Нас, тих, хто пішов на фронт у 2014 році, у 2026-му залишилося критично мало. Частина навіки лишилася в донецьких посадках. Частина помирає вже в цивільному житті — від інфарктів, ускладнень, наслідків поранень і травм, які війна залишила в тілі й які з роками наздоганяють.
Вчора ми прощалися з Кузьою — Степаном Казаковим. Він помер від серцевого нападу.
Після його похорону в мене, як у командирки одного з найбільших добровольчих батальйонів, є потреба поговорити про порядок речей: про шану, відповідальність і обов’язок командирів.
На похованні було близько двадцяти п’яти людей. Майже всі — госпітальєри. Невелика кількість людей біля труни добровольця з бойовим шляхом і заслугами перед країною — це проблема. Проблема для суспільства і, насамперед, для побратимів. Цивільні мають приходити на такі похорони. Побратими — тим більше. Командири поготів!
Смерть від серцевого нападу чи наслідків старих поранень через роки після боїв — це та сама втрата, просто розтягнута в часі. Вона не менш пов’язана з війною і не менш вимагає визнання. Подвиг не має строку давності й не знецінюється з роками.
Порожній похорон створює небезпечний сигнал, ніби самопожертва має термін придатності. Ніби після певної дати людина стає «колишньою». Це неправда. Військових і добровольців це деморалізує, для суспільства — руйнує зв’язок із війною, яка триває.
Доброволець — це людина, якій держава формально нічого не винна: ні організації прощання, ні оплати ритуальних послуг. Саме тому відповідальність лягає на побратимів і командирів. Тому є обовʼязком бути поруч із родиною в день прощання.
Робота з родинами загиблих — найважча частина нашої служби. Часто рідні можуть мати претензії, злість або недовіру до мене особисто чи до батальйону. Вони мають на це право. Рідні можуть вважати, що ми не вберегли, не догледіли, не приділили достатньо уваги. Та навіть якщо нас звинувачують у горі, ми маємо стояти поруч і допомагати. Ми не маємо права відвертатися лише тому, що на нас тримають образу. Допомога родині — це борг перед побратимом. Рідні мають право на свій гнів і біль. А ми ж маємо обовʼязок проявити належну підтримку й надати допомогу.
Я і далі наполягатиму на простій нормі: командир зобов’язаний бути порядним. Підтримувати добрі стосунки з усіма важко, конфлікти неминучі. Але в момент поранення, важкої хвороби чи смерті всі особисті непорозуміння втрачають значення. Командир не має права відвернутися — він зобов’язаний допомогти з лікуванням або гідно провести людину в останню путь. Це мінімум відповідальності та людяності.
Я хочу, щоб кожен Госпітальєр знав: у скрутну хвилину ви не будете самі. Незалежно від наших особистих стосунків за життя, я і батальйон будемо поруч із вами і вашими родинами.
Командирам інших добровольчих формувань я бажаю мати мудрість діяти гідно — без вибірковості та особистих рахунків.
Як громадянське суспільство ми маємо сформувати культуру вдячності. Прощання з полеглими і померлими ветеранами — неминуча частина війни. Мертвим не потрібні квіти, але нам, живим, щоб зберегти гідність, пам’ять і чисту совість, все це треба.
Кожного разу, коли я закликаю прийти й віддати останню шану бійцям, я боюся побачити лише ту маленьку купку небайдужих людей, які зуміли викроїти час постояти біля труни.
Я не була з другом Кузьою в якихось дружніх стосунках, більше того — наші шляхи перетнулися на доволі короткий час, а потім він продовжував роботу в іншому добровольчому формуванні. Ми часто сперечалися з багатьох питань. Утім коли постало питання його похоронів, не було й краплі сумніву, чи це моя справа. Бо глобально ми з ним мали одні й ті ж цінності, без оглядки на розбіжності в поглядах на інші речі.
Ми з ним воювали за цілісність країни, яку любимо, в якій народилися, яку хочеться зберегти за всяку ціну. І те, що у нас спільна боротьба з ворогом, це і є те найголовніше, що нас обʼєднує. Кузю зі мною, Кузю з іншими його командирами, Кузю з усім суспільством, якому не має бути байдуже до його світлої памʼяті.
Світлої памʼяті друга Кузі, і світлої памʼяті кожного добровольця, який обрав шлях боротьби за Україну.
Яна Зінкевич
