Вокзал зустрів Олександру звичною метушнею. Літо. Хтось поспішає до моря. Хтось у гості. А в Олександри завершилося відрядження. Чому було не взяти квиток раніше? Тепер пізно картати себе. Та й начебто встигла змиритися з чергами, вокзальними ароматами, з наріканнями невдоволених і роздратованих пасажирів.
Один, два, три… Дев’ятнадцята у черзі. Час тягнеться поволі. Вервечка людей також. Виручає детектив. Принаймні, ніхто не намагається зачепити, аби поскаржитися на матеріальні проблеми, недолугих політиків і обурюватись, чому не працює кілька кас. І сюжет книги цікавий.
– Куди дивиться начальство?!
– Ті касирки лишень язиками плещуть…
– І «наліво» квитки заганяють…
Підігрітий спекою і порцією спиртного добродій почав висловлюватися не літературними зворотами.
Малий, осідлавши величезну валізу, радісно репетував:
– Моя масина-а-а…
Мабуть, він був найщасливіший серед вокзального люду.
Добродій не вгавав. Якийсь чоловік намагався вгамувати його пристрасну лайку, за що мало не отримав стусана. Двоє стражів порядку не забарилися з’явитися перед очима нетверезого пасажира.
«Ось і живий детектив», – подумала Олександра і закрила книгу.
– Я на хвилинку, – сказала сусідці у черзі.
Олександрі захотілося ковток чистого повітря і спокою. Кави б… Але вона терпіти не могла вокзальної підсолодженої бурди.
Чи працює ще на тім вокзалі Сашко? Саша, Сашко… Галантний хлопчисько, гарний дівочий спогад. Можна запитати у довідці. Чи потрібно? Попросити допомогти придбати квиток? Банально.
Олександра кілька разів приїжджала у справах у Сашкове місто. Серце жадало зустрічі. Але вона не велася на емоції.
… Вони познайомилися у поїзді. Минуло більше двадцяти років. Дівчина їхала у гості до родичів. Їй тоді було шістнадцять. Батьки відпустили саму. Знали: Олександра не загубиться. Не той характер. Сашко був студентом. Повертався з практики.
– Не сумуйте, – звернувся до дівчини. – Ми маємо гітару і трохи вміємо співати. Пісня на замовлення для…. Перепрошую, як ваше ім’я?
– Саша… Олександра.
Студентська компанія дружно засміялася.
– А я Саша… Олександр.
Вона не мала наміру продовжувати знайомство. Настанови батьків гласили: нікому в дорозі не довіряти, ні з ким не зв’язуватися, речі пильнувати, бо у поїздах вештаються «різні» і хтозна, що в кого на думці.
– Не хвилюйтеся, ми студенти. Майбутні залізничники, – наче відгадав Олександрині думки Сашко.
Хлопець торкнув струни гітари і заспівав. У нього був гарний голос. Друзі підспівали.
В Одесі Олександра і Сашко повинні були пересісти в інший потяг (їм, як виявилося, по дорозі). До поїзда ще чекати і чекати.
– Ви бачили море? – запитав дівчину.
– Ні.
– Можна, я познайомлю вас з морем? І з містом. Ми маємо трохи часу.
Бажання побачити море взяли верх над батьківськими засторогами.
Потім було кілька годин їзди у перегрітому південним сонцем вагоні, розмови про інститут, студентське життя, про її школу і прохання залишити адресу.
У гостях Олександра не згадувала про Сашка. Коли ж повернулась додому, чекав лист. Скільки вона їх отримала за чотири роки? Більше сотні. Він любив писати. І умів гарно писати. Листи технаря Сашка нагадували поезію в прозі.
«Я був біля моря. Сумував, бо поруч ступав спогад про тебе, Сашо-Олександро. Шкода, що твоє фото чорно-біле. Твої очі схожі на морські хвилі. Ні, це морські хвилі схожі на твої очі. Я пам’ятаю погляд і усмішку, яку ти вперше подарувала морю. Ти видалась мені маленькою дівчинкою з великими здивованими зеленкувато-синіми очима…».
«Сашо-Олександро, море гарне не лише влітку. Восени воно особливе. Воно ще хоче бути теплим, але темні хмари охолоджують його. Хвилі ображено б’ються об береги. Море любить людей. Холодне море дуже самітнє…».
Коли Олександра закінчила школу, Сашко написав: «Ти стала дорослою, Сашо-Олександро. І тепер ми знову зможемо зустрітися біля моря. Море і я чекаємо тебе, наша дівчинко…».
До моря Олександра так і не зібралася. Зате Сашко приїжджав до її невеличкого містечка, від якого до моря кілька сотень кілометрів. На четвертому році їхнього знайомства, хлопець сказав:
– Сашо-Олександро, ти знаєш, що ти моя наречена?
