111

Ішла через гречки, спотикаючись об бджолині переспіви. Звернула з дороги – навпрошки швидше. Поспішала до залишеної старої оселі. Колись тут жив Олексій. Її, Вірчин, тато.
Олексієва оселя, точніше, його другої дружини, стояла тепер сиротиною. Кілька років тому не стало батька. Невдовго ходила у вдовах і Тамара. Вірка ніколи сюди раніше не приходила. Тато не кликав її на гостину.
Від її оселі до його – кілька кілометрів навпрошки. Сотні разів хотіла побігти через поля до його господи. За життя не змогла.
Тепер гладила обгризлі роками, дощами і вітрами причілки. Коли ж простягнула руку до яблуні, яка вляглася на старий ганок, воронячий крик вперіщив по вухах.
«Я не прийшла виривати вікна і двері, не прийшла зривати пороги, – шепотіла Вірка до злісної птахи. – Я знаю – це гріх. Так казали старі люди. Бачиш, вже все позривали. Розтрощили. Розікрали. Куди ж ти дивилася. Га?»
Певно, ворона зрозуміла Вірку. Притихла. Навіть дозволила зірвати яблуко в батьковому садку.
… Віра й досі береже маленьке пуделочко з-під крему. Крем із кореня женьшеню вона купила на материн день народження, коли була у шостому класі. Їй так хотілося, аби матуся змащувала ним руки, обличчя. Вона вірила, що цей крем сотворить диво і неньчині зашкарублі від тяжкої роботи руки стануть шовкові. А з обличчя зникнуть сумні зморшки. І до них повернеться тато Олексій.
Ярина, з діда-прадіда сільська жінка, вертіла пуделочко в руках.
– Хіба я пані? Треба було, доню, цукерків собі купити. А мені листівку.
Віра бачила: її подарунок засмутив матір. То був навіть не смуток. Це був жаль…
Віра для Ярини була цілим Всесвітом. Дитя з’явилося на світ надто кволе. І пізнє. Ярині давно тридцятка минула. Це була перша і єдина Яринина дитина.
Ярина не вміла співати колискових. Вона їх не знала. Зате знала молитви. Сповивала у них маля. Крихітна людинка вперто чіплялася за життя. Назвала Вірою. Гадала, це ім’я повинно оберігати її донечку.
Фельдшерка часто приходила до їхньої оселі. Гарна на вроду й гостра на язик подобалася і парубкам, і одруженим чоловікам. Олексій на обличчі мінявся, коли Тамара, по-сільському, Тоська, переступала їхній поріг. Він порівнював її з Яриною. Куди там! На Ярині, старшій від себе, одружився, бо її сім’я мала статки. Сам був бідося. Прийшов у прийми. Став господарювати. Жили не бідно. Одне лихо: не любив Ярину. І крихітну Вірку не любив. Сам не знав чому. Жодного разу сповиток на руки не взяв.
– Олексію, твоя донька красунею виросте, – жартувала Тоська. – Вся в тебе пішла. Глянь-но на ті каштанові очі.
Олексій дивився не на доньчині очі, а на Тоську. Все вона розуміла. Він їй також подобався. Їй завжди подобалися чужі чоловіки. А чужим чоловікам подобалася Тоська. Жіноцтво не тямилося від злості. Але фельдшеркою Тоська була від Бога. І в погоду, і в негоду бігала по трьох селах, якщо її викликали. Допомагала не тільки людям, а й худобині. Тому входити в конфлікт з фельдшеркою ніхто не бажав. Поза очі молодиці прали і полоскали її кістки. Шпетили благовірних за чутки, що вони, начебто, до Тоськи «за ліками» через день бігають. Проте жоден не залишався у неї на тривале лікування. Лише Олексій зважився.
Він перебрався до Тоськи, коли Вірка почала ходити.
– Тя-тя-тя, – простягала рученята до батька. Він сторонився. Не хотів звикати до Вірки. І не бажав, аби вона звикала до нього.
– Тя-тя-тя, – кликала донечка. Ярина не могла нічого пояснити маленькій. Колись, згодом… А Вірка заглядає за батьком, сміється і кличе, кличе…
Тоська просила прощення, мовляв, так вийшло, Ярино, доля така. Ярина у відповідь:
– Я маю Вірку. Аби лише здоровою була.
