Архиєпископ Ігор Ісіченко спеціально для нашого видання підготував статтю, які стосуються події 30 вересня у Тернополі – знесення  у парку Національного відродження так званої “каплички сектантів”.

У романі Кліффорда Саймака «Породження розуму» («Out of Their Міnds», 1970) інтриґа пов’язана з тим, що породжені людським розумом персонажі казок, леґенд, літературних творів раптом оживають, переслідують героя, паралізують життя в США і змушують піти на компроміс президента й уряд. «Своїм брудним, злим розумом… ви створили нас і світ, у який нас умістили» – гнівно волає до президента представник цього віртуального світу – Диявол. Рятують цивілізацію в романі Дон Кіхот, Санчо Панса та ще вода, благословенна святим Патриком.

Межа між реальним і віртуальним світом справді стає все більш розмитою. Втеча у віртуальну реальність – незмірно популярніший нині спосіб протистояння відразливій дійсності, ніж участь у політичних рухах чи протестних акціях. Хтось поринає в комп’ютерні ігри, хтось у соціяльні мережі, а хтось – у сентиментальні телесеріяли. Контрольований владою медійний простір прагне подалі відірватися від суспільних реалій, підкоряючи споживача інформації чарові соціяльного міфу. Але й світ фантазії, гри вривається в реальний простір нашого життя.

Небезпека згубитися у взаємопроникній співдії реальної та віртуальної дійсності дуже виразно продемонстрована в фільмі «Матриця» («Matrix», 1999).  Фантасмагоричні ситуації в довколишньому житті часто викликаються неусвідомленим прагненням відтворити в реальності казковий сценарій, розв’язати побутову проблему в дусі детективу, штучно накласти на суспільний розвиток утопічний проєкт. Спокуса відчути себе деміургом зростає зі зростанням технологічної оснащеності цивілізації.

Російські «мєнти» й «аґенти національної безпеки» з розважальних телесеріялів, як і їхній серйозний колеґа з Кремля, допомагають нам відчути, наскільки далеко можуть зайти в цій деміургічній грі постаті, позбавлені відчуття моральної межі. Повчальна, скажімо, історія полковника Сергія Даниленка («Сергія Каріна», 1898-1985), автора настольної для атеїста книги «Дорогою ганьби і зради». Він був нагороджений за ліквідацію УАПЦ іменним маузером і знаком почесного чекіста, а після організації ініціятивної групи Гавриїла Костельника та проведення  Львівського собору 1946 р. з пошаною відпущений на пенсію в чині полковника МГБ. Так і зринає перед очима уявна нарада на Луб’янці, коли оперативні працівники й аналітики з російських спецслужб розробляють сценарій самоліквідації УГКЦ, пригадуючи аналогічний собор УАПЦ в січні 1930 р.

Комуністи були переконані: вони вже знають, яким має бути новий світ, і мусять будувати його без сентиментів, не озираючись ані на історію, ні на традицію, ні, тим більше, на церковні канони. В цьому новому світі Церкві не було місця як пережиткові минулого. Але на шляху в ілюзорне комуністичне майбуття мало відбутися поступове зникнення Церкви, віри, релігії. Тож, попри відмінність місцевих реалій, повсюди – в СССР, Польщі, Китаї, Албанії – в релігійну політику закладався один і той самий сценарій. Його наріжними каменями були фактичне підпорядкування Церкви державній установі (в СССР відповідний відділ НКВД спершу навіть назвали з наївною відвертістю – «Ліквідаційний»), відрив Помісної Церкви від зарубіжного центру, порізнення громад аж до перетворення Церкви на їхній конґломерат, «релігійне об’єднання», знекровлення Церкви через усування з її клиру найбільш освічених і побожних священнослужителів, насичення Церкви аґентурою спецслужб, її дискредитація та поступове звуження простору суспільного впливу.

Помер, не доживши до падіння його держави, полковник Даниленко. Давно вже не чути галасливого колись майора КҐБ Климентія Ґальського («Клима Дмитрука»). Але скільки їхніх колеґ перейшли з  совєтських спецслужб до ФСБ, ФСК, СБУ, пересіли до інших кабінетів, перейменовуючи свої аґентурні сценарії на «державотворчі проєкти»! Їхній почерк відчутний практично в кожному розколі, привиди якого переслідують Київську Церкву після її леґалізації. Очевидно, що комуністичний рай вже втратив свою привабливість для державних політтехнологів і Росії, і України. Але вони з колишньою впертістю й певністю у власних силах творять нові міражі: хто «русскій мір», хто «єдину помісну церкву». Коли ж реальність виявляється не готовою еволюціонувати за політичним сценарієм, її брутально виправляють.