Хлопець не відав, що її батьки були проти листування і їхніх зустрічей. Не хотіли чути про зятя, який живе бозна де. «Чужого нам не треба!», – категорично заявив батько. Матір в усьому підтримувала його. Піти проти волі батька-матері у дівчини не вистачило сміливості.
З останньої зустрічі повертався Сашко ні з чим. Він не докоряв Олександрі, лише за мить до від’їзду потяга сказав: «Я не уявляю тебе не щасливою. Ти не маєш права на це».
Сашко поїхав. Після цього надіслав три листи. Олександра їх не читала. Навіть не відкрила. Заховала.
Заміжжя щастя не принесло. «Місцевий» не лише Олександрі життя попсував. Якось навіть на її батька руку підняв. Після цього на сімейній раді вирішили: такого зятя не треба. Після Олександри в нього було ще дві дружини.
Перебираючи папери, вона знайшла загублені в часі листи від Сашка. Відкрити? Знову заховати? Відкрила.
«Сашо-Олександро, ти почала часто снитися мені. Раніше не снилася. Я щасливий у моїх снах. Дівчинко, як ти? Зрозумію, якщо не отримаю відповіді. Але сподіваюся…».
«На роботі все гаразд. Маю шанс отримати підвищення. Привітай мене, Сашо-Олександро. Одна лише проблема – не можу зустріти дівчини із зеленкувато-синіми очима. Мама називає мене вічним закоханим студентом…».
«Збираюся до моря. Сашо-Олександро, не тримай мене. Просто скажи: «Я відпускаю тебе, негідний хлопчиську!». Я вкину у море свої надії. Хай пливуть до чужих берегів…».
Правда, у кінці останнього листа були приписка: «Дівчинко, пам’ятай мене і море…».
Три конверти. Три сльози. Три зітхання. Навіщо треба було їх читати? Навіщо?..
Олександра повернулася до своєї черги. Здалося, меншою вона не стала. Детектив також більше не рятував. Думки крутилися навколо минулого. Яким ти став, Сашко? Напевно, з колишнього хлопчиська життя зробило ділового, заклопотаного чоловіка. А, може, таки поцікавитися, чи працює тут Олександр Анатолійович?
Жінка у довідці відповіла ствердно. І назвала посаду. Олександра не здивувалася, що Сашко, ні, Олександр Анатолійович, має солідний статус.
Набралася сміливості і, як тоді, коли знехтувала батьківськими засторогами про «різних», вирішила: треба зустрітися!
Вийняла маленьке дзеркальце. Усміхнулася своєму відображенню. Уже не сімнадцять, але ще й не сорок. Змінилася. А, може, не дуже? Може, Сашко упізнає? А якщо його немає на місці?
Постукала у двері. Торкнулася клямки. Переступила поріг. Розгубилася. Застигла.
– Добрий день, – привітався першим. – Проходьте…
Хотіла втекти. А він уже йшов назустріч.
– Сашо… Олександро… Ти? Ви? Та чого ж ти… ви стоїте?
Він запитував і запитував. Вона не встигала мовити й слова.
– У мене все добре, – сказала нарешті. – Я тут у відрядженні. Тобто, відрядження закінчилося. Я тут в черзі. Сашко, вибач…те. За минуле.
– Сашо-Олександро, не треба «викати». Не треба вибачатися. Ти вперше тут?
– Ні, просто…
– Як ти?
– Не зуміла стати гарною дружиною. Маєш щастя, що не довелося скуштувати моїх вареників, присмачених жіночими забаганками, – віджартовувалася. – Маю гарну роботу. Живу в іншому місті. А ти?
– Маю гарну роботу. Живу, як бачиш, у своєму місті. Моїй доньці шістнадцять. Сашо, я писав тобі. Сподівався на диво.
Спогади про минуле, розповіді про теперішнє, запашна кава і квиток без черги. Все вмістилося у дві години.
Сашко, ні, Олександр Анатолійович, провів Олександру на перон. У кабінеті він був схожий на хлопчиська, який умів писати шалено гарні листи і шалено гарно кохав її. Тут, на людях, – стриманий і поважний. Так і має бути, подумала Олександра.
Коли ступила на підніжку вагона, він запитав:
– Ти їздила до моря?
– Ні. Я люблю гори. Такого моря, як я побачила вперше, більш немає.
– Сашо… Олександро, – чи то причулося, чи Сашко, ні Олександр Анатолійович, покликав її.
Вікна купе виходили на протилежний бік. І це було так доречно…

http://olhachorna.blogspot.com

Напишіть відгук