Російське телебачення отримає сьогодні “картинку” з Тернополя?

Як відомо, нардеп Геннадій Москаль повідомив, що 28 квітня, тобто сьогодні, спецслужби Росії готують масштабні провокації в західних областях України.  За його словами, “28 квітня, в день, який вважається створенням дивізії СС “Галичина”, центральними вулицями Львова, Івано-Франківська та Тернополя мають пройти марші з символікою СС “Галичина” та гаслами, які сприйматимуться жителями Південно-Східної України, як загроза свободі, життю та майну”. За інформацією політика, “плануються також заклики до фізичного знищення сепаратистів, погроми осередків КПУ, Партії регіонів та адміністративних будівель”. Про дискусії з цього питання у Львові знає громадськість всієї Західної України. У Тернополі ходи офіційно не заплановано. Свободівці нібито відмовились від тієї затії. Разом з тим, журналіст “ПРО ВСЕ” довідався, що сьогодні о 13 годині Українському домі “Перемога” відбудуться … читання, присвячені заснуванню дивізії “Галичина”. Про це “ПРО ВСЕ” повідомили у прес-службі правоохоронних органів.

Чи відбудуться читання у формі “для камер” та з іншою фігнею, щоб показати, що в нашому місті засідають фашисти – невідомо. Так само, як і не помічені в місті російські телеканали.

Довідка Вікіпедії

14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» (нім. 14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien») — підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, що існував у 1943–1945 роках і був укомплектований з українців. З 19 квітня 1945 року підрозділ отримав нову назву — 1-а Українська Дивізія УНА.

Назва

• Галицька стрілецька дивізія СС (Galizische SS-Schützendivision) (травень 1943) — назва під час набору добровольців.
• Дивізія добровольців СС «Галичина» (SS-Freiwilligen-Division Galizien) (30 червня 1943 — травень 1944)
• 14-а галицька дивізія добровольців СС (14. Galizische SS-Freiwilligen-Division) (червень 1944 — 27 червня 1944)
• 14-а гренадерська дивізія СС (1-а галицька) (14. Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr.1)) (27 червня — 12 листопада 1944)
• 14-а гренадерська дивізія СС (1-а українська) (14. Waffen-Grenadier-Division der SS (ukrainische Nr. 1)) (12 листопада 1944 — 25 квітня 1945)
• 1-а українська дивізія Української Національної Армії (25 квітня — 8 травня 1945)

14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина». Слово «Ваффен» в перекладі означало «зброя» або «військо» і додавалось до військових (фронтових) частин СС.

Передісторія

У 1940 щоб компенсувати військові втрати військ СС, було потрібно близько 18 тис. рекрутів. За угодою з вермахтом, СС могли отримувати тільки 2 % загального числа німецьких новобранців, що становило близько 12 тис. осіб за рік. Кількість, якої бракувало, вирішено компенсувати формуванням іноземних частин СС^[2]. Першими частинами такого роду стали частини з фольксдойче в Чехословаччині. Потім настало формування частин в країнах Бенілюксу (полк «Вестланд») і скандинавських країнах (полк «Нордланд»). Із мешканців східної Європи:7-а гірська дивізія «Принц Ойген» з фольксдойче Угорщини, Румунії і Югославії (1942); дивізія «Ськандербег» в Албанії та ін^[3].

Формування

Зовнішні відеофайли
	Відео параду рекрутів до дивізії «Галичина»

У березні 1943 р. губернатор Дистрикту «Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер, який прихильно ставився до українського національного руху, налагодив співробітництво з Центральним Комітетом Володимира Кубійовича (Українські Представники) і попросив дозвіл на формування поліційного полку «Галичина». Г. Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера і запропонував у подальшому розгорнути полк у дивізію. Створену у Львові для цієї мети Військову Управу очолив галицький німець Альфред Бізанц, колишній полковник УГА, людина, досить знана в Західній Україні. Але насправді повноваження Управи були мінімальні, навіть ті поради, котрі вона давала німцям, залишалися ними без уваги.