…Каштанові очі і такого ж кольору пухнасте кучеряве волосся шалено пасувало Вірчиному характеру. Її називали зірвиголовою. Гралася у війну з хлопчиськами. З ними ж робила вилазки у чужі садки. А який голос! Вчителька музики натішитися не могла. Жоден концерт без Віри не відбувався. Ярина раділа. Не йшла, летіла, на ті концерти. В сільському клубі Вірка перевтілювалася в гарненьке руде ангелятко. Хіба такому можна не пробачити дитячі витівки?!
До Ярини любили приходити і ближчі, і дальші сусіди на вечорниці. В її оселі не пліткували, не обмовляли. Говорили про життя, згадували минуле, жінки вишивали.
– Заспівай-но, мала, нашої сумної, – просив дідо Дмитро.
– За туманом нічого не видно. Тільки видно дуба зеленого… – виводила Вірка.
Жінки просили заспівати іншої.
– Де ти бродиш, моя доле? Не докличусь я тебе!.. – починала Вірка.
Вдови, розлучені і заміжні відкладали вишиття. Вірка співала, а кожна з них думала про своє.
– …Чи у полі при долині диким маком ти цвітеш. Чи у лузі на калині ти зозулею куєш? – линув дзвінкий дитячий голосок. Ніхто не приховував сліз. Вони скапували на вишиті маки-волошки.
А ще Вірка любила читати. У якійсь книзі й прочитала про чудодійний корінь женьшеня. І щиро по-дитячому повірила…
Вона ходила осиротілим батьковим обійстям. Страшнувато. Сусідська хата також пусткою стоїть.
Вирішила зробити кілька фотографій. Врапт, чи то зітхання, чи щось інше змусило здригнутися. Наче душа сплакнула. А, може, здалося. І ворона обізвалася.
– Не галасуй, – мовила до птахи, – я ж з добром прийшла.
– Кар-р-р… – вороні таки було невтямки. З добром сюди не приходили. Ось у криницю всякого непотребу накидали. Навіщо? Криниці засипають землею. Гріх у святу воду сміття скидати. – Кар-р-р…
Віра натиснула кнопку фотоапарата. Вона винесе звідси безмовле волання вікон, які сліпо дивляться у безвість небес. Рами давно, певно, вже згоріли у чиїсь грубці. А шибки, може, ще служать. І світлину льоху із запалими, наче в голодної корови, боками. І криниці – без краплини води. Ще зірве кілька яблук.
Додому поверталася також навпрошки. Знову поспішала. Треба попросити вибачення в матері за те пуделочко крему. Засмутила тоді неньку. Картає себе до нині.
– Доню, ти хотіла, як ліпше. Хіба ж я не розумію? Може, ті креми й повертають красу міським жінкам. А ми якось без них обходимося. Не докоряй собі. Та й коли то було…
– Ярино, – гукнула сусідка через тин, – видою корову і на посиденьки прийду. Неділя ж. І Манька прийде. І Софія. О, і Віра твоя з міста приїхала. Піст закінчився. Співати можна. Бачили, Віро, в телевізорі, як ти зі своїми хлопцями слічно співала. Гарні в тебе внуки, Ярино. І зять славний. Отой дочекалася ти свого щастя.
Зібралося увечері більше десятка люду. Повсідалися в саду. Пожурилися, що недавно поховали Анельку. А вона так любила підспівувати Вірі. І Катерина не змогла прийти, бо колька в поперек влізла. Про дітей-онуків побалакали. Про погоду, як годиться.
– Віро, співай бо вже.
– Посіяла людям літа свої, літечка житом. Прибрала планету, послала стежкам споришу. Навчила дітей, як на світі по совісті жити. Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.., – заспівала.
Матері витирали кінчиками біленьких хустинок сльози.
– Вона посміхнулась, красива і сива, як доля. Махнула рукою – злетіли увись рушники. Лишайтесь щасливі… І стала замисленим полем на цілу планету, на всі покоління й віки.
Вірка закінчила пісню. Зацвірінчало пташа, що не встигло ще заснути. Може, збудила його і схвилювала пташине серце. Мо, своїй матусі заспівало.
А Ярина прошепотіла на вухо:
– Мушу покаятися, доню: той крем довго стояв і пожовк, зіпсувався, певно. Я пуделочко помила…

olhachorna.blogspot.com

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.