Для тих хто скучив за стабільністю і безкоштовними квартирами. Читайте!
На Великдень 1954 року, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: “Христос воскрес!”, дівчата відповіли: “Воістину воскрес!” У жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці. Конвоїр Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і стала початком масштабного повстання.
16 травня 1954 р. у Кенгірі було оголошено страйк. На роботу не вийшов ніхто.
І хоч, як згадувала політрепресована Р. Тамарина: “Для кримінальників, які вважали себе великими патріотами, політв’язні були “фашистами”, і начальство охоче нацьковувало їх на політичних. Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними”. Після розмови з повстанцями “побутовики” відмовилися допомагати табірній адміністрації розправлятися з політв’язнями.
25 червня біля Кенгірського табору було зосереджено п’ять танків Т-34, літаки, три пожежні машини з брандсбойтами, 98 службових псів із провідниками і дві дивізії воєнізованої охорони кількістю 16 000 осіб.
26-го червня, на світанку о 4-ій годині снайпери знищили всіх вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники. У вікна бараків солдати стріляли запальними кулями, горіли нари, диміли матраци, а солдати в бараках добивали поранених. В’язні за допомогою каміння, битої цегли, саморобних пік і штирів відбили наступ. Щоби придушити повстання, Москва вперше змушена була застосувати проти ув’язнених танки.
“Тридцятьчетвірки” не лише на подвір’ї, але й у бараках давили людей, часом буксуючи серед тіл. Гурт дівчат (українки та прибалтійки) узялися за руки і перегородили дорогу танкам, сподіваючись, що ті зупиняться. Танк не зупинився, а людські нутрощі ще довго теліпалися на закривавлених гусеницях. З літака обстрілював в’язнів кулеметник. Упродовж чотирьох годин оборонялися в’язні. Псів нацькували на поранених. Жоден рук не підняв.
Кров усюди — у бараках, на доріжках, у квітниках, трупи згортали бульдозером. “Солдати зганяють недобитих за зону. Потім у зону заїжджають вантажні машини, і солдати як попало кидають у кузови мертвих, а ще недобитих проколюють штиками і везуть в уже заздалегідь викопані глибокі ями. І все це — на наших очах, з презирством дивлячись на нас. І раптом — дощ, злива, яка рідко буває у цих краях. Саме небо заплакало над цими нещасними, над цією страшною трагедією. Калюжі крові, що навіть проливний дощ не зміг їх змити, ще довго зеленими плямами нагадували про тих, хто тут, на цьому клаптику чужої землі, скінчив своє життя…”
У повстанні брало участь близько 8 000 ув’язнених, більшість із них — засуджені по політичних статтях українці (також росіяни, прибалти, євреї та інші); всього в Степовому таборі було українців 46% — 9 596 чоловік, серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та прибалтійських “лісових братів”. Було вбито близько 1000 в’язнів (з них 560 дівчат). Майже 2000 отримали поранення.
Пізніше всіх учасників Кенгірського повстання, які залишилися живими, змусили дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій. У 1956 р. очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі потрапив на Захід і першим розповів світові про повстання.
Ганна Черкаська.
Довідка
Кенгірське повстання — третій та один із найбільших виступів політичних в’язнів у СРСР після смерті Сталіна. Передова участь у якому належала саме українським в’язням (у Кенінгірі їх було 46,3% — 9596 осіб). Здебільшого, це були учасники націоналістичного підпілля з Західної України. Саме їм вдалося об’єднати зусилля різних національних та етно-політичних груп, щоби розхитати радянську табірну систему.
Повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. Попри те, що воно все ж було придушене, політв’язні – повстанці Кенгіру – здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви.
Виступ розпочався у 3-му відділенні концтабору особливого режиму «Степлаг» — Кенгір. Воно знаходилося неподалік нинішнього міста Джезказган Карагандинської області Казахської РСР. Це був спецтабір, де в’язні повільно помирали на рудниках. На будівництво щодня прибували ешелони з «невільниками», здебільшого з Західної України.
