До Тернополя ми їздили на базар. Прокидалися зранку, тато заводив машину, мама складала торбинки для майбутніх закупів, а ми із сестрою зручно всідалися на заднє сидіння і мріяли про те, як блукатимемо довгими рядами ринку у пошуках чогось прекрасного. Наприклад, сонцезахисних окулярів, або Барбі-родини. Мабуть тому на довгі роки «файне місто» починалося і закінчувалося для мене на вулиці Живова, поряд з іншими, напакованими різним мотлохом автівками, власники яких насолоджувалися чимось їстівним, що звалося доволі екзотично – хот-дог, чізбургер, шаурма.

Усе змінилося 2002–го. Після довгого ходіння по муках я вступила до Тернопільського педагогічного універу на англійську філологію, в миру «ін’яз». Як усіх, чи майже усіх приїжджих мене поселили в гуртожитську кімнату разом із двома іншими новоприбулими. Пам’ятаю лише спробу якось адаптувати надану житлову площу до власних потреб, взаємні розповіді «про школу», і невинне питання: «А в тебе є хлопець?». Хлопця я не мала, зате у моїй дорожній сумці була ціла колекція домашніх закруток, кави і касет з улюбленими піснями. А ще мене в той день ледь не збила маршрутка.

Так-от про університет. Після кількох ознайомчих днів встановилася певна схема поведінки, дотична до точок мого ним просування. Тому по черзі.

Як і в кожному виші, перед входом злісна охорона обов’язково запитувала про перепустку. Навіть тоді, коли до заняття залишилися лічені секунди і я пропихалася до дверей у тісному товаристві інших сплюхів. Дарма, що гуртожиток знаходився майже поряд, а, може, й завдяки такій дислокації, я ставила будильник на половину восьмої. «Наталя, як солдат, встигає зібратися за лічені секунди», – казала моя сусідка Галя, коли за десять хвилин після прокидання «одягнена й поголена» я вибігала з кімнати.

Минаючи великий хол, вгору по сходах я опинялася на другому поверсі, де був ректорат і величезна комп’ютерна авдиторія, схожа на кімнату з майбутнього. Туди ми ходили після пар, аби посидіти в Інтернеті (для багатьох він тоді символізував розкішне життя). Сидиш годину-дві-три, вже й ніби шукати нічого, а все одно далі набираєш власне прізвище у віконечку пошуківця. Так я дізналася, що на світі є ще одна Наталя Пасічник – відома піаністка.

Третій поверх, де розмістилися наш деканат та кафедри ми мирно ділили з україністами. За час мого навчання двічі змінювалися декани, а разом з ними і настрої на факультеті. Тож коли я відпрошувалася від занять у зв’язку з якимсь літературним нагородженням, у першому випадку мене скромно відпускали: «Вітаю, можете бути вільні». У другому все було демократичніше: «На скільки днів їдеш? – На чотири… – А що зап ’ єш від радості?».

Та, власне, не про це йдеться. Саме тут, у дзеркалах та між ними щовівторка і щочетверга я зі своєю єдиною подругою (самій було страшно) вичікувала доки з’явиться наш викладач літератури, аби привітатися. Петро Степанович – легендарна університетська (і не тільки) постать, жодної лекції якого я так і не насмілилася прогуляти, інколи навіть не помічав нас у тому коридорі, не те щоби відповісти, чи заговорити. Таке псувало мені настрій надовго. Попри все я дуже старанно готувалася до іспиту – купила білий в чорні троянди костюм, босоніжки і головне – прокинулася ні світ ні зоря, а це, зауважте, велика жертва з мого боку. Так після кількох годин стресу я розглядала своє «відмінно» у заліковці і думала: «От і поспілкувалися».

На четвертому поверсі мешкали біологи. Там я бувала нечасто, тому перейду, чи то перебіжу одразу на п’ятий. Як не дивно, але більшість «ін’язівців» через брак вільних приміщень здавали «топіки», готувалися до тестів, слухали авдіювання саме у хімічних авдиторіях. Мабуть, і ми з часом звикли до запаху розчинів, лугів та кислот, які ніколи не вивітрювалися попри новомодні сучасні витяжки. Деякі з речовин стояли прямо на столах і я досі пам’ятаю, як виписувала чимось червоним своє ім’я поки викладач пояснював, що таке керування у німецькій мові.

До гуртожитку я поверталася через супермаркет, аби купити трохи цукерків «Ведмедик» до чаю. У кімнаті ми проводили дискусії на різноманітні теми: від хабарів до сексу, який асоціювали з коханням, що зрештою так і було. Такі бесіди зазвичай закінчувалися читанням віршів, або сумними монологами на тему: «Ну коли я вже вийду заміж?». Відповідь була однозначною – вчасно.

Саме гендерна замкнутість студентського товариства «іноземців» робила його особливим. Хоча найближчими моїми друзями були таки хлопці – Роман і Макс. Завдяки першому я побувала на зібранні Свідків Єгови. Завдяки другому дізналася, що «свобода» французькою – «liberté».

От саме свободи мені не вистачало в Тернопільському універі, а його легітимна режимність, яка зводилася до вчасних дзвінків, відпрацьованих занять, складених іспитів (принаймні з мого боку) ніби й дисциплінувала, але разом з тим позбавляла чогось вкрай необхідного. Чогось такого, як авантюризм у позитивному його сенсі. Може, тому я й пішла звідти, так і не отримавши повноцінної педагогічної освіти.

http://pasichnyk1.livejournal.com/43626.html

Напишіть відгук