У переговорах з д-ром Отто Вехтером представники української сторони наполягали на виконанні таких вимог:

• Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і у командному складі;
• Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини «Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків;
• Моторизація дивізії до такого ступеня, щоб вона мала всі види зброї, включаючи танки;
• Дивізія в цілому та її окремі частини не можуть використовуватися проти власного народу.

Лише невелика частина цих вимог була виконана. За рішенням Гіммлера, дивізія не мала права носити назву «українська»; щоб не пропагувати ідею незалежності України, вона повинна зватися «галицькою» і складатися з жителів тієї країни, яка раніше належала Австрії, тобто з «австрійських галичан», а не з українців. Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище тимчасово передавалися до рук німців.

18 липня 1943 року у Львові відбувся парад рекрутів до дивізії СС Галичина. На ньому виступив з промовою губернатор Галичини доктор Вехтер. Цивільне населення прощалося з добровольцями. Після параду добровольці поїхали потягом на вишкіл.

Командиром дивізії було призначено бригадефюрера СС Вальтера Шиммана, якого змінив 20 листопада 1943 р. бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг, колишній офіцер таємної поліції, пізніше командував полком у єдиній дивізії поліції на фронті (4. Ss-Polizei-Panzergrenadier Division). Фрайтаг був дуже честолюбною людиною, підозріло ставився до своїх колег і за своїм характером взагалі мало підходив для керування дивізією. Дивізія увійшла до складу «Waffen-SS» разом з іншими національними формуваннями, але для неї було зроблено виняток і «Галичина», єдина з усіх різнонаціональних дивізій СС, отримала опіку католицьких, а потім і православних священиків. Сформована дивізія була як напівмеханізована, але не як «Panzergrenadierdivision». Обіцянку використовувати українців тільки на східному фронті також не до кінця виконано. Українська сторона погодилася на всі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і такими, що будуть зняті після того, як дивізія покаже себе у боях.

Набір добровольців проводився у травні-червні тільки серед українців, що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники інших регіонів, наприклад, т. зв. Волинський легіон, і навіть полонені червоноармійці.

На 18 червня 1943 р. записалося 84 тис. добровольців, 52 тис. з яких пройшли медкомісію, але у дивізію зараховано тільки 13 тисяч. Після комісування тих, що захворіли, та тих, що отримали «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тис. осіб, і у листопаді 1943 р. додатково призвано ще 6 тис., так що в навчальні табори відправили 17 200 осіб. Після наближення фронту бажаючих записатися до дивізії стало набагато більше, тому що молоді залишалося або бути мобілізованим до Червоної Армії, або «йти до лісу». Тому із добровольців сформували ще п’ять поліційних батальйонів.

17 червня 1943 р. колишні офіцери та підофіцери першими відправилися на перепідготовку: піхотинці — в Лешани, артилеристи — в Бенешов у Чехії, піхотні артилеристи — в Бреслау-Лісса в Сілезії. 18 червня транспорт відправився також у Брно і на польський військовий полігон «Гайделягер» біля Дембиці, куди через два тижні доставили вже обмундированих рекрутів із Брно. За статутом, дивізія мала складатися із 480 офіцерів, 2587 підофіцерів і 11 622 стрільців, разом — 14 689 осіб. На 20 вересня реально дивізія складалася з 261 офіцера, 673 підофіцерів і 11 967 стрільців, разом — 12 901 осіб. Після закінчення рекрутської перепідготовки і прийняття присяги в Гайделягері найздібніших рядових скерували до підстаршинських шкіл. Відчувалася нестача українських командних кадрів, тому дивізійний штаб домігся дозволу вислати в офіцерські школи кількасот молодих кандидатів, що не мали бойового досвіду, необхідного в таких випадках. У травні 1944 р. відібрані поїхали на курси до Чехії. Всі, що пройшли перепідготовку, дістали відповідні звання, що не завжди відповідали тим, які вони мали в інших арміях. Найвище звання майора отримали: командир дивізіону важкої артилерії артполку Микола Палієнко і Євген Побігущий — командир 29-го піхотного полку.

