Розповідь про Скалу-Подільську варто почати з найунікальнішого архітектурного об’єкту цього цікавого містечка.

Якщо хто подумав, що йдеться про місцевий замок, то помилився. Замок у Скалі – файний і гоноровий, але аж надто унікальним об’єктом його не назвеш. Автор, навіть не задумуючись, може назвати з півдюжини замків, що нічим не поступаються місцевій твердині, та ще стільки ж, що її перевершують. Церква Святого Миколая, де колись брав шлюб «п’ятдесятигривневий» Михайло Грушевський, поза цим цікавим фактом, теж досить звичайна. Як і костел Вознесіння Пресвятої Діви Марії. Його хоча й звели ще 1719 року, але, наприклад, з пізньобароковим шедевром Меретина-Пінзеля в Городенці він «і поруч не стояв». Хоча споруда справді дуже симпатична.

Найкрутіший архітектурний об’єкт Скали-Подільської – абсолютно сучасний і в путівниках й інших Вікіпедіях навіть не згаданий. А дарма!

Якщо їхати до Скали з боку Кам’янця-Подільського, то праворуч від дороги, одразу за велетенським каменоломом можна побачити палац з баштами, башточками, шпилями та шпиликами, купою бальконів й іншими архітектурними витребеньками, що ніби вийшов із якогось діснеївського мультику. Попри переобтяження “надмірностями”, об’єкт покрито по-простому – банальною металочерепицею, якою у сусідній Польщі, наприклад, тамтешні селяни криють корівники, свинарники й інші корисні господарські споруди.

За химерною “шкаралупою” ховається звичайна совіцька адмінбудівля

Окрім самого палацу, видно, що поруч планували звести щось a la Версаль. Ліворуч від чуда архітектури видно вже порослу кущами довжелезну терасу з арочками та східцями, а також – величезну яму. Очевидно, тут планували чи то басейн, чи то декоративний ставок.

Що ж до інтер’єрів цього дива, то автору про них нічого достеменно невідомо. Прохід до “замку казкової феї” заступила недовстановлена башточка. Є підозра, що там все не менш химерно, ніж ззовні.

Вхід до “палацу” перекрито так і не встановленою башточкою.

Праворуч, упритул до помпезного творіння селищного генія (не поруч, а саме упритул, стіна до стіни) доліпилася облицьована кахельною плиткою безлика двоповерхівка, у якій кожен упізнає типове радянське “заводоуправлєніє” пересічного провінційного підприємства. Що то за підприємство, з’ясувати не вдалося. На місці таблички виднів лише порожній прямокутник. Запитати когось теж не вийшло – у межах видимості не було жодної живої душі, крім облізлого рудого кота, який грівся на сонечку. Воно й зрозуміло – неділя, ранок. Всі поважні галичани збираються до церкви.

Дещо вдалося з’ясувати в центрі містечка, теж не дуже велелюдному – зі згаданої причини. За словами місцевої мешканки, яку вдалося вловити дорогою до церкви, палац нібито звів місцевий «крутелик». Наївно повіривши в обіцянки можновладців, що мундіаль сприятиме розвитку інфраструктури та напливу туристів, він нібито планував зробити готель до Євро-2012 з відпочинковою зоною й іншими принадами, але щось «не зрослося». Також виявилося, що помпезний фасад – лише гарна декоративна шкаралупа, під якою ховається адміністративна будівля, зведена ще десь на початку 1970-х років.

Що стосується готелю саме в цьому місці, то останнє викликає подив, не менший, ніж химерна архітектура споруди. З одного боку, місце – біля жвавої траси і ніби займає вигідне стратегічне становище. З іншого, палац-управління стоїть посеред промислової зони Скали-Подільської та ще за якусь сотню метрів від каменярні. Але найгірше – що поруч зі “замком” лежить місцеве сміттєзвалище, що, як не горить, то тліє. Коли вітер дме з відповідного боку, палац стоїть оповитий отруйним і дуже смердючим димом.

