dsc_2620Традиції народів визначуються тисячоліттями. Особливо давними є традиції пов’язані з віруваннями народу, з його світоглядом. Із багатьох проблем нашої культури, що стоять перед нами, погляньмо на таку, здавалося б, без великого значення, загадку: що ставити нам на Свят-Вечір Різдва Христового — „Дідуха” чи „ялинку”?

Всі старші люди, що родилися в Україні, пам’ятають, що нашим звичаєм було ставити на Свят-вечір „Дідуха”. „Ялинку” ставили тільки в містах України, в яких переважали чужинці, що принесли звичай, чужий українському народові, ставити „ялинку”, прикрашену світляними оздобами і ласощами. Звичай германських народів Скандинавського півострова проник на землі наших західніх і північних сусідів, поляків і росіян, а з ними дістався до міст України, а через міста до культурно обмосковщених чи ополячених українських „інтелігентів”.

Ніколи звичай ставити „ялинку” в українських селах не був прийнятий. Там панував наш відвічний звичай ставити „Дідуха.

Ось що переказує наш визначний український етнограф, Степан Килимник, у своїй книзі „Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні” (том. І, стор. 22). Описуючи підготову до Свят-Вечора, дослідник наших різдвяних звичаїв подає ритуал вношення „Дідуха” в хату, який є чи не найважливішою ознакою початку великого Свята:

„Батько зі сином, увійшовши у клуню, здіймають шапки, вклоняються „Дідухові-Раєві”. Батько бере колосяну квіточку у сина й кропить „Дідуха”, а потім побожно хреститься, схиливши голову, проказує, а хлоп’я повторяє: „…Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, зі Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров’я… Пошліть іще краще цього року!” — Берімо „Дідуха”, синку, несімо Свята до хати!

Батько виходить з клуні перший — у правій руці „Дідух”, під лівою пахою маленька в’язочка сіна. За батьком хлоп’я несе дві в’язочки сіна. Повільно і урочисто підходять до хати й стають перед сінешним порогом. Господиня слідкує з хати й у цей час бере книша, відчиняє хатні та сінешні двері й з легким уклоном зустрічає „гостей”.

— Святки йдуть! — проказує батько.

— Святки прийшли! — проказує після батька хлоп’я.

— Шануємо й просимо „Дідуха” й вас завітати до господи! — відповідає господиня, несучи попереду книша в руках. А на столі горить запалена свічка. Господар, переступивши хатній поріг, побожно хреститься й вітає:

— Будьте здорові з Святами, з „Дідухом”, з Святим Різдвом! Господиня бере з-під лівої пахи господаря сіно й розстеляє його на покутті, а господар урочисто ставить на ньому „Дідуха”. Після цього хлоп’я кладе першу в’язочку сіна на стіл, а другу під стіл.

Коли входять з „Дідухом” у хату, всі тоді стоять мовчки. Установивши „Дідуха” на покутті, всі стають обличчям до „Дідуха”, а господар промовляє:

„Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву — подай це ще цього року!”

„Дідух-Рай”, — це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи покровителів свого дому.

Ось чому така шана „Дідухові”, чому така назва — тут замешкають душі-духи дідів-прадідів… А так, як усі душі померлих вважалися святими, то мусіли перебувати в раю. Тому то й сніп носить другу назву „Сніп-Рай”.

„Дідух-Рай”, крім перебування духів дідів та бога урожаю, символізував ще й новорічний урожай, добробут, багатство та долю людей.

Ось чому така шана „Дідухові”, ось чому його несуть у хату з такою святістю й ставлять його на найпочеснішому місці та ставлять йому „божеську” жертвенну їжу — КУТЮ та „божеське” питво — ВАР.

На вілію входять у хату з „Дідухом”, а краще сказати в „Дідухові”, добрі духи Лада. Для них та для бога сонця улаштовується Свята Вечеря — Багата Кутя. Тому й вечори від 6-го до 13-го січня — до „Маланок” — „Щедрого Вечора” — вважаються й називаються „Святі Вечори”, коли нічого не можна робити, крім догляду худібки, і коли „Дідух-Рай” стоїть на покутті.

Предки вірили, що на Багату Кутю — Святу Вечерю приходять усі добрі духи (душі) разом з богом урожаю вечеряти. Тому то, коли сідають за Святу Вечерю, застеляють лавки, а перед тим, як мають сісти — продмухують місця, щоб не присісти духа (душі). Зрозуміло, що зайву мисочку та ложку ставили для добрих духів та для відсутніх членів родини.

