3 травня помер Рома́н Теодо́рович Гром’я́к (21 березня 1937, село Глушин, нині Бродівського району Львівської області – 3 травня 2014, м.Тернопіль) — український літературознавець, літературний критик. Кандидат філософських наук (1969). Доктор філологічних наук (1982). Професор (1983). Член Спілки письменників України з 1983 року. Головний редактор наукового альманаху «Studia methodologica» (засн. 1993).

Роман Гром’як — перший голова обласної Ради Всеукраїнського товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта». Очолював обласну організацію Демократичної партії України. Обирався народним депутатом СРСР (1989–1991).

Від 22 березня 1992 року до 20 січня 1994 року був Представником Президента України в Тернопільській області.

У березні 1994 року був кандидатом у народні депутати України (Теребовлянський виборчий округ № 364, Тернопільська область). Висунутий виборцями. У першому турі набрав 0.81 %, посів дев’яте місце серед 12 претендентів.

****

Роман Теодорович Гром’як народився 21 березня 1937 року в селі Глушин, нині Бродівського району Львівської області. Батько Теодозій Лук’янович (1910–1992) — столяр-тесляр. Мати Ольга Захарівна (1912–1995) — домогосподарка.

Закінчив Дрогобицький педагогічний інститут. Кандидат філософських наук, доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР.

Після арешту 1947 року батька, засудженого за зв’язки з підпіллям ОУНУПА, жив у сім’ї діда, який щойно повернувся з Сибіру, куди був депортований ще 1941 року.

Навчався в місцевій сільській школі. Закінчивши семирічку, продовжив навчання в педагогічному училищі в місті Броди. Закінчивши його з відзнакою, Роман Гром’як 1955 року вступив на історико-філологічний факультет Львівського педагогічного інституту. У зв’язку з переведенням Львівського педінституту в місто Дрогобич, навчання закінчив 1960 року в Дрогобицькому педагогічному інституті імені Івана Франка. Учителював на Хмельниччині і Тернопільщині. Служив в армії.

1964 року вступив до аспірантури Львівського університету імені Івана Франка, 1967 року закінчив її.

Чотири роки (від вересня 1967 року до серпня 1971 року) працював на кафедрі естетики та теорії літератури Донецького університету — асистент, старший викладач, доцент, заступник декана філологічного факультету. 1969 року став кандидатом філософських наук. Дисертацію «Гносеологічні та психологічні основи процесу сприйняття творів художньої літератури» захистив в Інституті філософії АН УРСР.

У 1971–1975 роках Роман Гром’як працював доцентом кафедри Тернопільського фінансово-економічного інституту, деканом фінансово-економічного факультету.

Завідував кафедрою української та російської літератури Тернопільського педагогічного інституту імені Ярослава Галана.

1982 року в Інституті літератури АН УРСР захистив докторську дисертацію «Методологічні засади літературно-художньої критики».

Від 1992 року — професор Українського вільного університету (Мюнхен). У 1997–1999 роках працював в Яґеллонському університеті (Краків).

***

Нагороди

  • Серпень 2006 року — орден «За заслуги» третього ступеня.
  • Лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2010)
  • Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя — «Тріумф» (2011)
  • ****

 

Автор книжок «Естетика і критика», «Громадянськість і професіоналізм. Соціальна відповідальність критики», «Що доведено життям», «Література золотого вересня», «Вертеп, або як я став депутатом СРСР і що з того вийшло», «Вертеп-2, або у хащах влади» та ін.

Автор праць з естетики літературної творчості, теорії літератури, літературно-художньої критики, зокрема книг:

  • «Цілісний аналіз художнього твору» (1970, співавтор),
  • «Естетика і критика» (1975),
  • «Іван Франко. Краса і секрети творчості» (1980),
  • «Культура і спосіб життя соціалістичного суспільства» (1982, співавтор),
  • «Громадянськість і професіоналізм» (1986),
  • «Що доведено життям» (1988),
  • «Вертеп, або як я став народним депутатом СРСР» (1992),
  • «Вертеп-2, або у хащах влади» (1995),
  • «Культура, політика, інтелігенція» (1996),
  • «Давнє і сучасне. Вибрані статті з літературознавства» (1997),
  • «Літературознавчий словник-довідник» (1997, 2006, співавтор),
  • «Історія української літературної критики» (1999) та ін.
  • РОДИНА: дружина Марія Михайлівна (уроджена Ткачик; * 1936) — вчителька, голова Тернопільської обласної ради Союзу українок (1996–2001).
  • Син Юрій (1961–1995) — інвалід дитинства.
  • Син Тарас (* 1971) — учитель.