Над “кар’єрними” озерцями стелиться зовсім не романтичний туман, а кіптява від палаючого звалища

Навіщо було викидати шалені гроші на зведення помпезного палацу в абсолютно непридатному для нормального проживання місці – загадка.

Наразі проект заморожений – і, здається, давно, бо палац уже потроху починає руйнуватися. А втім, це єдина в Україні (а, може, й у світі) промислова адміністративна будівля, перетворена провінційним генієм на справжнісінький замок із казки про Попелюшку.

Що ж до згаданого на початку справжнього замку, то можна сказати, що вся давня історія Скали-Подільської (від початку – просто Скали, а перед 1939 роком – Скали над Збручем) фактично є лише додатком до історії пам’ятки. Не дарма саме замок здавна прикрашає герб містечка.

Загальний вигляд замку з “хмельницького” берега Збруча та печатка міста Скали 1531 року.

Місце, нині зайняте містечком, люди обжили здавна, адже сама природа звела тут майже готові укріплення. Тутешні надзбручанські гори зі скелястими урвищами – навіть без стін і валів – є неабиякою перепоною для потенційних ворогів. Останнє красномовно відбито у назві містечка – Скала.

Скелі в Скалі – не прості. Відкладення вапняку у навколишній місцевості належать до Товтрського кряжу (це бар’єрний риф давнього Сарматського моря, і належать вони до неогенового періоду кайнозою – близько 25 млн. років тому). А от скелі у самій Скалі – це силур, який закінчився приблизно 419 млн. років тому. Відслонення силурійського періоду біля Скальського замку від 1996 року охороняються державою як пам’ятка геології місцевого значення.

 

Замок і силурійські скелі під ним з висоти пташиного лету. Світлина m_a_d_m_a_x.

Але повернімося від геології з палеонтологією до історії.

Період всюдисутніх трипільців і пізніших племен пропустимо. Слов’яни ж тут оселилися принаймні від VІІІ століття. Це, зокрема, засвідчили дослідження, проведені у 1920-х роках польськими археологами. На території замку вони розкопали великий культовий майданчик з жертовником. На думку вчених, святилище діяло у VІІІ-ІХ ст. Чималий шар попелу від жертовних вогнищ і чисельні залишки вотивних предметів яскраво засвідчили, що то було не просто якесь місцеве сакральне місце, а солідний культовий центр. Відповідно, біля нього мало бути й досить велике поселення. Але у літописах княжої доби хоч якої згадки про поселення на місці сучасної Скали не знайдемо. Можливо, воно було маргінальним та не вартим уваги літописців, а, може, давні манускрипти, де згадано Скалу, до нашого часу просто не дійшли.

Вид на долину Збруча з пагорба, де стоїть замок.

Вважають, що давньоруське поселення, яке було предтечею сучасної Скали-Подільської, знищили ординці Батия.

Скала як поселення постає лише наприкінці XIV століття.

Після битви на Синіх Водах (1362) князі Юрій, Олександр і Костянтин Корятовичі (Коріатовичі) стали володарями Подільського князівства. На той час Поділля було майже самостійною державою, а Костянтин Корятович навіть карбував власні монети. Щоправда, офіційно брати були васалами короля Угорщини та Польщі Людовіка І. Саме за братів Корятовичів на місці старого слов’янського городища й постає мурований замок. Вже 1394 року поселення згадане у письмових документах як місто Скала та центр Скальського повіту.

 

Денарій Федора Корятовича

По смерті старших братів (приблизно з 1389 року) Поділля успадкував Федір Корятович. Він, до речі, теж карбував свою монету, провадив досить таки самостійницьку політику й протистояв великому князю литовському та згодом королю польському Владиславові Ягайлу у його намірах обмежити владу удільних князів (аж до знищення уділів як явища). Для цього князь Федір уклав союз зі Свидригайлом, на той час князем Вітебським.

