Добре, що існують у світі ентузіасти. Я про тих, які «незважаючи на», а не «завдяки тому, що». У нас, виявляється, таких людей не так мало, як здається на перший погляд. Що б ви сказали про людину, яка залишає на три тижні свою родину, нехтуючи власним відпочинком і їде у далеку країну, рідну колись його батькам, аби зробити добру справу – навчати дітей англійської мови. За перші ж заняття малеча полюбила цього довговусого чоловіка із далекої Канади, прикипіла до нього десятками маленьких сердечок. Він був їм другом і вчителем. Він показав, що навчання може бути цікавим. Вони співали на прощання пісень Баді Холлі, бітлів і Армстронга (особисто від себе дякую за такий репертуар) мовою оригіналу, обіцяли писати і плакали. Пане Тарасе, вони чекають на вас! На далекій Україні ви стали своїм. І нехай наш Тернопіль стане Вам другим домом. П.С.: Минуло вже кілька днів від закінчення навчання, але не було й дня, щоб наша доня не згадувала Вас. Ми на Вас чекаємо!
Лілія Мусіхіна, письменниця, етнограф, фольклорист, мати учасниці курсу Ельвіри Мусіхіної