Колишній міський голова Кременця, а сьогодні ветеран війни Роман Ванжула розповів у соцмережі ситуацію, яка, за його словами, сталася з ним у рідному місті Кременець:”Цапануло” мене ТЦК.
З плюсів: мене не били, не пакували на ходу в машину, навіть не матюкали. Про мінуси не всі зрозуміють. Та спочатку коротенька передісторія цього “мармезонського балєту”.
Неділя. Моє рідне, мальовниче місто Кременець, де здавалося б, мене не те що всі люди знають, а навіть собаки не гавкають на бувшого мера міста. Якось встидно їм, собакам звісно, не людям…
Місто у нас дуже гарне і дуже багате творчими людьми: художниками, поетами, письменниками, музикантами…
Також маємо багато різноманітних культурних заходів.
Один із таких регулярних культурних, літературно – мистецьких заходів я час від часу відвідую. Називається він “Курінь”, і одночасно ще видається однойменний альманах. В оперативних сводках спецслужб, фігурує під кодовою назвою “”Зі́брання” свідків Потія”, по імені засновника Івана Потія, відомого поета. Всі постійні відвідувачі, окрім мене, це відомі і поважні люди, таланти і професіонали своєї справи, але разом з тим по життю прості і скромні.
Я ж в таку серйозну компанію потрапив випадково, як пільговик, по “убд”.
Так от. Перехожу дорогу до парковки. До своєї машини не дійшов, перегородив мені дорогу джип, з трьома здоровими, спортивними хлопаками в військовій формі, без знаків розрізнення.
Поздоровались. Бачу не знайомі. Кажуть перевірка документів. Думаю, як ви не вчасно хлопці, я реально спішу. Та й немає в мене натхнення розводити з вами високоінтелектуальні дискусії.
Одягнений я був повністю в цивільному.
— Хлопці я спішу. От вам мої документи, і я побіг…
Демонструю їм “дефіцит” правої руки.
— Покажіть документи.
Бачу по відсутності реакції, що хлопцям бобер в очі насцяв, і напевно таки треба показати документи. Але “Остапа вже понесло”…
— Шо, мало? Нате ше.
Піднімаю сорочку, і показую десятки шрамів, старіших і новіших.
— Ви після поранення?
Думаю: дякую Господи, здається до них дойшло. Бо треба ж йти, мене чекають.
— Так після поранення, вже ветеран, інвалід війни.
— Покажіть документи.
Тут вже я підвис на долю секунди. Нє ну ви серйозно затянуті. Поняв шо треба таки шукати документи. Дістаю два посвідчення: учасника бойових дій, та інваліда війни.
— Прошу.
Бере посвідчення, починає щось шукати в телефоні.
— Ваш рік народження?
— 1982. Так, а шо ви там шукаєте, я ж вам посвідчення дав?
— Маю перевірити по базі, чи ви не в розшуку…
— Ти 🤬? Я шо, сам собі “убд” та інвалідське виписав? Чи в цій державі це вже нах нічого не значить?… 🤬🤬🤬 Якби я ще міг воювати, то хер би ви мене тут бачили…
— Чого ви сваритесь? В нас тоже убд є.
Дістає кольрову фотокопію убд, на глянцевому папері, в обгортці.
— То тим більше. Ті що воювали, мали би зразу поняти шо до чого, а не вимахуватись тут.
— В нас робота така.
— Ну да. Ну да…
— То ви ветеран?
В цей момент мій “охренєватор” остаточно зламався…
— Так. Ветеран, інвалід війни… Прикиньте, і ще я бувший мер цього славного міста. І позивний в мене такий же.
— Ви? Мер?
— Бувший. Прізвище вже знаєте, можете перевірити. Хоча, мені все одно…
Про те, що я багатодітний батько, промовчав. А що в мене ще й кум воєнком і друг радник міністра, я вже й забувся. Але думаю, вони мені і про мера не повірили.
— А зараз чим займаєтесь?
— … На пенсії. Вже другий раз.
— В смислі?
— Два рази ветеран, два рази інвалід, два рази пенсіонер. Тільки маю сумніви, що третій раз переживу. Шо непонятного?
— Це як?
— Так. Вам все одно не поняти. Я можу йти?
— Так…
P.S. Найбільше вкурвило звісно недовіра, і те що посвідчення зароблені кров’ю не сприймаються всерйоз. Але пізніше подивився депутатську ТСК у Верховній Раді, де три з трьох воєнкомів мали убд, не бувши ні дня на лбз., і все прояснилось. Але неприємний осадок нікуди не подівся…
