Монументів у звільнених країнах понаставили безліч: танки на постаментах, гармати, особливо припала до вподоби 152-мм гаубиця-гармата МЛ-20. А ще бронзові воїни по одному та групами, у Берліні – з дівчинкою на руках. Це такий символ: воїн-визволитель, рятівник майбутнього покоління.
І що у тих пам’ятниках поганого?
А те, що це не пам’ятники.
Ніхто у Радянському Союзі про фронтовиків не дбав. Нікому вони були непотрібні.
Калік фронтових, щоб краєвид не поганили, переловили і вивезли на острів Валаам, звідки сліпому, безногому та безрукому втекти неможливо.
Тонни орденів, які на війні з якихось причин були вручені, так і залишилися лежати в сховищах. Жодному «великому» Жукову на думку не спало опублікувати книги на кшталт телефонних із зазначенням імен, звань та інших деталей з уточненням: цей сержант нагороджений орденом Слави третього ступеня, а цей лейтенант Червоною Зіркою.
І не треба було би тоді нікого розшукувати. Хай би кожен сам у військкомат заглянув, алфавітом очима пробігся, чи немає імені його там. А то начебто нагороджували, але нагороду так і не вручили.
Та що там ордени… Через десятки років по лісах та болотах кісточки солдатські валяються. І ніхто їх не ховає. Є групи ентузіастів. А державі на згадку про війну начхати.
Грошей ховати кісточки солдатські немає, а на зведення гігантських бетонних виродків гроші завжди є.
Бо то не пам’ятники.
Мафія особливими значками мітить свою територію: це моє, сюди не лізь, тут мої порядки.
Саме так товариш Сталін, звільнивши половину Європи, наказав скрізь пам’ятники зводити та коштів не шкодувати.
Жахливими бронзовими та бетонними ідолами на курганах товариш Сталін, немов пахан мафіозний, мітив свої володіння, свою підконтрольну територію.
Про російський вплив на НАБУ та САП
