Я стану дружиною військового, який добровільно погодився захищати Україну і робить це від початку повномасштабного вторгнення. Я беру на себе відповідальність за пошук, упізнання, поховання, повідомлення родичам та знайомим. Це я, за необхідності, скажу лікарю, що мій чоловік хотів стати донором. Це я не буду просити священника про відспівування, бо мій чоловік цього не хотів. Це я виконаю його останню волю і я зустріну його перша, коли він повернеться з перемогою.
Це не те, що я хотіла б робити. Не мала б робити. Бо кохаю іншого і він теж військовий. Я хочу стояти в нього за спиною, я знаю кожен сантиметр його тіла, я хочу завжди знати де він. Я знайду його де завгодно, чого б це не вартувало. І це право я можу мати законно, а тисячі українців та українок – ні.
В мого майбутнього чоловіка є чоловік. Вони разом 15 років. Але в юридичній площині України його не існує. Це несправедливо, страшно, боляче. Це забирає надважливе з життя одностатевих пар.
Сьогодні я вирішила стати дружиною, бо люблю свою країну і сподіваюсь, що вона любить всіх своїх громадян достатньо, щоб піклуватися про них всіх, не розділяючи за гендером та сексуальною орієнтацією.
