лише поруч з Януковичем у сподіванні, що той йому коли-небудь добровільно віддасть владу.

Або інший приклад – Тягнибок, який вийшов з маргінесу тільки після інавгурації Януковича і який знову туди опуститься, якщо позбудеться підтримки Клюєва. Уж кому-кому, а йому точно зміна система абсолютно ні до чого – принаймні, за фахом він точно працювати не збирається.

Про Яценюка поготів і говорити. Якщо він десь у компанії єврочиновників лише заїкнеться про те, що український народ живе в умовах кримінальної окупації, його зразу ж спитають: Арсенію Петровичу, ну, а чому ж Ви, у такому разі, потискаєте руки, які по лікоть у крові? Хто Вас примушує ходити до Верховної Ради, де засідають серійні вбивці з угруповання «Люкс»? Навіщо ж Ви 6 січня 2014 року ходили в гості до сусіда бо маєтку – носили традиційну різдвяну вечерю Віктору Федоровичу?

Ба більш того, вся бурхлива діяльність «тритушек» спрямована, передусім, на імітацію того, що вони, начебто, представляють Майдан і можуть ним керувати – інакше хто їх буде серйозно сприймати в європейських кабінетах? Та й з Януковичем можна торгуватись за хлібні посади, шантажуючи Майданом. До речі, зверніть увагу, як Тягнибок чи Яценюк називають Януковича під час своїх виступів перед мітингувальниками: «президент», «президент України», «президент Янукович». Для них він, дійсно, президент.

Друге завдання «тритушек» — не допустити появи на сцені Майдану справжніх лідерів, яких породило народне повстання. Це і Андрій Парубій, і Дмитро Ярош, і Леся Оробець, і Ігор Луценко, і Тетяна Чорновол і ще чимало прекрасних людей, які довели свою порядність і свої організаційні здібності. Задля цього сцена давно приватизована, а охорона уважно пильнує, щоби під час чергового віче туди не потрапила небажана особа.

Також є зрозумілим, що під час усіляких перемовин від імені Майдану «тритушки» не ведуть мову про його дійсні вимоги – тобто негайне покарання бандитів у погонах і проституток у мантіях. Вони не пояснюють ситій Європі, що в Україні вибухнула антикримінальне повстання й люди вийшли на Майдан тому, що не хочуть жити під владою зека. Натомість вони, починаючи з 1 листопада минулого року, запевняють світову спільноту, що українці шляхом мирного протесту намагаються переконати «президента Януковича» підписати договір про асоціацію з Євросоюзом. Цікаво, чи багато на Майдані людей, що взагалі читали проект цього договору? І ці хоче Майдан підписувати будь-які угоди з людьми, що досі пальця об палець не вдарили заради припинення насильства в Україні?

З 30 листопада минулого року киян методично катують, розстрілюють, топлять, спалюють живцем, а Яценюк їде 17 лютого до Меркель і везе від Майдану три уклінних прохання: встановити безвізовий режим, надати фінансову допомогу режиму Януковича, щоби запобігти дефолту, та виділити інвестиції для створення робочих місць. Виявляється, Кролик вирішив, що за допомогою Майдану він примусить Януковича призначити себе прем’єр-міністром і тому сильно стурбований долею державного бюджету.

Те пекло, яке трапилося 18 лютого, ретельно готувалося. 16 лютого Тягнибок вигнав майданівців з Київради, куди завів 50 мусорів і 300 душ якихось «приватних охоронців». Потім Тягнибок з харківським баригою Аваковим стали розбирати барикади на Грушевського: Клюєв направив туди кілька грейдерів і самоскидів для вивезення сміття (все це називалось «виконання закону про звільнення заручників»). Але про зраду довідалась самооборона Майдану, передусім – рядові члени «Свободи», що відчайдушно бились на цих самих барикадах. Вони вчинили ґвалт і примусили зупинити знищення барикад. Наступного дня самооборона Майдана зажадала, щоби Андрій Парубій про зраду публічно оголосив зі сцени. Але туди його не пустили.

А що було потім – бачив весь світ. Майдан не вдалось втопити в крові, Майдан встояв, і саме того дня, 18 лютого, закінчилась кроляча революція й почалась революція справжня – національно-визвольна, гасло якої викарбував «Правий Сектор»:

«Не чекайте команди, дійте самостійно. Не чекайте лідерів, ставайте ними. Не оглядайтесь на опозицію, їй є що втрачати».

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

Напишіть відгук