Свята Вечеря-Багата Кутя — улаштовується на пошану добрих духів (душ) та бога врожаю, скотнього бога… Кутя та Вар — це божі жертвенні страви. А тому ця Ніч, як і всі Святі Вечори до Нового Року — належать духам… і Вечеря Свята, і Ніч Свята, і Вечори Святі”.

Ми навели довший уривок Свят-Вечірніх звичаїв з книги етнографа Степана Килимника „Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні”, а в тому уривку ролю „Дідуха”, що він виконує у містерії Різдва Христового, незалежно від того, що корені цього звичаю сягають дохристиянських часів, правдоподібно часів неоліту, біля п’яти тисяч років тому, коли предки нашого народу розвинули найвищу хліборобську цивілізацію Сходу Европи та передали нам свої звичаї, з вірою у безсмертність душі, пізнання добра і зла, пошану до свого роду, його поколінь, повагу до життя, до людей, до краси і правди.

Ми знаємо, що великі культури починалися лише тоді, коли народи починали осідати та займатися хліборобством. На ґрунті хліборобського життя розвинулася культура Єгипту, Мезопотамії, Малої Азії, Греції, Риму і України. Корені української культури є ровесниками найстарших культур овіту і тому наш нарід вмів у своїй шляхетній духовості поєднати християнство із традиціями минулих тисячоліть, віддзеркалених у наших обрядах у нашій мітології, у нашій філософії життя.

Що ж дає нам звичай чужої культури „ялинки”, пов’язаної сьогодні — зокрема на еміграції і під московським караулом в Україні — з Різдвом Христовим чи Новим Роком?

Пам’ятаймо, що ялинка-дерево — поширене в північних лісових теренах, замешкалих народами, що на декілька тисяч років пізніше стали осілими хліборобами, предки яких були або мисливцями-риболовами, або пастухами. Вони розвинули інші форми культури, чужі народам хліборобів від неоліту середземно-морського і понтійського центрів. Поза функцією естетичної декорації ялинка до наших почувань нічого не говорить. Якщо до наших предків перед прийняттям Христової віри „говорило” якесь дерево мовою „святого”, то тим деревом був дуб. Це дерево нашої землі, на якій формувався наш нарід від своїх початків, на землі лісостепу. Під тим деревом наші предки молилися Богові, скликали віча, вирішували релігійні і державні справи. Таким деревом „святим” могла б бути ще наша верба. „Не я б’ю — верба б’є!” — кажемо у вербну неділю перед Великоднем. Та й на Зелені святки вербою, а не сосною „маїли” доми наші люди. А Данило Паломник в Святій землі оглядав пальми і рівняв їх красу тільки з нашими вербами. Ніколи ялинка в нашому народі не мала примінення „святого” дерева.

В моїй пам’яті з „ялинкою” пов’язаний був портрет „Гітлера-визволителя”, що вдивляється в містику світел на „ялинці”. З того часу залишилася в мене асоціяція того дерева з мисливцями, яким вбити людину — справа не більше звичайна, як вбити звіря. Вона теж і асоціюється з новими звичаями в Україні, пропагованими московськими окупантами, що затирають сліди давньої української культури, пов’язаної з християнством, тієї культури, що із звичаями тисячолітніми збереглася у формах Різдва Христового та Великодня, яка ще жевріє в наших прастарих колядах, щедрівках, гаївках, писанках, у весільних піснях, у похоронних голосіннях…

Скільки разів дивлюся на „ялинку” — перед моїми очима стоїть вислів В. І. Леніна: „Ціллю соціялізму являється не тільки зближення націй, але й їх злиття” (Твори, т. 22, ст. 135), або Л. Нагорної: „…З національного-специфічного усувається все, що віджиле і реакційне в побуті, традиціях, культурі, що заважає справі зближення націй і народностей. На соціялістичному ґрунті народжуються такі риси побуту, культури, соціяльної психології, які будуть по суті спільними для всіх радянських народів…” (Проти буржуазних фальсифікацій національної політики КПРС, ст. 170).
У боротьбі з традиціями українського народу у Святі Різдва Христового „ялинка” займає головну ролю „усування національно-специфічного” та народжування рис культури „спільних для всіх радянських народів”.