Холодно сьогодні було і тілу, і душі. Молодий травень прощався з буянням розквітлих садів. Сонце не хотіло чи не могло зігріти землю. Вітер розвівав останні пелюстки цвіту. Було зимно від помитої студенним дощем трави, від світанковості стривоженого українства, від втрати знакової для мене і багатьох Людини. Обіч стояли знайомі й незнані жінки, чоловіки, молода громада. «Він був романтиком», – мовив хтось. «Він був недочитаним романом», – підхопив інший. «Чому був? – вклинилася у діалог поважна пані – Він є і буде світлом!» Покійний уже не міг чути цих слів. Травневі промені поволеньки зближалися до труни, що безмовно стояла у затінку на задуманих кріслах. І враз віко спалахнуло спомином, недомовленням, пташиним оркестром. У всьому відлунювалися слова незнайомки: «Він є і буде світлом».

Так, він був романтик! Так, він зостався щедрою книгою людського утвердження, став знаковою Постаттю для міста, носієм ясності, сівачем мудрості, виваженою, толерантною й міцною у своїх позиціях Людиною. Людиною філософського складу мислення з тонким відчуттям слова. Людиною, яка вміла вислухати і мала право повчити, засіяти в серце сподівання, подати руку.

Вперше наші стежини перетнулися на літературних просторах, коли отримав підписану рецензією на мою першу книжку. Коли вони з Ігорем Ґеретою започаткували у картинній галереї дивовижу «Золотого вересня», яка розташовувалася під куполом Домініканського (нині архикатедрального) Собору, і до якої долучили мене, то для них я був «молодим олівцем», якого обоє стругали з думкою, що опісля зоставлятиму належні сліди. Роман Теодорович з усмішкою любив добавити: «Вчися, дитино, допоки живу». Тепер Ігор дочекавcя побратима в Небесах, а я дякую Богові за таких земних Вчителів і Світочів.

А потім проміння «Просвіти», де ми вже спільно вибудовували Храм українства у своїх та в людських душах. І знову мудрість Романа Гром’яка домінувала як у час проголошення Товариства української мови імені Тараса Шевченка, так і в пору створення першого в Україні осередку Народного Руху. Не всі сприймали та розуміли виваженість його рішень і поступків, але час показав правильність й праведність професорського слова. Це слово для багатьох ставало свічкою у мороці розгуби, він своєю впевненістю робив набагато більше, аніж багато інших відчайдушною нетерпимістю. Він вмів терпіти у час свого злету і в пору своїх тілесних страждань.

На десятки, сотні, тисячі людей в Україні звістка про завершення весняної дороги Романа Теодоровича впала тінню смутку, але у голосі священика звучав світлий реґістр: «Гром’як є для нас праобразом, на якого маємо рівнятися та в кого вчитися надалі, заради утвердження себе і краю». Не знаю, чи дослівно передав сказане, бо мабуть до почутих від отця слів весняний вітер доніс ще ті, які варто було змовити. У труні умиротворене тіло покрив прапор України. Вона була для нього не на показ. Коли мене хтось запитає яким має бути українець, відповім однозначно: «Як Роман Гром’як».

Рідна земля прийняла Вас, Романе, у свої обійми навічно, бо і ви любили її до останнього удару серця. А промінь весни не згас – ні! Як цвіт, що злітає у пам’ять світлих згадок аби перетворитися в майбутні плоди, так і сяйво Вашої праці не згасне у родині, учнях, книгах, друзях. Ви зостанетеся назавше життєствердним променем весни.

Олег Герман

Напишіть відгук