Командири

• 30 червня — 20 листопада 1943 р. групенфюрер СС Вальтер Шимана
• 20 листопада 1943 р. — 22 квітня 1944 р. Оберфюрер СС Фріц Фрайтаґ
• 22 квітня — липень 1944 р. бригадефюрер СС Сильвестр Штадлер
• липень — 5 вересня 1944 р. бригадефюрер СС Ніколаус Хейманн
• 5 вересня 1944 р. — 24 квітня 1945 бригадефюрер СС і генерал-майор Ваффен-СС Фріц Фрайтаґ
• 24 квітня — 8 травня 1945 р. генерал УНА Павло Шандрук

Склад Дивізії

Склад Дивізії подано на 1943 рік[1]

• Штаб

• Командир дивізії — бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг.
• Начальник штабу — майор Вольф Гайке.
• Представник Бойової управи — сотник Дмитро Паліїв.

• Полки

• Піхотний полк № 29 — майор Євген Побігущий.
• Піхотний полк № 30 — сотник Борис Барвінський.
• Піхотний полк № 31 — сотник Аверкій Гончаренко.

Піхотні полки складалися з двох батальйонів кожен (після бою під Бродами — з трьох) і 13-ї та 14-ї рот.

• Артилерійський полк — штандартенфюрер Баєрсдорф. Полк складався із трьох дивізіонів легкої і одного (№ 4) — важкої артилерії.

• Дивізіон зв’язку — складався із сотні телефоністів (4 взводи), сотні радіозв’язку і відділу з дресованими собаками.
• Саперний курінь — складався з 4-х сотень, 3-тя — на велосипедах; 4-та сотня мала мостову колону; на озброєнні були також вогнемети; одна сотня складалася з 182 особи.
• Курінь фузилерів — командир — штурбанфюрер Брістот. Був напівмоторизований, а головним його завданням була розвідка.
• Дивізіон зенітної артилерії — моторизований, складався із однієї 20 мм батареї (4 взводи по 3 гармати і 6 важких кулеметів, 200 осіб), однієї 37-мм батареї (3 взводи по 3 гармати і 6 важких кулеметів, шість 80 мм і чотири 120 мм гранатомети) і однієї 88 мм батареї (чотири 88 мм і дві 20 мм гармати, 180 осіб, командир — гауптштурмфюрер Віртес.
• Курінь постачання.
• Кінний ескадрон — сотник Роман Долинський
• Відділ польової жандармерії.
• Дві технічні сотні.
• Польовий запасний батальйон.
• Навчально-запасний полк.

Найменшою тактичною одиницею дивізії був курінь (батальйон), який складався з трьох піхотних і однієї важкої сотні, нумерованих 1-4, 5-8, 9-12, з яких важкі — № 4, 8, 12. Рота (сотня) включала три взводи (чоти) і одне гранатометне відділення (рій). Кожна чота складалася з трьох роїв (1 підстаршина, 9 стрільців). Кожен рій мав на озброєнні кулемет «LMG42», снайперську гвинтівку, один пристрій на гвинтівку для стрільби малими протитанковими гранатами і ракетницю. Ройовий командир був озброєний автоматом. У сотні було 148 осіб. У другому складі дивізії (після боїв під Бродами) гранатометного відділення не було, мало було кулеметів. Важка сотня мала три кулеметні взводи і відділення 80 мм гранатометів, нараховувала 230 стрільців. 13-а сотня піхотної артилерії складалася з 4-х чот — 3 по дві гармати 75 мм і четверта важка з двома 150 мм гарматами. Транспортувалися важкі гармати за допомогою тягачів.