Протистояння те закінчилося поразкою борця за самостійність Поділля, а Федір Корятович мусив тікати до володінь угорського короля, свого сюзерена. Там втікача милостиво прийняв Сигізмунд I, і з 1393 року він став паном Мукачівської домінії. Скориставшись поразкою та втечею господаря, князь литовський Вітовт (кузен Ягайла) 1395 року забрав під свою руку подільські маєтності невдахи – зокрема, й Скалу. За короля Владислава III Варненчика у 1443-му місто переходить у власність Польської Корони й одразу отримує магдебурзьке право. Довгий час Скала залишалася у власності польських королів, аж поки Сигізмунд I Старий не передав 1515 року містечко у власність кам‘янецькому старості Станіславу Лянцкоронському.

Вже наступного 1516 року кримці захопили та вщент спалили місто.

 

Тут зауважимо, що місту відверто не таланило з ворогами. Попри вигідне для оборони розташування та досить пристойні укріплення, як місто, так і замок з завидною регулярністю плюндрували різні зайди. У 1497, 1516, 1539, 1615 роках – татари, у 1539-му – волохи, 1648 року – повстанці Хмельницького, 1657-го – трансільванський князь Дьєрдь ІІ Ракоці, а наостанок (1672) – ще й яничари султана Мехмета IV (того самого, кому «козаки листа писали»).

Напад орди в 1516 році все ж виділимо окремо. Лянцкоронський не просто відремонтував по ньому твердиню, але й повністю її перебудував. Він відмовився від традиційних до того фортифікаційних споруд, не розрахованих на обстріл потужною артилерією, а звів замок новомодного бастіонного типу, відповідно до цього Скальський замок в історичних хроніках досить часто фігурує як “замок Лянцкорунського”.

Але перебудова все одно не допомогла. Ні високі скелі, ні Збруч з досить заболоченою на той час долиною, ні товсті мури цитаделі чомусь так і не змогли вберегти місто та замок. Протистояти вдавалося лише невеличким татарським загонам і звичайним бандам, які й не намагалися щось штурмувати. Але кожен, хто того хотів, незабаром святкував перемогу. Відбитися від штурму вдалося лише одного разу, коли 1620 року під стіни Скали завітали яничари. Тоді османам вдалося захопити лише частину міста, а замок дивним чином (вперше й востаннє у своїй історії) встояв перед зайдами.

 

З 1672 року майже три десятиліття Скала входила до складу Османської імперії. Коли Поділля 1699 року повернулося до Речі Посполитої, Скальська цитадель, як і більшість замків краю, втратила будь-яке оборонне значення, і відтак власники використовували його під резиденцію.

Руїни палацу Тарла та залишки риштування реставраторів. Територія навмисне випалена місцевими підлітками. Як придивитися, то видно візерунки та написи пропалені вогнем.

Замковий палац, залишками якого може милуватися кожен турист, звів у середині XVIII тодішній Скальський староста, генерал-майор коронного війська та дідич Збрижа Адам Тарло. Але пан Адам недовго тішився його красою. За кілька років по завершенню будівництва в палац влучила блискавка, і він згорів. Відтоді палац і замок уже не відбудовували ні Адам Тарло, ні його спадкоємці: Казімєж, Шимон і Бонавентура. Руїни стояли пусткою, а місцеві ґазди поступово розтягали їх на каміння. Врешті решт від колись величної твердині залишилася лише порохова вежа, кілька фрагментів мурів і рештки палацу.

Різьблені прикраси палацу.

Руїни палацу.

 

Можливо, палац спробували би відбудувати, але 1770 року Скала зазнала страшних втрат від епідемії чуми, внаслідок якої колись велике місто знелюдніло, а його економіка занепала. Скала так і не оговталася – 1785 року її статус понизили до категорії заштатних містечок.

 

Існує екзотична легенда, яка стверджує, ніби в усіх бідах Скальського замку та тісно пов’язаного з ним міста винне прокляття давніх волхвів (нагадаємо, їхнє святилище було якраз на місці замку). Отож, коли з приходом християнства жерців прогнали геть, то вони наостанок наклали на це місце закляття. Мовляв, це святе місце має залишатися пустим, а якщо й зведуть там щось, то не буде тому ні щастя, ні ладу.

