fizik-yaderschikРозповідь ученого, який бачив майбутнє – Олександра Харченка — фізика-ядерника, який стверджує, що на минуле Різдво, 7 січня, зміг порушити закон збереження імпульсу і на кілька годин потрапив в Україну 2028 року. На інтерактивному екрані вуличного лайт-боксу, що працює як громадська бібліотека, Олександр Іванович прочитав багато інформації про те, як живуть українці, і вирішив поділитися побаченим iз нашою редакцією. Перевіривши вченого на детекторі брехні, передаємо його слова вам. У статті йдеться якою Олександр Харченко побачив Україну майбутнього. Також публікуємо його розповідь про те, як українці навчилися вибирати собі хорошу владу.
Журналісти довго сперечалися, чи потрібно ділитися почутим…

Передісторія.
Серед транзитних пасажирiв без «шенгену»

Із цією людиною ми познайомилися ще в 2007 році в аеропорту Шарль-де-Голль у Франції. З товаришем iз «5-го каналу», через помилку Air France, ми були змушені «вбивати» 23 години у транзитному аеропорту Парижа. Почасти від нудьги, почасти від революційного настрою вирішили влаштувати французам акцію протесту. Позичили в темношкірого прибиральника картон. Мила дівчина біля стійки реєстрації поділилася скотчем і маркерами. Через годину в нас був довжелезний транспарант-інфографіка, причому французькою мовою. Він ставив під сумнів легендарне «Свобода. Рівність. Братерство», ілюструючи страждання транзитних пасажирів без «шенгену». Закінчився протест у підвалі аеропорту. Туди нас заманила місцева поліція. Добре, що ми встигли скинути смс колегам у Києві. Через кiлька годин з «полону» нас визволив тодішній радник українського посла у Франції Дмитро Свистков. Ми провели затишну ніч iз вином і видом на Ейфелеву вежу в посольстві. А наступного дня гордо реєструвалися на виліт у тому ж аеропорту.

Несподівано до нас підійшов один iз пасажирів — худющий, iз розпатланим волоссям і палаючими, як у Ейнштейна, очима. Він сказав, що ми молодці. Про наші пригоди йому розповiла дружина, що побачила сюжет у Києві, в теленовинах. Із новим знайомим ми спілкувалися всю дорогу — до самого центру Києва, куди він нас підкинув iз Борисполя.

Виявилося, Олександр Харченко — фізик-ядерник. Наскільки ми змогли зрозуміти своїми мiзками нефізиків, усе життя він присвятив розгадуванню таємниці самоорганізації атомів на поверхні молекули. За контрактом учений постійно виїжджав у Францію — на один зі світових ядерних центрів. Потім повертався до Києва, на зароблені в Парижі гроші займався в Україні наукою. Так багато про цю людину ми розповідаємо тому, що він втягнув наше бюро журналістських розслідувань у найзахоплюючiшу історію з усіх, що коли-небудь iз нами відбувалися. Десять днів тому Олександр подзвонив і запропонував зустрітися. Після цієї розмови в кафе на Ярославовому Валу ми зустрічалися ще двічі. Причому провели разом не одну годину. Спочатку в редакції, потім — у компанії, що надає послуги поліграфа (детектора брехні). Фізик-ядерник стверджує (і детектор вважає, що він говорить правду), що на Різдво йому вдалося потрапити в майбутнє. Він намалював нам формулу, що дозволила порушити закон збереження імпульсу. Чесно кажучи, ми так і не зрозуміли його суть, а формулу з 13 рядків зрозуміти навіть не намагалися. Але розповіддю вченого (після довгих дебатів у київської редакції і за рішенням головного редактора газети) ми вирішили поділитися. Далі уривки записаної нами зустрічі.

Подорож у 2028-й

— У якому ви, кажете, були році?

— В 2028 році. Вночі, 7 січня.

— А де?

— Я опинився на проспекті Науки, де моя лабораторія. Правда, вже ні лабораторії, ні проспекту там не було. Наскільки я зрозумів, усе місто перебудовують. Точніше, міста. Якщо вірити повідомленням медіа того часу, вся країна — велике будівництво.

— Чому? Була війна?

— Ні, це державна програма. Вона називається «Садок вишневий». (Журналіст iз теми правосуддя гмикає). Всю країну перебудовують у міста-сади. Наскільки я зрозумів, за основу взято проект англійського утопіста XIX століття Ебенезера Говарда.

— А правлять нами інопланетяни (знову не витримує журналіст iз правосуддя)?

— Главу уряду звуть Кареш Пумане Арайян, якщо не помиляюся. Він австралієць. Усе дуже змінилося. Уряд України підбирають по всьому світу — через рекрутингові агентства. Укладають контракт iз чіткими зобов’язаннями. В уряді лише один українець — міністр оборони. Він, до речі, займається й наукою. Наша країна стає світовим лідером в освоєнні космосу. Власне, міністр — колишній керівник космічного спецназу. (Вся редакція перезирається)

— Ее-е … А країна — Україна? Або нас окупували австралійці? (Іронічно запитує розслідувач за освітою).

