Коли пишу ці рядки минає рік як розтоптали Євромайдан. Ще у пам’яті не стерлася хроніка подій, ще не зарубцювалися сліди душевних опіків, усе вельми свіже… Кремль усвідомив – Україна, направду, може вирватися з його «братських» обіймів. Це потрібно було зупинити, але з ефектом, аби не захотілося іншим подібного. Сформована реґіональна команда послушно й послідовно здійснювала політику знеукраїнення та знекровлення України, всюди працювала російська аґентура, однак… склалась нештатна ситуація – студентський супротив у вельми делікатній формі: ані тобі провокацій, ані партійних гасел. Провчити отих «юних нацромантиків» Путін доручив Фйодоричу: «Розхльобуйся, як вмієш, але щоби до Нового року й згадки не зосталося про Євросоюз!» А той радий старатися. Сила є – розуму не треба. Гадав: пробіжиться, мов пеньочками у Межигір’ї по людських головах, але не так склалось. Не так!
Тоді й хід було запущено міну сповільненої дії у форматі п’ятої колони, що давно своїми щупальцями спаралізувала та спотворила попередній рух ідей незалежності. Тепер остаточно перейшла під контроль Кремля українська Служба безпеки, розпродувалися рештки військового обладнання. На ключових посадах у армії та МВС появилися вірні слуги Союзної Імперії. Інформаційна машина бомбувала й забембала Крим та український схід думкою про виключність Донбасу та його людей, про їх несумісність з вільною Україною. Особливо старалися запроданці у парламенті, співаючи «Боже, царя храні» під змахом руки русофоба Чечетова. Апофеозом їх ненависті стали люті диктаторські закони супроти народу. А далі – закривавлений Майдан, вогненні Інститутська та Грушевського, перші жертви та втеча паршивого щура й головного риґальника Фйодорича до «матушкі Расєї».
Повстали не лише молодь та поважні кияни із дерев’яними щитами супроти куль, а українці на всіх обширах міст і сіл. Це вже не був окремий бунт, а національний супротив. Тут в Путіна спрацював вишкіл кадебешника і запульсувала манія величності. Напочатку вирішив зберегти реґіони, де вже зросійщення затуманило голови людей остаточно. «Як не з’їм, то хоч понадкушую». Так від материнського тіла було відрізано кримську долоню та кинуто в пекельний вогонь східні жили. «Далі справа техніки» – сказав московський цар і колони танків, «градів», БТРів перетнули український кордон. «Армії в них немає – через тиждень будемо біля Польщі» – микитилося у непутьовій голові кремлівського вождя. Та що це? Опір стали чинити прості українсько та російськомовні хлопці без військових звань і повноважень. Добровольчі з’єднання воювали могутніше регулярної армії «Велікой» Росії. На захист своєї землі постала єдина Україна. Постав весь світ. Для кожного було за честь захистити отчу землю, батьківщину родичів та дітей. Настало чергове фіаско самовпевненого ліліпутіна.
Ми побачили один бік медалі, але є ще інший, на якому хочу зосередити нашу увагу – внутрішні виразки. Де їх шукати? Найперше у собі та в своїх сумнівах. Наше з’єднання у могутній кулак та спільна ідея здобуття волі, захист власної гідності підняли Україну до високоповажної держави, а її народ став взірцем нескорення. Однак минав час і багато чого стало відкриватися не у вельми пристойному вигляді. Ми зрозуміли просту річ, що лише на нас (людей) покладено кредит довіри і в нас нуртують джерела впевнення. На жаль жодна із владних команд (наголошую – жодна!) не спромоглися скинути із себе пута оліхаргії та аморальності. Лише на тобі, мужній український народе, а не на оманних гетьманах чи політичних повіях тримається наша незнищенність. Лише ми маємо право і обов’язок як вибирати, так й контролювати діяльність новітніх панів та підпанків. А коли у своїх фантазіях вони забудуть звідкіля прийшли та проявлять зневагу чи кривду до нас – гнати чимборшій у шию на сміттєзвалище історії. І незалежно хто це: дрібний клерк у канцелярії чи головна особа в державному керівництві, начальник ЖЕКу чи ректор навчального закладу. Прийшов час усвідомити свою місію та брати відповідальність за день завтрашній, за країну, за сім’ю. В кожному з нас ще зосталися метастази минулого, а у державі їх ціле змервлення, але якщо змогли видалити з тіла нашої України головну пухлину, то тепер гуртом зостається очистити її від корости брехні, від струпів злодійства, від політичної сліпоти. Або це зробимо ми, або метастази задушать нас. А вони – куди не глянь.
