Не так давно бригада відділення швидкої допомоги Заліщицької центральної районної лікарні здобула впевнену перемогу на III Міжнародному фестивалі «Подільські медичні раллі-2011», що проходив у Кам’янці-Подільському. У цих змаганнях карет швидкої допомоги брали участь 30 команд із України, Литви, Польщі. Заліщани обійшли багато іменитих команд, як, наприклад, «Борис» і отримали запрошення на спеціалізовані медичні змагання до Польщі. Сьогодні наша розмова із переможцем змагань, лікарем Галиною Цимбалюк.

Ви неординарна особистість. Красива молода жінка, а стільки досягнень. Як Ви стали лікарем? Це дитяча мрія, покликання?

Швидше за все – традиція. Я б сказала, що у нас династія. Із десяти членів моєї родини десять лікарів, у тому числі один ветлікар. Мій тато – хірург, мама – окуліст, сестра – гінеколог, швагро (на жаль, у 40 років раптово помер від інфаркту), був травматологом. Татів брат – уролог… Та й я потрапила із сім’ї лікарів у сім’ю лікарів (чоловік Галини Юріївни Олександр Вікторович лікар-анестезіолог, його батьки теж лікарі – ред).

Що підштовхнуло Вас до вибору такої важкої і відповідальної професії?

Якось так воно вийшло. Спочатку батьки наполягали, а потім зрозуміла, що більше нічого не хочу, нічого не вмію напевно більше і…

Пригадую, як ви приїжджали до нас на виклик. Енергійна і, водночас, спокійна, уважно вислухаєте, оглянете, все випитаєте, і жодного разу не було, щоб ваш діагноз не підтвердився, завжди в десятку. На мою думку, Ви – лікар від Бога. Повірте, це не просто гарні слова.

Дякую. Знаєте, на початку свого навчання я взагалі-то трішки розчарувалася у своєму виборі. Коли мені щось було незрозуміло і я запитувала, бо хотіла знати, а мені у відповідь казали: «Напевно, тато тобі золоту медаль купив», я так плакала, так переживала. У таких випадках на допомогу приходили брат і сестра, які теж навчалися на медиків.

Тож розрадити і допомогти було кому.

Так. Вони допомогли мені розібратися в головному, бо я читала все підряд. Навчили мене диференційованому підходу до навчання. Хоча і викладачі дали мені багато. Один із них тепер став моїм керівником по медицині катастроф. Це професор Арсен Гудима, він завідувач кафедрою медицини катастроф у Тернопільському медуніверситеті.

Як ви стали лікарем швидкої допомоги, адже специфіка роботи тут зовсім інша?

Я ніколи не думала, що буду працювати саме за цим фахом. Моя мама як дізналася, що я йду на швидку – плакала. Це не жіноча робота, це часті нічні виклики. Я собі цього теж уявити не могла і тому дуже переживала. Адже тут треба знати все, не тільки хірургію, не лише терапію, а все. Адже приїжджаючи на виклик розумієш, що ти один, що від тебе, від твого рішення залежить людське життя. Так складалося, що через кожних три роки я проходила курси підвищення кваліфікації і за вісім років роботи я вже мала вищу категорію, в деякій мірі завдяки саме професійним конкурсам. Зараз уже знаю, що головним є командний підхід, тобто єдність і злагодженість у роботі бригади. Багато залежить від того з ким ти їдеш на виклик.

Галино Юріївно, всі знають про вашу перемогу у змаганнях, важкі були етапи, серйозні суперники. А чи не можна було б читачам нашої газети більш детально дізнатися, хоч про один із етапів раллі?

Перший виклик у нас був до жінки-екскурсовода, яка раптово знепритомніла, а крім того вона ще й вагітна. Ми приїжджаємо на місце, там купа дітей. Одна кричить, інша боїться, та в істериці. Треба допомогти жінці та й дітей без уваги залишати не можна. Лише закінчився цей етап, не оголошуючи наступного, підходить до нас жіночка і просить подивитися хлопця, що скаржиться на біль у животі. Ми не знали, що це вже знову конкурс, підходимо до пацієнта, я його розпитую, оглядаю, займаюся хворим, але помічаю, що мої фельдшери десь пропали. Бачу, а вони вже реанімують іншого хлопця, що подавився шашликом, і аж тепер розумію, що це змагання.

Чи справедливим було суддівство на вашу думку? Чи робили арбітри комусь поблажку, чи «протягали» якусь команду вперед?

Я думаю, що підсудити було практично неможливо, судді відмічали лише дії команди за протоколом. Коли на етапі була львівська команда, то суддя був чернівецький. Та і щось «нахімічити» вони, мабуть, не мали можливості, бо не було коли. Тридцять команд, велика кількість етапів. Думаю, було все справедливо. Ось уявіть собі нам сповістили, щоб ми їхали містом, а біля мосту все скажуть. Ми їдемо, а тут аварія. Три машини, жінка зі зламаною ногою, яка постійно кличе Васю, в одній із машин дитяча коляска, а дитини немає. Побачивши суддю, уже розумієш, що це конкурс, знаєш, що відводиться тільки десять хвилин, а дитини знайти не можемо. Виявляється жінка так кликала собаку, якого збила машина. Але все це потрібно команді з’ясувати самій і лише за десять хвилин.

Вашу команду-переможця запросили на подібні змагання до Польщі. Коли вони відбудуться і чи відчуваєте Ви себе вже більш впевненими, ніж перед змаганнями у Кам’янець-Подільському?

Ви знаєте, ми намагаємось не афішувати цю подію, бо ще не впевнені чи зможемо поїхати до Польщі, хочаготуємося.

І на новій «Газелі» до нових звершень?

Так, ми змушені будемо їхати цією машиною, хоча Тернопіль обіцяв нам «Мерседеса», але його забрала інша лікарня.

Перемога у «Подільському раллі» додала Вам і Вашим колегам авторитету серед населення міста. Ви це якось відчуваєте?

Так, звісно. Одного разу, приїхавши на виклик, ми почули й таке: «Ви знаєте, нам ургентний лікар сказав, що не приїде, що ви тут краще знаєте, тому що ви виграли». Приємно чути гарні слова на свою адресу.

Ви знаєте, приємно усвідомлювати, що наша перемога в медичних раллі привернула увагу до наших проблем не лише громадськості, але й адміністрації лікарні, районної влади, обласного управління медицини, спонсорів та меценатів. Потрохи покращується матеріальна база і хочеться вірити, що так буде і надалі.

Розмовляв Ярослав Рибак.

Поки верстався номер. 15-16 вересня бригада швидкої допомоги із Заліщиків (лікар Галина Цимбалюк, фельдшери Юрій Якимчук, Андрій Турковський та водій Любомир Присмак) брала участь у X Міжнародному Польському чемпіонаті невідкладної медицини і рятівництва у м.Рітро Малопольського воєводства. З 46 команд-учасниць у загальному рейтингу заліщицька бригада зайняла четверту позицію, а серед міжнародних екіпажів здобула перемогу, випередивши суперників з Англії, Чехії, Хорватії, Словенії. Як повідомила телефоном Галина Юріївна, всього дві сотих бала відділили її команду від призового місця в загальному заліку. І це попри низьку технічну оснащеність бригади. Адже найбільше здивування в учасників фестивалю викликала карета швидкої допомоги української команди автомобіль – «Газель». «Такої машини світ не бачив», – сумно жартували медики.

Часопис «Подоляни-захід»

Напишіть відгук