Для управління концтабору нормою були вбивства, побої, знущання над в’язнями і невмотивовані розправи. Останньою краплею став випадок, що відбувся 15 травня 1954 р., коли вартовий Калімудін випустив автоматну чергу по ув’язнених, внаслідок чого було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, а 33 було поранено. Лише через 2-3 місяці після придушення Кенгірського повстання, слідством було встановлено, що „у застосуванні зброї не було потреби”.
16 травня політичні в’язні на чолі з Віталієм Скіруком (оунівець із Волині) та іншими українськими націоналістами подолали загорожу між 3 і 2 зоною, розгромили штрафний і слідчий ізолятори третього табірного відділення Степлагу.
Повстанці виготовили повітряну кулю для підйому гасла про приїзд члена Президії ЦК КПРС і плаката з текстом: „Ганьба берієвському свавіллю!”. Також вдалося запустити за межі зони за допомогою повітряних зміїв близько 25 видів різноманітних листівок російською і казахською мовою, загальним накладом понад 600-700 екземплярів.
Очевидці подій згадують, що на подвір’ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні й католицькі священики-в’язні. Греко-католицький священик Антон Куява провів вінчання кількох молодих пар. Багато з них раніше таємно листувалися, а в час повстання зустрілися і вирішили взяти шлюб. Він цих шлюбів народжувалися діти – діти Кенгірського повстання.
Як згадує І. Пінчуков, у дні повстання в’язні відчували себе вільними: „Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували і в пам’яті не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! У них брали участь усі народності”, – згадує Е. Войцехович-Рафальська.
Коли в червні 1954 р. зона табору була відключена від електромережі, засуджений Анатолій Кострицький створив міні-електростанцію і переобладнав генератор. Намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню по виготовленню холодної та вогнепальної зброї.
Документи слідства свідчать, що під керівництвом Віктора Скірука з матеріалів, знайдених на господарському дворі, в’язням-охоронцям Степлагу було пошито взуття і форму на зразок одностроїв УПА.
Виготовлення зброї у повсталому таборі тривало цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду можлива збройна сутичка із військами влади. Як згадує білоруська повстанка Вєра Космовіч, жінки брали активну участь у виготовленні скляного порошку, наповнюванні пляшок піском і вапном для кидання в очі (на випадок нападу на них).
В’язні, з частин рентгенівського апарату з лікарні та інших медичних приладів, зібрали надавчий радіоапарат, за допомогою якого постійно посилали заклики на волю різними мовами. Звісно, радіо було слабке, але його передачі чули у Караганді й столиці Казахстану – Алма-Аті.
26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 години ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, з повідомленнями про введення військ. Після цього в зону було введено 1 600 осіб, солдат із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34. Почалася кривава розправа.
Очевидець тих подій Ференц Варконі згадує: „Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоби врятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу”. Литовський націоналіст Альфонсас Урбанас на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка, ціною власного життя, дівчина-українка.
Документи слідства значно занижують кількість убитих повстанців, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання придушити Кенгірське постання із найменшими втратами. Аналіз свідчень вказує, що у середньому убитих і покалічених повстанців було понад 700 осіб.
«Нас по чотири вишикували у колону і в супроводі конвоїрів із собаками повели у степ, – згадує Ганна Борецька. – Там напоготові стояли „чорні ворони”. До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізвища в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили у „чорні ворони”, повезли у невідомому напрямі. Нас, десятилітників, повернули у зону. У зону подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажити тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей».
“Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими”, — згадує учасник повстання Ілько Тафійчук.
Повстанці Кенгіру виявили свій героїзм не лише у сміливості повстати проти цілої карально-репресивної системи СРСР, а й в останньому своєму опорі при придушенні повстання. Вони вирішили зустріти свою смерть у бою під час повстання, а не загинути від щоденної рабської праці, знущань і катувань.
Катерина Магула та Христина Олійник