1. Рам’я в рам’я, мов хвиль прибій, вкраїнський вояк без вагання йде: за славний рід, за нарід свій, за землю, віру й все йому святе. Лунає спів — свободи клич, на вітрі лопотить вже стяг, ідуть стрільці палкі, тверді, ідуть стрільці на бій, на змаг. Їх тисячі — добірні всі, — мета їх — вільна Вітчина! Іде в похід народу цвіт — Дивізія «Галичина». 2. Палає гнів огнем в серцях, на поле бою думка бистро мчить; ворожа кров окропить шлях, — хто жити хоче, мусить побідить. У ряд ставай за рідний край, солодша смерть ніж брязк кайдан! Хай гине гад — московський кат — комуна — вольности обман! І наче грім, як хмаролім, проб’є луна — ввесь Кремль до дна: іде в похід на дикий схід Дивізія «Галичина». —Богдан Стефанишин, Марш дивізії Галичина, Гайделяґер, грудень 1943.

Бойові дії на східному фронті, бій під Бродами

Докладніше: Бій під Бродами

На початку лютого 1944 р. в Гайделягері була сформована бойова група, яка трьома ешелонами виїхала до України і включилася в бойові дії у північно-західній частині Галичини і Холмщини, а через місяць повернулася до дивізії, яка на той час вже була переведена до Нойгаммеру для завершальної частини формування. У травні 1944 р. дивізію відвідав Г. Гіммлер, який тоді вперше назвав добровольців не галичанами, а українцями. Гіммлер залишився дуже задоволеним бойовою підготовкою дивізії, і у промові закликав «кріпити у боях дружбу українського та німецького персоналу дивізії». Військовий статут, за яким дивізія формувалася як «піхотна кінно-упряжна» (тип 44 з деякими модифікаціями) мав дату «4 січня 1941 р.», змінену пізніше на «15 червня 1943 р.» До червня 1944 р. дивізія носила назву “SS-Freiwilligen Division «Galizien» (“СС — добровільна дивізія «Галичина»), на початку травня вона отримала номер «14» і назву «14. SS- Freiwilligen Grenadier-Division (galizische Nr. 1)» — («14 СС добровільна гренадерська дивізія (галицька N1)», а 27 червня її присвоєна назва «14.Waffen— Grenadier- Division der SS (galizische Nr.1)» — «14-а гренадерська дивізія СС (галицька N1)».

28 червня 1944 р. за наказом командувача групою «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізія була введена до складу 13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону 160-км відтинку фронту біля м. Броди. Дивізія «Галичина» зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту довжиною 36 км.

13 липня радянське командування силами 1-го Українського фронту почало Львівсько-Сандомирську операцію, метою якої було оточення німецьких військ у Галичині, взяття Львова, і вихід на лінію Вісла–Сян. У результаті наступу військ маршала Конєва 18 липня 13-й корпус попав у оточення, а «Галичина» була кинута на різні відтинки для ліквідації небезпечного становища. Після жорстоких боїв під Бродами 22 липня 13-й корпус припинив існування, а залишки «Галичини» (біля 1000 осіб) на чолі з генералом Фрайтагом прорвалися із оточення і почали пробиватися у Закарпаття.

У с. Середнє зібралося біля 1500 бійців (разом із технічною сотнею та запасним куренем, які не попали в оточення) і після короткого відпочинку група повернулася до Нойгамера. Там до неї приєдналося ще 1500 осіб, вцілілих під Бродами, і навчально-запасний полк у кількості 8000 осіб і 5 поліційних батальйонів.

Частина бійців, яким вдалося уникнути полону, до дивізії не повернулась, а поповнила ряди різних підрозділів УПА.

Переформування та дії в Центральній Європі

5 вересня 1944 р. вийшов наказ про нове формування дивізії. До 31 грудня дивізія мала бути готовою до бойових дій.