Так було, коли УАПЦ, щойно відроджену в Україні, намагалися протиставити діяспорній частині Церкви, котра зберігала тяглість духовної традиції по Другій світовій війні. Цю мету переслідували всі розколи, що з дивовижною послідовністю руйнували адміністративну структуру УАПЦ 1992, 1996, 2003 рр. Аналогічні сценарії час від часу намагалися нав’язати УГКЦ, коли перед собор Святого Юра виводилися демонстрації проти поверненого в Україну Верховного Архиєпископа або коли творилися опозиційні рухи, що паразитували на несприйнятті старшою частиною пастви соборових реформ Католицької Церкви.

Не знаю, чи звернув хто увагу на те, що захоплення нашої київської патріярхії та спроба захоплення митрополичої канцелярії при соборі Святого Юра відбулися майже водночас: 4 та 8 лютого 2005 р.? І в обох випадках найдіяльнішу роль у цих акціях брали клирики Тернопілля… Навряд чи виконання деструктивної місії було для всіх них свідомим. Але їхнє невдоволення певними особами або ситуацією в управлінні було вдало використане з руйнівною метою.

В Церкві – реальній, земній Церкві – завжди знайдеться місце для невдоволення. Вселенські Собори збиралися зазвичай, коли конфлікт у церковній спільноті набував небезпечного виміру й загрожував єдності Церкви. Соборна мудрість, забезпечувана благодатною присутністю Святого Духа, рятувала тоді єдність, бо гуртувалася спільнота довкола єдиного Небесного Глави. Однак коли людська самовпевненість заважає невдоволеному дослухатися соборного розуму, коли з’являється презумпція правоти й прагнення замінити узвичаєний канонічний порядок взятими з віртуального світу умоглядними схемами, часто настає катастрофа. Причому жертвами цієї катастрофи є передусім самі призвідці конфлікту.

Секта народжується тоді, коли примари виринають із темних глибин нашого єства, із світу наших марень, і починають експансію в довколишній світ. Цей процес можна стимулювати ззовні. Не випадково ж бо церковні розколи ділять сучасне українське суспільство насамперед у реґіоні, з яким пов’язувалися наші надії на національне відродження, де на виборах перемагали патріотичні сили: в Галичині. Тим більшої мудрости вимагається від нас щоразу, коли невідь звідки до нас долинають плітки, що дискредитують церковну ієрархію, виринають ідеї виведення Церкви з кризи штучними, анахронічними засобами, з’являються спокусливі пропозиції взяти на себе ініціятиву в радикальному переоблаштуванні релігійного життя. Спекуляція уявними чудами зцілень чи оновлення ікон, творення в масовій свідомості фальшивого іміджу «чудотворця» зі звичайного авантюрника, готового нажитися на людській забобонності здатні перетворитися на ефективні знаряддя в руйнуванні здорового церковного життя.

Темні примари творять свій анти-світ на засаді його альтернативності реальному, розраховуючи на зиск із неминучого зіткнення між ними. Пригадаймо драматичну історію російських селян з-під Пензи, які в листопаді 2007 р. подалися під землю, аби там чекати на кінець світу. Перегляньмо відеосюжети про спробу захоплення храму Преображення Господнього в Чорткові 7 листопада 2010 р. або про знесення самовільної забудови в парку національного відродження Тернополя 30 вересня 2011 р. Ті самі непримиренність до опонентів, зло, ненависть. Віртуальний світ сект, який любить ховатися за барвистими обгортками, цілком інакше розкривається в критичних ситуаціях. Якщо християнські мученики помирали зі словами молитви за їхніх мучителів, то секта при найменшій нагоді готова проклинати, проклинати, проклинати…

Коли вчитатися в електронні видання «підгорецьких монахів» або, скажімо, «прес-служби митрополита Мефодія», ми поринемо в задушливу атмосферу середньовічної інквізиції, насичену димами від спалюваних єретиків. Читач відразу зрозуміє, що автори цих видань уміють ненавидіти і чітко ідентифікують своїх ворогів. Бракуватиме там тільки одного – світла любови, яка проймає реальний світ. Бо ж реальний світ творять не обмежені й претензійні деміурги зі своїми комплексами меншовартости й «брудним, злим розумом»: його творить Бог. Творить і спасає. «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Ін. 3:16-17). Не засудити – спасти!

І, хоча змагання з привидами віртуального світу видається часом безнадійним донкіхотством, ці привиди неодмінно зникнуть перед світлом присутности «багатого милосердям» (Еф. 2:4) Бога. Мусимо лише, ніби вікно в кімнаті, широко розчинити  своє серце для світла реального світу. Світла, в якому зловісні міражі розтануть, як ранковий туман.

Архиєпископ Ігор Ісіченко

1 comment

  1. Прот.Євген Заплентнюк

    Хай цей діяч “спеціально для вашого видання” ще розкаже з якої він “церкви”, і з якими владиками (і коли ) він востаннє служив літургію. Ісіченко не менший сектант, як ті бідні люди з парку. Було б дуже доречно, щоб редакція думала наперед, кого рекламувати.

Напишіть відгук