Традиції святкувань Різдва Христового пересувають на Новий рік, що має притемнити все, що пов’язане з Різдвом. „Рай Дідуха” — культ предків, родинне свято, пов’язане з народженням Правди-Христа, замінили „Дідом Морозом” (Санта Клазом) і „ялинкою”. Свято Різдва Христового — традиційно родинного замінили новорічним гулянням, розвагою, колективними ігрищами літописних в’ятичів. Дуже виразно стає образ поділу двох культур — Півночі і Півдня, показаних ще Нестором, коли Південь цивілізував Північ, а тепер навпаки — Північ заливає Південь варварством.

Про усування старих традицій писав Ленін: „…звільняють не відразу, не чудом, не з веління лозунга, резолюції, декрету, а лише в довгій і важкій масовій боротьбі з масовими дрібнобуржуазними (читай: національними — Б. С.) впливами” (Твори, т. 41, стор. 95).

„З середини 30-их років головним елементом Новорічного свята стає „ялинка”, навколо якої зосереджуються всі розваги: карнавали, бали, концерти, ігри, вистави… З ініціятиви секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева вічнозелена лісова красуня стає центральним компонентом усіх новорічних дійств…” („Свята та обряди Радянської України”, Київ, 1971, стор. 151).

Відрізані „залізною заслоною” від нашої Батьківщини, не все ми поінформовані про насильно накидувані нашому народові „нові традиції”, якими окупанти намагаються затерти сліди наших справжніх традицій Різдва Христового. Наведемо приклад із книжки К. Василенка „Золоті зерна”, К. 1963, стор. 10-13). Ось приклад:

„Яскраво ілюмінований Будинок культури починає приймати запрошених десь близько 9-ої години вечора 31 грудня. На порозі прибулих зустрічають ряджені з баяном і бубном та, співаючи веселих частівок, з жартами, дотепними скоромовками ведуть у фойє. Тут їх радісно поздоровляють з наступаючим святом Снігуроньки, обсипають конфетті й дарують на згадку про вечір соснову шишку. Брати „Старого року”: „Жовтень”, „Листопад” і „Грудень” підхоплюють під руки несміливих і заводять у кімнату „чудових перетворень”. Біля входу до залу у величезному кріслі сидить „Старий рік” зі своїм почотом і кожен прибулий повинен вшанувати його. У приказках, репризах, частушках 12 місяців „Старого року” розповідають про трудові успіхи колективу в минулому році, називають імена кращих виробничників.

Звідси гості попадають в „містечко розваг”, де знайомляться з численними сюрпризами, що їх приготували клубні активісти. Тут і „картинна галерея побутового сміття”, де намальовано ледаря, прогульника, стилягу, дармоїда, бюрократа, хулігана… Тут же розігрується з негайною видачою призів. Баль починається прощальним вальсом, його починає о десятій годині „Старий рік” бажанням успіхів у новому році і на голови 12-ти дівчат — ради балу накладає діядеми — символи влади. Обраній королеві балу накладає діядему з зіркою та цифрою року, як теж пелерину прибрану квітами.

Не всі однаково захоплюються танцями, тому організатори балу щедро пересипають його різноманітними іграми, конкурсами читців, вокалістів, вікторинами. Та об одинадцятій годині все раптом затихає. Голос гучномовців повідомляє, що до Нового року залишилася одна година. Відбувається театралізоване дійство зустрічі „Старого року” з „Новим роком”. „Старий рік” складає перед „Новим роком” трудовий рапорт, розповідає про досягнення минулого року, називає кращих людей. „Новий рік” дякує всім за немарно прожитий час і обіцяє ще краще, як його попередник, працювати. Урочиста церемонія закінчується» По радіо чути удари кремлівських курантів із серця нашої батьківщини — Москви та урочисто хвилюючі поздоровлення партії і уряду”.
Так виглядає образ нових звичаїв, впроваджених Постишевим в 1934 році, декретом КП УССР, що на місце Різдва Христового і „Рай-Дідуха” впровадив карнавал „Нового року” з „ялинкою”.

„Новорічну ялинку ставлять у нас нині в клубах, палацах культури, театрах, школах, учбових закладах, дитячих дошкільних установах, на підприємствах і будовах, на вулицях, площах міст і сіл, встановляються великі, щедро ілюміновані громадські ялинки, навколо яких організуються розваги дорослих і дітей, проводяться бали, карнавали ряджених, з парадами масок, численними конкурсами, вікторинами, лотеріями, з різноманітними масовими іграми, танцями, піснями”. („Свята та обряди Радянської України”, К. 1971, стор. 152).