На цей час політична ситуація навколо дивізії докорінним чином змінилася. 17 жовтня 1944 р. Гіммлер дозволив змінити назву дивізії на 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Ukrainische Nr.1).

28 вересня командування СС наказало перемістити дивізію до Словаччини для охорони від партизанів району біля м. Жилини, де дивізія продовжила переформування. У Словаччині місцеве населення, неприязне до комуністів, добре ставилося до дивізії. Бійці дивізії навіть взяли під свій захист словацьких робітників, яких тероризували більшовицькі партизани. 26 січня 1945 р. дивізію перекинуто до Югославії, де вона воювала з партизанами Тіто.

Пізніше дивізію перевели до Австрії, де вона брала участь у боях біля замку Гляйхенбер. Бій закінчився перемогою дивізії, і двох українців було нагороджено Залізними Хрестами 1-го класу: це поручники Володимир Козак і Остап Чучкевич. Володимир Козак 15 квітня 1945 р. на чолі свого підрозділу зняв блокаду замку Гляйхенбер, а Остап Чучкевич 6 і 8 квітня 1945 р. очолив вдалі контратаки «галичан», у ході яких вдалося відбити колишні бойові позиції.

Створення УНА та вихід із війни

Докладніше: 1-ша дивізія УНА

Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет (УНК) у якості представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського «Комітету Визволення Народів Росії», який очолювався генералом Власовим, від чого українці відмовилися.

12 березня 1945 р. німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командуючий УНА 15 березня був призначений П. Шандрук, начальником штабу — генерал О. Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА.

До складу регулярних частин УНА мали увійти: — дивізія «Галичина», котра з 19 квітня 1945 р. дістала назву «1-а Українська Дивізія УНА» (1 УД УНА); — всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і з 1943 р. мали назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ); — добровольці з числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині; — батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді. 7 квітня 1945 р., коли Радянська Армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-у УД, яка перебувала на фронті в районі Фельдбаха, й прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки що — начальника штабу, генерала Михайла Крата.

25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніш як 8 травня і форсованим маршем перейти за р. Мур в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й німецькі та угорські частини на відступі. Радянські війська в районі Юденбурга танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Попри те, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і меншу частину 1-ї УД інтернували американці в Радштадті.

Англійці перемістили близько 12 тис. осіб зі складу дивізії «Галичина» в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони перебували в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 рр. — в Ріміні. У травні-червні 1947 р. всі українці, за винятком 1052 осіб, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де залучили до сільськогосподарських робіт. Цілковите звільнення настало наприкінці 1948 р. Колишні вояки дивізії після звільнення роз’їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.

На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану^[3].

Марш дивізії Галичина

Нагороди вояків дивізії

Докладніше: Вояки дивізії СС «Галичина», нагороджені німецькими нагородами

Вшанування Пам’яті

В Івано-Франківську є Вулиця Української Дивізії.

У Тернополі є вулиця Вояків дивізії «Галичина».

У Львові 28 квітня щорічно проводиться парад «вишиванок» в честь воїнів СС «Галичина».

За рішенням депутатів Львіської міської ради від 20 березня 2013 року з 1 квітня близько 15 ветеранів дивізії, які проживають у Львові, вперше в історії України отримають від міста доплату до пенсії у розмірі тисячу гривень^[4].

Оцінка діяльності дивізії

Докладніше у статті Комісія Дешена

Після закінчення Другої світової війни, протягом років лунали звинувачення у скоєнні воєнних злочинів вояками дивізії, зокрема проти поляків та євреїв. На вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади у 1986 році була створена урядова комісія, відома під назвою Комісія Дешена, яка мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед них також і колишніх вояків дивізії. Після вивчення архівних матеріалів та допит свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 року визнала, що:

• Не існувало доказів скоєння злочинів Дивізією Галичина
• Членство у дивізії не могло бути підставою для судового переслідування в Канаді
• Не існувало підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.^[5]