— Русь (з абсолютно серйозним виглядом відповідає фізик). Мова — українська, столиця — Київ, герб — тризуб. Але все інше… Ми дійсно рвемося у світові лідери. Перш за все через науковий прорив. У країну переїжджають тисячі вчених з усього світу. Ерік Корнелл, Вольфганг Кеттерле, Джордж Смут, Андрій Гейм живуть у мiстечку геніїв. Це в районі нинішньої Татарки. А якби ви бачили їх Інститут фізики!

— Почекайте (твердо зупиняє вченого журналіст-розслідувач з охорони здоров’я). Давайте по порядку. Опишіть, як там люди живуть. Як одягаються, які в них будинки, чим займаються?

— Головна відмінність — саме ці міста-сади. Я про них цілу годину читав. Насправді людей майже не бачив, бо була різдвяна ніч. Я дійшов до центру містечка, побачив інформаційний стенд — зразок сучасного лайт-боксу. Але це великий інтерактивний екран. Торкаєшся — і можна про все дізнатися, як вулична електронна бібліотека. Я читав цей лайт-бокс три години! Приїхав міліціонер на велосипеді, запитав, як мої справи і побажав щасливого Різдва. Ось що я вичитав про міста-сади. Суспільство дiйшло висновку, що наш нинішній спосіб проживання у великих містах підриває здоров’я, це економічно невигідно і руйнує нормальні зв’язки між людьми. Тому всі населені пункти вирішено перебудувати в міста-сади. Головний їхній принцип — розмір. Не більше тридцяти тисяч людей, переважно знайомих між собою, які самі управляють і доглядають за своїм містом. Туди навіть державна поліція не має права зайти без офіційного виклику місцевим дільничним. Його, до речі, вибирають.

І бiднякiв — не залишилося

— А як виглядають ці міста-сади?

— Як кільця. Усередині — центральна площа за принципом давньогрецької агори. Там мiстяни збираються на дебати перед місцевими референдумами, виборами (а вони там постійно). Навколо площі — школи, разом iз «школами здоров’я». Це в них так поліклініки називаються. Арт-центр. Офіс дільничного, до речі. Басейн, який одночасно є зимовим садом і музеєм науки. Там проходять заняття для дітей — iз метою виявлення майбутніх учених.

— А навколо центру?

— Кільце лісу або парку. Через нього йдуть доріжки, швидше стежки. На машині на центральну площу проїхати не можна, тільки на велосипеді. У цьому основна ідея міста-саду — не користуватися машинами. На них їздять тільки між містами. І то все менше. В основному наземним метро.

— Добре. Центральна площа зі школами, лікарнями і басейном, потім — кільце лісу, а далі?

— Далі, теж кільцем, iдуть житлові будинки. На один, два, рідко — три поверхи. Від багатоповерхівок вирішили відмовитися. Точніше, введено великий податок на будівництво та проживання в будинках більших за два поверхи. Із кожним поверхом податок збільшується, тому у високих будинках ніхто не хоче жити. Двоповерховий будинок стає найпоширенішим варіантом. Цікаво, що готові місця продають так, щоб поряд жили люди з різним доходом. Щоб не утворювалися «бідні» й «багаті» райони. Що відбувається з економікою — це окрема історія! Заборонено відсотки в банках, гроші — більше не засіб збагачення. У заможних людей тепер картини, скульптури.

— І живуть поруч iз бідняками (саркастично перепитує наш фінансовий директор)?

— А їх там начебто не залишилося. Але люди з різним доходом дійсно живуть поруч. І змагаються тільки в огірках.

— Що?!

— Дуже популярним стало самостійне вирощування фруктів або овочів. Є національний шоу-конкурс, змагання між будинками. Переможців нагороджують і дають знижки. Вважається, що процес вирощування чого-небудь є незамінним таїнством для людини.

— А прiзвище кращого «капустовода» країни не Азаров часом?

— Про долю нинішнього уряду я вам не хочу розповідати.

— Добре. А що навколо кільця житлових будинків?

— Ще одне кільце лісу, потім — кільце офісів. Воно останнє в такому місті. До нього теж дiстаються пішки або на велосипедах. Виходить, що в центр iдуть у суспільних, культурних та освітніх справах, а на околиці — в офіси. Ось офіси бувають хмарочосами.

— А далі?

— А далі — метро і траси в інші міста-сади. Фактично всі люди живуть у таких містечках по 30 тисяч.

— А з нинішніми містами що?

— Історичні центри віддали під музеї, університети, театри, галереї. Все інше руйнують, щоб побудувати міста-сади або відтворити поля та ліси. У Києві Либідь, Почайну та інші річки відновлюють!

Вiдставка Гетьмана онлайн

— Наскільки я зрозумів, головна ідея не в тому, як вибирати, а як… виганяти. Кожного чиновника можна вигнати в будь-який момент.

— Як саме?