В Україні був старий звичай і культ св. Миколи, що був особливо шанований не лише Церквою, але й народом, особливо дітьми, для яких св. Микола був щедрим і кожного року на порозі Свята Різдва Христового обдаровував дітей ласощами.
Щоб його пам’ять затерти у нашому народі, традиція цього свята уважається „віджилою”, вона за походженням „буржуазна”, є виявом „національної відокремлености”, як і „Рай-Дідух”, що стоять на дорозі до „злиття націй. От і тому на місце доброго святого Миколи прийшов московський опікун дітей „Дід Мороз” (Санта Клаз), що прийшов із далекої півночі, в одязі північних лісових народів, найчастіше на санях, запряжених в декілька пар оленів чи лосів. Звичай чужий українцям-хліборобам. Москалі-мисливці поширюють цей звичай, знаний не лише в скандинавських народів, але й в північних азіятів Сибіру. Це наглядно можна перевірити в карельському епосі „Калевала”, в мітології ненців, тунгузів та північноамериканських індіян (карібу). До культових звірят, крім оленів, у північних народів лісових мисливських традицій належить медвідь. Особливо він розвинений у москалів і північних азіятів. Остання олімпіяда у Москві проходила під символом медведя. Цей же медвідь є сувеніром новорічних дарунків дітям, що ними обдаровує „Дід Мороз” дітей в Україні.

Великий український мистець у Канаді, а рівночасно християнський праведник, місіонер правди Божої на землі, яка завмерла у серцях людини Заходу — Василь Курилик присвятив Святові Різдва Христового багато образів. На одному з них — Свята Вечеря в українській родині: Кутя у центрі дванадцяти страв, а на почесному куті — „Дідух-Рай”. На іншому образі, у вікні кімнати — латинський готичний костьол. У центрі образу сидить Мати Божа з Христом-дитятком на руках, спиною обернена до „ялинки”, під якою лежать багаті дарунки. Перед св. Марією клячать люди. По другому боці образу вірш англійською мовою, що звучить у прозовому перекладі: „Відведи нас геть від „ялинки”, а поведи нас до Різдвяної печери, і, якщо ми маємо давати дарунки, навчи нас давати (їх) голодним, бідним, хворим і калікам”.

„Ялинку вважав Курилик зайвою розвагою багатих, що веде людину в протилежному напрямі до того, на який нам вказав Христос. Курилик з великим болем нап’ятновував культ Санта Клаза (Діда Мороза), як прояв себелюбства, матеріялізму, комерціялізму, який відсунув у тінь справжній зміст християнства у світі, який добровільно проголосив смерть Бога.

У Курилика є образ: на брамі торонтської ратуші стоїть Христос із розложеними руками. Дорогою пливе ріка людей до універмагів Ітона і Сімпсона. Ніхто не помічає Христа. Люди задавлені в одне, що стоїть перед ними — Санта Клаз. Книжка, що в ній поміщений цей образ, називається „О, Торонто!”

Чи з мільйонів тих людей, визнавців Санта Клаза, приймуть на Святу Вечерю бездомного гостя? Чи прийдуть у їхню хату душі їхніх предків? І чи їх їм треба, коли вони у й свою душу не вірять? — спитав би Курилик!

На питання — „Дідух” чи „ялинка”? — ми відповідаємо: „Дідух”! В кожній українській хаті повинен бути у збаночку жмуток пшеничних, або ячмінніх чи житніх колосків — символ „Дідуха”. Хай на Святу Вечерю Різдва Христового прийдуть до нас душі святих мучеників Роду нашого, найближчих і найдальших. Хай прийдуть ті предки Руси-України, що зберегли нас від кочовицьких орд, що врятували нас від татарської навали.

Хай прийдуть до нас святі душі прадідів наших, що їх на паль саджали польські колоністи, хай прийдуть святі душі батьків наших, кості яких спочивають по тундрах сибірських, у братських могилах московської тюрми народів. Хай прийдуть у Свят-Вечір у нашу хату, хай увійдуть у колоски нашого „Рай-Дідуха” і хай будуть із нами. І ми відчуємо їх приявність, приявність не лише батьків, сестер і братів наших, але цілого Роду нашого, як велить звичай від тисячів років нашого буття.
У наших традиціях є велика сила! Бережім їх. Бо коли ми збережемо їх, сатана не приступить до нас, і врата адові не одоліють нас!

Богдан СТЕБЕЛЬСЬКИЙ
ІДЕЇ і ТВОРЧІСТЬ, Торонто, 1991

Напишіть відгук