Не відомо, чи було те закляття, чи то вигадка, але ладу зі Скальським замком немає й досі. Наприклад, у 2012 році почали його реставрацію. Але все скінчилося лише встановленням риштування та недолугого частоколу, якого тут не було з часів Батия. Нині риштування майже зогнило, частокіл похилився, але справжню реставрацію ніхто так і не почав, хіба що трішки укріпили Порохову вежу…

Порохова вежа та частокіл, характерний хіба що для невеличких городищ. Ліворуч – курган і хрест “Борцям за волю України”.

1772 року, після першого поділу Речі Посполитої Скала відійшла до Габсбурґів, але місто встигло трішки побути й під Росією – на період наполеонівських війн подільська частина Галичини відійшла під руку царя.

На час передачі Тернопільського округу росіянам (1809) власником Скали значився граф Станіслав Коссаковський. Коли ж Тернопілля повернулося під руку Відня (літо 1815 року), власник Скали несподівано змінився. Ним став до того маловідомий шляхтич Войцєх Ґолуховський (1772-1840). З досі нез’ясованої причини цей пан примудрився успадкувати чи не всі маєтності вищезгаданого Коссаковського, у тому числі Скалу-місто, Стару Скалу (передмістя), Бережанку, Гуштинок, Іванків і Лосяч.

Руїни замку. Акварель Наполеона Орди (початок 1880-х років)

Цей добродій теж не став відновлювати ані замок, ані погорілий палац, а звів свою резиденцію на протилежній, південній околиці міста. Біля свого будинку він наказав завести парк. Останній плекали й усі його нащадки. Нині парк налічує понад сотню видів дерев і чагарників, займаючи площу майже в 26 га.

Палац Ґолуховських

Вцілілий флігель маєтку

Протягом ХІХ століття Ґолуховські були однією з найвпливовіших польських родин Галичини. Аґенор Ромуальд Ґолуховський (1812-1875) займав низку важливих урядових посад в Австрійській (згодом Австро-Угорській) імперії. У 1849 році він навіть став цісарським намісником Галичини. Цю посаду пан Ґолуховський займав тричі: в 1849–1859 роках, 1866–1868 та 1871–1875 роках. Також був міністром внутрішніх справ імперії (1859–1861) і сенатором.

На посаді губернатора Галичини Аґенор Ромуальд Ґолуховський активно просував польські інтереси, провадив жорстку аниукраїнську політику, постійно переконуючи цісаря, що русини лише мріють, аби приєднатися до Росії. Враховуючи потужний на той час москвофільський рух, арґументів у нього вистачало.

Пам’ятник Аґенору Ромуальду Ґолуховському у Львові (знесений 1947 року)

Зокрема, наміснику вдалося переконати Франца-Йосифа в недоцільності поділу Галичини на два окремі коронні краї – польський і український. У Львові Ґолуховський вів затяжну війну з українськими викладачами університету. Саме Ґолуховський домігся звільнення колишнього члена “Руської трійці” Якова Головацького з посади завідувача кафедри руської словесності та заборонив використовувати у школах і гімназіях укладених ним підручників. Він навіть спробував перевести українське письмо на латиницю, але через масові протести йому довелося відмовитися від цієї ідеї.

 

Аґенор Адам Ґолуховський (з червоно-зеленою орденською стрічкою через плече) та цісар Франц-Йосиф.

Його син, Аґенор Адам Ґолуховський (1849-1921) займав посаду міністра закордонних справ Австро-Угорщини. Ґолуховські володіли Скалою над Збручем до самого вересня 1939 року.

Розкішна резиденція Ґолуховських сильно постраждала за Першої світової війни. Ремонт все відкладали “на потім”, аж поки не почалася Друга світова… Совітам палац (та ще й добряче зруйнований) взагалі був до нічого, тож його розібрали на будматеріали.