— Кожен громадянин через домашній комп’ютер підключений до системи «Вибори». Вона діє так само, як нинішні «клієнт-банк». Відкриваєш сайт, вводиш пароль — і в будь-який момент можеш проголосувати за відставку будь-якого чиновника: Президента (він у них Гетьманом називається), парламентарія, мера, депутата міськради, навіть судді або дільничного. Так-так, у них суддів, прокурорів і дільничних вибирають. Але кандидатом може стати не кожен — тільки випускник відповідної академії. Дільничний, як я зрозумів, узагалі найкрутiший хлопець «на районі» — у тих самих містах-садах, про які я минулого разу розповідав. У нього висока зарплата, форма, як у пілота, ще й телефон золотого кольору з гербом міста. Цей телефон і є символом влади.

— Почекайте. Я можу з домашнього комп’ютера проголосувати за відставку Президента. Тобто Гетьмана. І що?

— Для кожного чиновника є критичний рівень недовіри. Президенту «кінець», коли він досягає 75%, а дільничний iде, якщо ним незадоволені 25% виборців. Дільничний — людина, яку всі знають. Вважається, що працювати він повинен так, щоб його відставку підтримували не більше п’яти тисяч чоловік у стандартному містечку на 30 тисяч жителів. Історії про дільничних мене найбільше вразили. У нього, наприклад, немає зброї. А в кожній родині є. Тому, щоб працювати, він повинен завоювати авторитет.

— Там дозволили вільно носити зброю?

— Не всім, і не носити. Просто всіх чоловікiв від 21 до 50 років вважають захисниками країни. Це дуже почесний статус. Щороку вони проходять тритижневі збори, більшість чоловіків чекають їх. Це як зараз екстремальний туризм. Живуть у наметах, навчаються методів партизанської війни. І кожен має іменний карабін, який зберігає вдома в сейфі. Це, до речі, один iз бар’єрів для узурпації влади урядом. Уявіть собі: все чоловіче населення — з рушницями, ще й об’єднано в загони за зразком УПА! Ніякий Гетьман не наважиться стати тираном. У Межигiр’ї, до речі, з цього приводу встановлено пам’ятний знак. З цитатою Влодзимежа Счисловського: «Кожен тиран повинен знати розмір власної шиї».

— Серйозно? А чому в Межигір’ї?

— Я не буду про це розповідати.

На владу витрачати 3% бюджету

— Добре. Як ще в майбутньому українці тримають владу за горло?

— Насправді більшість повноважень влади та гроші платників податків передані вниз — в ці самі міста-сади. Люди вибирають там мера, п’ять депутатів, суддю, прокурора і дільничного. Усі витрати містечка можна побачити на будь-якому вуличному лайт-боксі. Якщо посадовця ловлять на корупції, покарання — громадські роботи і довічна заборона займатися державною діяльністю. А ще, починаючи від керівника державного агентства або міністерства, чиновник і вся його родина позбавлені права займатися бізнесом. Ні дружині, ні дітям не можна мати ніяких фірм або акцій. Тільки майно і гроші. Все це повинно бути вказано у відкритому реєстрі в інтернеті. Заходиш на сайт і дивишся, скільки грошей на рахунку сім’ї Гетьмана або міністра фінансів. Які машини чи будинки в нього з’явилися і які були продані. Кому, за які гроші. Вищі посадові особи — як під мікроскопом. Плюс — за ними стежить спеціальна служба при Центральній виборчій комісії. Якщо бізнесмен вирішив балотуватися, він повинен продати бізнес. Служба перевіряє, чи дійсно він це зробив, щоб не як зараз — усе переписано на помічників. Свої гроші чиновник повинен покласти на депозит у державний «Банк розвитку». На весь час, поки займає посаду. У гривнях. Тому чиновники зацікавлені в тому, щоб гривня була твердою і ціни не зростали. Ще для чиновників існує презумпція винуватості. Вони зобов’язані доводити легальність придбання майна або отримання грошей. Хорошим тоном вважається, коли людина йде з поста з тим же рахунком у банку і з тією ж нерухомістю, з якими прийшов на посаду.

— А в цій країні взагалі є охочі бути міністрами? Або на вулицях ловлять і силою змушують йти в уряд?

— У гетьманат. Величезний конкурс на кожне місце. Відкритий. Як я вже говорив, рекрутингові агентства мають право підбирати посадових осіб по всьому світу. Громадянами України обов’язково повинні бути Гетьман, парламентарії, міністр оборони і члени Центрвиборчкому. А так в уряді є i американці, і британці, фін, китаєць, латиш і росіянин. Робота дуже почесна, з високою зарплатою. При цьому державних службовців мало. І Конституція забороняє витрачати на владу більш як 3% бюджету. Немає жодних пільг, автопарків або дач. Міністру платять зарплату, він сам купує собі машину. Або користується метро. Гетьман і міністри відповідають за геополітику, оборону і дотримання законів. За Центральною Радою — затвердження законів. Усе інше вирішується в містах-садах. Локальні питання вирішують голосуванням — на міському референдумі. Через ту ж встановлену вдома систему «Вибори».

Єгор СОБОЛЄВ,
бюро журналістських розслідувань «Свідомо»

umoloda.kiev.ua

 

Напишіть відгук