Пасажир киває на торпеду, на якій лежить специфічний білий в стилі 50-х «мафіозний» капелюх.
– Ти ж панімаєш, такой шляпє надо со-ответ-ство-ва-ть! – зі значенням піднімає палець пасажир – аби хто носити її не зможе…
Олександрові Остапенку, який в липні став зіркою українського Фейсбука, на думку його клієнтів і кіношників, цей предмет туалету пасує на всі 140%.
На четвертий день липня Фейсбук облетів запис «Герой мого дня та концепції “Я сам”: водій на маршруті 45+22, який носить жилетку та метелик, з усіма вітається, а зі здачею дає цукерку “джеллі”. Люди, які туди заходять зразу починають посміхатися і хочуть один одному допомогти. От які люди можуть змінити країну, бо самі творять атмосферу навколо себе, самі!» (авторські орфографію і пунктуацію збережено – прим. авт.)
Про оригінального водія журналістам було відомо і раніше – але після того, як студентка НаУКМА Яна Салахова запостила свою думку і його світлину, зроблену на мобілку, ФБ загудів.
Оновлення отримало 1903 шейра, 5605 лайків і майже 300 коментарів – для підростаючого жовто-блактиного сегменту ФБ це сенсаційний результат.
Ще б пак! Посеред суцільної чорнухи в новинних стрічках, розгонів опозиції і нахабства жителів владного олімпу історія Олександра «метелика» Остапенка, який «роздає не гречку і обіцянки, а цукерки» (с) стала ковтком позитиву.
Під записом одні розповідали про особистий контакт з цим водієм і подробиці його біографії, інші відверто і радісно дивувались наявності такого позитиву, треті пропонували відправити маршрутників з інших міст до Остапенка на перевиховання.
Хтось вирішив взяти у нього інтерв’ю, одна фірма в якості рекламного ходу подарувала водію кілька фірмових краваток – «метеликів».
А канал СТБ оперативно відзняв сюжет про живу міську легенду. Потім за ним потягнулися й інші ЗМІ:
Як Саша Бабочка актором став
– Першою моєю роллю був мертвий революціонер – посміхається Олександр Володимирович. – Тут росіяни знімали фільм, робоча назва якого була «Спадок лейтенанта Шмідта». Вже більше десятка років минуло.
Водій – не новачок для блакитного екрану. То він в столиці знімається в кіно, то в Угорщині – в рекламі Немірова, то стає героєм одеської доку-драми.
І це, на мою думку, не дивно.
Остапенко втілює життєвий принцип Сергія Параджанова – повсякденний стиль життя має продовжувати творчість, ставати митецьким твором в собі. Тому кінематографісти його помітили.
– У мене багато задумок, – зі значенням каже корінний киянин – ось, наприклад, образ свій я сам придумав. Їздити в жилетці і роздавати конхвєти. А це, між іншим, 10 – 15 гривень щодня.
Потрапити до «пижика» нашого героя вдалося не одразу – виявилось, що він має вихідні посеред тижня.
На питання «А чи працює сьогодні ваш колега з «метеликом» на маршруті?» – водії 45+22 починають посміхатися.
Видно, що така увага загалу їм є приємною і вони до цього ще не звикли.
Остапенко отримав у колег прізвисько «Саша – бабочка».
Користувачі соціальної мережі кажуть, що на іншому маршруті Олександра Володимировича чомусь називали Бананом.
Сам же він каже, що роботу змінив через те, що правду говорив – хазяїну наче б то не сподобалось, що водій критично відізвався на адресу вітчизняних парламентарів.
Інші говорять, що причина неодноразової зміни роботодавця в іншому, прозаїчніша – працівник з краваткою і в жилетці є занозою, іншорідним предметом, від якого колектив, як і будь-який організм, намагається позбавитися.
Втім, відчувається, що білою вороною Остапенку бути навіть подобається.
Він звик виділятися на тлі шльопок, шортів, хамства, перегару та триденної щетини володарів рейсової «баранки» і тепер навіть хизується своєю інакшістю.
Не-Щастя з цукерками
Упіймати актора-за-кермом я зміг лише на кінцевій зупинці в глибині Старої Дарниці.
Його бусік виділяється з-поміж інших сніжно-білими чохлами на передніх сидіннях і згаданим вище капелюхом.
Фігура ж самого Олександра Остапенка є типовою постаттю хомо шоферус, як її описав сатирик Херлуф Бідструп – лисина від мікроклімату кабіни, кругле черево для зручнішої маніпуляції кермом, квадратний зад для більшої зручності у водійському кріслі та довгі ноги для роботи з педалями.
Але недешева і франтувата камізелька та модні довгоносі класичні мешти різко дисонують з потертим виглядом жовтого «богданчика».
Здається, перед тобою стоїть водій лімузина в очікуванні на когось з сильних світу цього.
– Останній Хазяїн помер в 1917 році, розстріляли його – махає зі знанням справи Олександр Володимирович, – а ці… Ці – не хазяї. Кого тільки не було в моєму Києві – і татари, і французи, і німці в Першу світову… І всі пішли. І ці – підуть!
Коли спілкуєшся з ним, то розумієш, що перед тобою людина з яскраво розвиненим гуманітарним складом розуму.
Пан Остапенко – киянин за пращурів, народився на Мишоловці, хоча Другу світову вже не застав.
Розповідає, що його дід пройшов Російсько-Японську війну, а батьки були в німецькому полоні. У вільний від роботи час російськомовний водій з 12-річним стажем любить читати православну літературу і гуляти з онуком Іллею.
Ті ж самі всюдисущі користувачі ФБ кажуть, мадам Остапенко далеко не в захваті від образу чоловіка. Втім, як бачу, це його не надто сильно хвилює. А от щасливою людиною Олександр Володимирович себе чомусь не вважає…
– Заходьте – заходьте! – райдужно запрошує до салону зазивними жестами Олександр Остапенко, коли прибуваємо на зупинку.
І люди, посміхаючись, сідають до 45+22, щоби отримати цукерку Jelly і з гарним настроєм доїхати до своєї зупинки…