Гробівець Ґолуховських. Світлина m_a_d_m_a_x

Від розкішного комплексу резиденції Ґолуховських до нашого часу дійшла лишень офіціна (флігель) з гостроверхою вежею та в’їзна брама зі симпатичною сторожкою. Про колись поважну галицьку родину нагадують також руїни каплички-гробівця Ґолуховських на старому цвинтарі.

 

Панорама Скали приблизно першої половини 1870-х років. Між костелом і Пороховою вежею замку видно високий пам’ятник Аґенору Ґолуховському, встановлений після його смерті 1870 року. Також добре видно, що колись костел мав добре виражені оборонні риси.

Архітектурною домінантою історичного центру містечка є пізньоготичний костел Вознесіння Пресвятої Діви Марії, зведений у 1719-1624 роках. На той час у цій частині Поділля, за старою традицією, всі муровані сакральні споруди (хоч храми, хоч синагоги) будували з прицілом на можливе використання для оборони. Костел у Скалі – так само. Щоправда під час наступних перебудов оборонні риси були дуже знівельовані.

Костел звели на місці попереднього, зруйнованого турками 1672 року. Будували коштом скальського старости Валентія Мержеєвського. Дзвінницю зі шпилем і годинником збудували значно пізніше – у 1900 році. Хоча сучасний годинник – зовсім новий. Його встановили вже у наш час.

Після Другої світової війни комуністи традиційно перетворили костел на комору. Потім у храмі розмістили крамницю, відтак хотіли використати під електростанцію. Тоді ж розібрали оборонні вежі та майже розібрали мур, що оперізував храм. Лише 1989 року костел повернули вірним, які відремонтували костел і відновили мури та круглі оборонні башточки.

Користуючись службовим становищем, кореспонденту “Збруча” вдалося піднятися на дзвіницю, куди звичайним туристам зась. Дуже вразили стрімкі гвинтові сходи. Сподобалися іржавий фрагмент від старого годинникового механізму та дахівка, згідно з написом на якій, виготовлена у самому Відні. На жаль, вікна на дзвінниці були зачинені, і помилуватися Скалою згори не вдалося.

Частина механізму старого годиника

Помилуватися з вікна дзвіниці панорамою Скали-Подільської не вдалося.

Віденська дахівка

Якщо спускатися від костелу до замку, дорога проведе повз муровану церкву Святого Миколая, що стоїть на невисокому пагорбі. Колись на цьому місці вже стояв дерев’яний храм, присвячений все тому ж Св. Миколаю, зведений у 1720-1728 роках.

У 1882 році, зважаючи на жалюгідний стан дерев’яної церкви, тодішній її настоятель, отець Келестин Костецький звів нову, муровану. Відтак у 1885-1910 роках парохом храму був священик Олександр-Константин Левицький. За отця Левицького церкву було розписано. Крім того, новий настоятель організував дуже гарний хор, славний на всю округу. Панотець мав неабиякий музичний хист, відзначився як першорядний співак і диригент хору. Також отець Олександр розширив читальню, що діяла при храмі та перетворив її на філію «Просвіти». При читальні діяла крамниця, дитячий садочок і торговельне товариство «Зоря».

Коли у 1899 та 1907 роках у Скалі сталися великі пожежі, що знищили значну частину містечка, отець Левицький став організатором і головою рятункового комітету. Маючи добрі зв’язки, він примудрився збирати кошти на допомогу чи не по всій Австро-Угорщині.

Тут вінчався Михайло Грушевський з Марією Вояковською.

14 травня 1896 року у храмі Св. Миколая майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояковською, вчителькою у Скалі, рідною сестрою Кароліни Олімпії Вояковської, дружини згаданого отця Олександра.

Передчасна смерть пароха стала трагедією для всієї Скали. Він помер від серцевого нападу 29 вересня 1910 року у віці 60 років. Похорон народного улюбленця став справжньою народною маніфестацією, у якій взяли участь 34 священики з навколишніх парафій. За домовиною, яку несли члени родини (серед них і Михайло Грушевський), йшов кількатисячний натовп, серед якого були всі “батьки міста”, зокрема, й власник Скали граф Аґенор Ґолуховський (молодший), а також представники обох українських конкуруючих спортивних товариств – «Соколів» і «Січей».