Звідкіля ж беруться їх витоки? Де і хто став чи є отими змосковщеними вовками у вкраїнських вишиванках? Згадаймо трішечки новітню історію. В’юнкий Леонід Кравчук, боячись образити переляканих комуністів, прилаштував їх на самих поважних посадах та роздав керівництво банками та підприємствами. Згодом, наче б то геть-геть український Віктор Ющенко, витяг з болота й подав руку зекові Януковичу, за яким потяглося на нашу святу землю всяке реґіональне гаддя, розповзлося висмоктувати нашу кров та плювати у душу. Мов смертоносні щупальця чорної хвороби скували вони душу майбуття, аби у отих путах завести невільників під кремлівську стіну. Коли оголосили час виборів – притихла, забилася у щілини всяка нечисть, а коли знову у руках опинилися посвідчення депутатів – зарепетував навіжений регіональний фельдмаршал Куту… даруйту Шуфрич: «Плював я на ваші закони!». Ніби з іншої держави приїхав. А може таки з іншої? Осліп лишень бідолаха, бо ніяк не бачить російських найманців на землі України. А Лук’янов оглух від контузії – не чує, що його люди запитують – тараторить завчене і крапка. Поспливали з болота як… та й псують повітря й думки своїм бельканням.
Але найстрашніше, що метастази вже проникають до щойно обраної верхівки влади. У парламенті ще нічого толкового не зробили, а вже чубляться хто головніший та правильніший, проявляють свою любов до України так, що скоро… нічого буде ділити. Видно найкращою люстрацією стане мить, коли зверху на голови новообранців впаде величезна люстра. Вони себе називають опозиціонерами, але з їх риторики та дій стає зрозуміло, що перебувають у опозиції до самої України, до її волі та гідності, до мови та культури. Невже не зрозуміло, що паршива вівця стадо псує, а від одного гнилого яблука гинуть всі інші. Насправді в опозиції до влади має бути народ, бо саме він породив Майдан та став ним, саме він вигнав запроданців, перевертнів, зрадників. Влада й досі ніяк не дасть ради із тими що зосталися, бо і Феміда сліпа, і Меч тупий, і своя Сорочка ближче до тіла. Задуже вже делікатує влада із катами власного народу. А може…
Нині депутатові сказати правду вважається подвигом. І нічого не навчили їх ані Крути, ані Іловайськ. Вісім місяців місять в уряді болото реформ і ні кроку вперед. Хабарі перейшли у ранг подарунків, а обіцянками кидаються абсолютно не відповідаючи за їх виконання. У Арсенія Яценюка нині вся фінансова влада. Ви її відчуваєте, шановний читачу? В Президентських руках – військова та правозахисна реформи. Ви бачите зрушення у цих питаннях на краще? Ярема прикриває злочинців, а суди звільняють тих, хто розстрілював Майдан. Що це – синдроми нової пухлини? Як здавали Крим? Хто винуватий? Чому всім злочинцям дають шанс втекти?
Хочу представити вам результати цікавого експерименту. На початку поставте питання перед своєю родиною, знайомим, співпрацівниками. А тоді, полічіть скільки відповідей ТАК, а скільки НІ. Гадаю, вас шокує результат як і мене, коли завершили таке опитування в Тернополі. Але, повернемося до запитання: «ЧИ ВІРИТЕ У ЧЕСНІСТЬ НИНІШНЬОЇ ВЛАДИ?» Не відаю, що там виходить у вас, але при 540 опитаних ми не отримали жодної позитивної відповіді. Жодної! Один навіть написав: «У Києві всі спутані Путіним». Тривожний запис.
Голову дракона відтято, але на її місці починає виростати нова. При чому, рубали голову ми, а ті, які складають новітню владну машину, лише кидали обіцянки одну краще другої, випереджуючи наші бажання: «Хочете скасувати недоторканність? Скасуємо! Хочете звільнити нечестивих чиновників? Звільнимо! Хочете реформувати суспільне життя? Реформуємо! Чого ще хочете? Зробимо все, лише виберіть нас до органів влади, бо як же без нас? Вибрали? Молодці! А тепер ми нагорі, а ви внизу… І не дуже там виступайте проти. Ми казали що зробимо, але ж не казали коли. Ми обіцяли, що люструємо, але не називали прізвищ. Ми казали, що реформуємо, але не казали що в кращий бік». Чи не здається дивним, що першу річницю Майдану не пошанували своєю присутністю багато високо-високочільних осіб, які опинилися на своїй висоті завдяки полеглій Небесній сотні? Метастази минулого живучі й небезпечні. Будьмо пильними, братове!

Олег Герман –
заслужений діяч мистецтв України

Напишіть відгук