У мене зламався ніготь. Не велика біда, але настрій псує. Жінки зрозуміють. Сьогодні день взагалі якось не складається: хімчистка не встигла повернути сукню, яку мені потрібно було на вечір, в ремонті не знайшла своїх щасливих туфель, тепер ось цей ніготь…

Ти злишся на мене, Всесвіте?

Я заскочила в ТЦ взяти кави, і заодно заглянула в мережевий манікюрний салон. Кажу, дівчата, ніготь, печаль-біда, прям десять хвилин є, зробіть, будь ласка… І ось сиджу п’ю каву, поки мені підправляють ніготь.

Бачу як до адміністратора підходить бабуся. Така охайна. Одягнена скромно, але… продумано. З шарфиком під колір шапочки.
Запитує:
– А манікюр коштує 200 гривень?
– Так.
– А це з покриттям?
– Ні.
Бабуся відійшла. Постояла. Подумала.
Цілком очевидно: у неї останні гроші. І мільйон “дірок”, які ними можна заткнути. Але вона – не бабуся. Вона жінка. А жінка хоче мати доглянуті руки. В будь-якому віці. Вона знову підходить до адміністратора.
– А покриття коштує 50 гривень?
– Ні, 100.
– Сто? – бабуся злякано відскочила.

Ні, 300 гривень для її бюджету – не потягнути. Вона рішуче поправляє шапочку і йде геть, притискаючи до себе пальтечко. Яка ж принизлива бідність…

Як же це прикро, коли треба вибирати між потрібним і необхідним. Коли побалувати себе – це непередбачена витрата бюджету, дірка, яку потім невідомо звідки відновлювати… Але вона – Жінка. Жінка живе всередині. Вона хоче звичайних, приземлених радощів, таких, як чисті нігті, хоче подобатися собі в дзеркалі, хоче бути красивою. Не бути схожою на жінку, а бути нею. Немає у жінок віку, є стан душі. Стан весни. Чи ні. Ось у бабусі не вистачило на весну 300 гривень. Ну як же так???

Мою руку тримає майстер манікюру Галя.

-Вибачте мене, Галя, я зараз все зіпсую, але…

Я зриваюся з місця, біжу за бабусею, тобто за Жінкою!
– Зачекайте, зачекайте!!! Не йдіть!
Вона розгублено обертається.
– Ходімо, ходімо на манікюр, – я обіймаю її за плечі, повертаю в сторону салону.
– Ви хто? – лякається бабуся.
– Я? Ніхто. Фея манікюру. Ходімо нафарбувати вам нігті…
– У мене не вистачить на манікюр з покриттям.
– Досить-вистачить. Там сьогодні акція. Кожен сотий клієнт отримує манікюр в подарунок. З покриттям.
– А я сотий клієнт?
– Звичайно! Сотий! Самий сотий на світі…
Бабуся недовірливо йде за мною до адміністратора.
– Правда, що мені в подарунок манікюр? – вона все ніяк не повірить своєму щастю.
Я стою прямо за бабусею, показую адміністратору гроші і підморгую.
Адміністратор Олена все зрозуміла.
– Так-так, все правильно. Я просто не відразу зрозуміла. Проходьте на манікюр. З покриттям.
– Ой, я в житті нічого ніколи не вигравала, – белькоче бабуся, сяючи від щастя.
Дівчатка-майстри бачили нашу сценку, всі посміхаються, говорять бабусі:
– Ну, вибирайте, до кого ви хочете?
Бабуся ніяк не переживе своє щастя:
– Дівчатка, милі, та мені все одно. Я ж бачу погано, манікюр сама собі роблю, а тут прямо так захотілося… і ось яка удача!
Нарешті, вона сідає до найближчого майстра, а адміністратор Олена підходить ззаду і говорить:
– Я забула сказати, що вам в подарунок і парафінотерапія для рук, – і виразно дивиться на майстра.
– Зрозуміла, – посміхається і киває дівчина, і приступає до роботи.
Бабуся зовсім розтанула. Трохи не плаче. Ми переглядаємось з Оленою. Я показую великий палець вгору. Вона сміється і махає рукою. Мовляв, так дрібниці…
Навколо значно підвищився градус позитиву. Запахло весною.
І кава смачна. І дівчатка всі красиві. І життя прекрасне. Ну і Бог з ними, з сукнею і туфлями. Значить так потрібно. Не буду ввечері ошатною зовні, але всередині я буду сяяти щастям.
Я повертаюся до моєї Галі.
– Ну, вибачте, – кажу я.
– Так, ну що ви, я як в кіно сходила, – сміється Галя.
Я думаю про те, що хочу хотіти бути жінкою завжди. Так, саме “хочу хотіти”. Хочу, щоб не вичерпалася ця потреба – подобатися собі. Потреба в весні. Потреба в любові. Подобатися собі в дзеркалі – безцінно. Різати овочі на салат доглянутими руками – безцінно. Відчувати себе красивою, не дивлячись на зморшки – безцінно.

І в цей час мені на телефон приходить СМС. Одне столичне видання, яке недавно передрукувало мій розлогий пост у Фейсбуці повідомило, що я заробила гонорар. І вказана сума, рівна моєму подарунку бабусі. Я показую смс Галі. Вона сміється, і каже:
– Ну треба ж! Бумеранг! Добро завжди повертається…
Я посміхаюсь. Я відчуваю, як Всесвіт гладить мене по голівці, мовляв, молодець. І я тішусь від щастя і стаю красивою. Він же ж все бачить, наш Всесвіт. І завжди своєчасно реагує. І сьогодні Всесвіт дуже радий за мою бабусю. Тобто за мою жінку. І разом з нами насолоджується.

На фото – героїня посту. Коли я запитала дозволу на фото, вона сказала: “Я ж навіть губи не нафарбувала…” Кажу ж, справжня, Справжня Жінка!!!

Напишіть відгук