Як і скрізь у Галичині, у Скалі була також велика єврейська громада. Плем’я Мойсеєве тут з’явилися ще у середині XVI ст. Станом на 1570 рік у містечку вже проживало 10 родин юдейського віросповідання. Найбільшої чисельності єврейська громада досягла 1890 року – 3228 осіб (майже половина від усього населення). Потім почався відтік через масову еміграцію до Америки. На початок ХХ століття в містечку було 8 синагог і молитовних будинків. На жаль, більшість із них до нашого часу не збереглися. Зокрема, Велику (стару) синагогу XVII століття майже повністю розібрали у повоєнні часи. На її фундаменті радянські господарники звели склад. Зате вціліли два невеличкі клойзи (хасидські молитовні будинки) – “Otyner kloiz” та “Strysover kloiz”. Але вони значно перебудовані та перебувать у жалюгідному стані.

 

Синагога “Beth Am” колись і сьогодні

Найкраще збереглася зведена на початку ХХ століття дуже гарна синагога “Beth Am” (“Дім народу” – іврит). У повоєнні часи її перебудували на багатоквартирний житловий будинок.

Стрімкий занепад єврейської громади почався з 1920-х років. До того майже вся економіка Скали-над-Збручем базувалася на прикордонній торгівлі (переважно контрабанді). Коли совіти повністю закрили кордон, ще й монополізували внутрішню торгівлю, цей спосіб заробітку відмер. Раніше з контрабанди у тій чи інші мірі годувалося чи не все населення містечка. Навіть ті, хто жодним чином не був пов’язаний з цим небезпечним бізнесом. Адже гроші перемитників-пачкарів живили всю економіку Скали над Збручем. Вдарила по єврейській економіці й самоорганізація українців у споживчі кооперативи. Під гаслом “Свій до свого по своє” колишні клієнти воліли йти до кооперації, ніж до єврейських крамничок. Все це разом сприяло відтоку єврейського населення до більших міст або еміграції за океан.

На виборах до міської ради 1927 року єврейські представники отримали 24 місця. Українці та поляки провели по 12 радних від кожної громади. У 1934 році на виборах, проведених за правилами, встановленими санаційним режимом, євреї вже мали лише 5 представників, поляки – 7, українці – 4.

Єврейська громада Скали-Подільської (1561) практично загинула в роки Другої світової війни. З місцевих євреїв, які потрапили під німецьку окупацію, вдалося врятуватися лише 143 особам. Багатьох врятували місцеві християни. Зокрема, лише родина Атаманюків, ризикуючи життям, врятувала 12 євреїв, Владислав і Катажина Скавінські – шістьох.

 

Пам’ятник Богдану Хмельницькому (1954). В одній руці гетьман тримає булаву, в іншій – сувій з Переяславською угодою. За часів СРСР українська патріотична молодь неодноразово той бетонований сувій ламала.

Наразі Скала-Подільська, маючи величезний потенціал – чисельні пам’ятки давнини, цікаву історію та дивовижну природу – стоїть звіддаля від туристичних маршрутів. Переважно через абсолютну занедбаність. Історичний центр навіть часом нагадує декорації до відомого американського телесеріалу “Світ після людей”. Багато “австрійських” будинків взагалі стоять пусткою. Ті ж, де ще живуть люди, здебільшого потребують термінового ремонту.

 

Щоби привести містечко до ладу, потрібно величезні кошти. Важко повірити, що найближчим часом вони знайдуться. Місцеві ж багатії вкладають гроші не в автентичні пам’ятки, а у зведення палаців на кшталт чудасії, з якої ми розпочинали свою розповідь.

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

Світлини автора, а також “Замки, крепости и оборонные храмы Украины”, “Мой штетл”, “Україна Інкогніта”, Скала-Подільського краєзнавчого музею.

Напишіть відгук