Об’єднання колишніх членів дивізії

1949 року в американській окупаційній зоні Німеччини з’явилася Асоціація колишніх членів дивізії «Галичина», яка з часом стала «Братством колишніх військовослужбовців першої української дивізії Української національної армії» (Brotherhood of Veterans of the 1st Division of the Ukrainian National Army). Штаб-квартира об’єднання спочатку була в Мюнхені (де також діяли штаб-квартира ОУН (б) і ініційованого ним же Антибільшовицького Блоку Народів), після чого в 1950-х роках вона перемістилася в Нью-Йорк (США), а в 1960-х роках остаточно до Торонто (Канада). «Братство» мало свої представництва в місцях компактного розселення персоналу колишньої дивізії — Німеччині, Канаді, США, Аргентині та Австралії. У Великій Британії колишні дивізійники заснували окрему організацію, відому як «Колишні українські комбатанти в Великої Британії» (Ukrainian Former Combatants in Great Britain) ^[6].

З 1950 по 1974 рік у Мюнхені вийшло 140 номерів журналу «Вести Братства колишніх військовослужбовців 1-ї Української дивізії УНА». В США з 1961 року виходили «Вісті Комбатанта». Архіви відділення «Братства» у США доступні в Університеті Міннесоти^[7].

Див. також

• Український колабораціонізм з нацистською Німеччиною під час Другої Світової війни
• Український визвольний рух
• Комісія із розслідування у справах воєнних злочинців у Канаді
• Друга Українська Дивізія

Примітки

Джерела та література

• Українська дивізія «Галичина». Історико-публіцістичний збірник./ Редактори-упорядники Михайло Слабошпицький, Валерій Стеценко.— Київ—Торонто: ТОВ «Негоціант—Плюс»; Братство колишніх вояків 1-ї УД УНА: Укр. Всесвіт. Координац. Рада; ред. газети «Вісті з України», 1994.— 164 с.+ 12 л. іл. 1. ISBN 5-85434-088-7
• Тим Рипли «История войск СС. 1925–1945» — Центрполиграф, 2009 г, ISBN 978-5-9524-4072-2
• Бібліографія в інтернеті на сайті «Українська Дивізія Галичина»

• Броди. Збірник статей і нарисів / За ред. Лисяка О. — Мюнхен: Видавництво Братства колишніх Вояків Першої УД УНА, 1951.
• Бій під Бродами (збірник статей у тридцятиліття). — Нью Йорк: Видавництво Братства колишніх Вояків Першої УД УНА, 1974.
• Wolf-Dietrich Heike. Sie wollten die Freiheit. Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943–1945. Dorheim/H.: Podzun Verlag, 1973.
• Верига В. Дорогами Другої світової війни. — Канадське Наукове Товариство імені Шевченка, ч.21, 1979. Накладом Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА, 1998. 3-е доповнене видання.
• Сірський В. УПА й Дивізія «Галичина»; факти й фантазія. — Канада, 2000.
• Вояки дивізії «Галичина» у спорті. «Україна Молода», 14 жовтня 2010 р.
• КІНОХРОНІКА ЛЬВОВА, 18 ЛИПНЯ 1943.

• Per Anders Rudling, They Defended Ukraine’: The 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Galizische Nr. 1) Revisited, The Journal of Slavic Military Studies, 25:3, 329–368 [2]

Посилання

Вікіцитати містять висловлювання на тему: 14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина»

ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: 14-а гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина»

Сайти

• Українська Дивізія Галичина
• Brotherhood of Veterans of the 1st-Division of the Ukrainian National Army (англ.)
• 14th Grenadier Division Waffen SS Galicia (англ.)
• Список поляглих вояків 1-ої Української Дивізії УНА та українців інших військових формацій
• Про дивізію СС «Галичина» мовою плакату на сайті «Музеї України»
• Інтернет-музей “Український меморіял”