Знаюся з журналісткою з обласного центру. Ми заприятелювали ще тоді, коли я працювала на митниці. Тепер більше маю вільного часу для творчості, тому моя знайома запропонувала підшукати їй у Володимирі теми для публікацій. Телефоную, кажу: у місті 22 червня пройде марш Пам’яті розстріляних НКВС в’язнів тюрми. За земляків, вбитих руками червоних окупантів, відслужать панахиду. Є над чим подумати і про що написати.

“Це, напевно, ВО “Свобода” робить акцію?- чую у слухавці запитання. Так, кажу. А що? А виявилось те, що вона “не збирається “піарити” націоналістів, а розстріл в’язнів перед наступом ворога – це загальноприйнята світова практика. Їх просто не встигли евакуювати”… “І що тебе так дивує?- запитала далі моя співрозмовниця.

Здивувало мене багато чого. Здивувало так, що аж моторошно стало. Але не від того, що я знаю про розстріл в’язнів перед наступом ворога (хоч це “практика” далеко не усіх народів в світі) і без моєї знайомої. Знаю з історії, з преси, з книг. Приголомшила легкість і категоричність тону розмови, якась непричетність, роздратованість. Звісно, тема людської смерті – не з легких. Але вона не важча від горя тих замордованих волинян, кістки яких вкрили княжий пагорб у нашому древньому місті. Саме з їх, прострелених “братньою” кулею черепів, вже стільки десятиріч сходить трава на валах городища. В самому серці Володимирської землі, звідки, через Галицько-Волинське князівство, проросли паростки державності України.

Я поклала слухавку. Душила злість і думки. Я заледве змогла стриматись і не вилаяти співрозмовницю. Тішило лише одне: журналістка не сумнівалась, що марш і панахиду організовує ВО “Свобода”.

22 червня 2011 року видалось у Володимирі так само спекотним як і 22 червня 1941. Але усе інше було інакшим. Був – мир. Люди в національному вбранні йшли містом, українські священники читали молитви, сонце пило воду з синьо-жовтих знамен, вітер підхоплював гасла і розносив у відчинені вікна. Люди йшли до колишньої тюрми на валах, туди, звідки рівно сімдесят років тому втікали її вартові – енкаведисти. Вже німецькі бомби падали на місто, вже загинули від них троє охоронців-червоноармійців, а червоні кати продовжували виконувати наказ – ліквідовували в’язнів. Пострілом у потилицю. Понад 300 тіл (насправді ніхто не знає скільки) просто скинули в ями і зарили в землю. Маємо пантеон не відспіваних душ просто під стінами Мстиславового храму.

Які ще таємниці відкриє нам рідна земля? Що буде з останками загиблих? Чи їх перепоховають за християнським звичаєм? Чи зроблять історичний заповідник як Козацькі могили в Берестечку? Питань і завдань багато. Та найголовніше одне: щоб розстріл в’язнів більше ніколи не був загальноприйнятою світовою практикою…Принаймні, в Україні.

Є в Україні молодий режисер Тарас Химич. Знайдіть в Інтернеті його документально-ігровий фільм, відзнятий у форматі “Дискавері”. Правдиво, талановито, повчально. Подивіться – не пошкодуєте, хоч доведеться і поплакати. А я вже надсилаю есемес-повідомлення моїй знайомій журналістці з обласного центру: “Тарас Химич, “Золотий Вересень. Хроніка Галичини 1939-1941 рр.”. Бо, якщо хтось ще не знає, хроніка Волині була такою ж кривавою. І ще допишу: “В’язнів радянських тюрем в Західній Україні ніхто і не збирався евакуйовувати. Така практика… Щастя, що ми народились пізніше”.

Світлана Федонюк

Володимир-Волинська газета “Слово правди”

Напишіть відгук