Оксана Дяків народилася 10 березня 1969 року в м. Чортків Тернопільської області. Живе у Заліщиках. Закінчила Чортківське педагогічне училище (1988),  філологічний факультет Чернівецького державного університету ім.Ю.Федьковича (1995).
Реалізовувала себе як освітянин у навчальних закладах Заліщицького району, починаючи з 1988 року.  Понад 5 років довелось вивчати технологію і маркетинг галузі електрозв’язку на місцевому підприємстві, що теж додало життєвого досвіду. Але попри це завжди відчувала прагнення до творчості.

Від 2001 року – редактор Заліщицької районної газети “Колос”, член Національної спілки журналістів України. Учасниця трьох Професійних конкурсів преси у 2003-2005 роках, організованих Українською Асоціацією Видавців Періодичної Преси (УАВПП) за підтримки Посольства США в Україні та проекту IREX U-Media.

Творчі роботи опубліковані у першій в Україні книзі-дайджесті “В епіцентрі подій – журналіст” (Дніпропетровськ: «Журфонд», 2005), що вийшла за сприяння НСЖУ та Асоціації працівників ЗМІ України та містить суспільно вагомі публікації центральних і місцевих періодичних видань країни, публіцистика та поезії О.І.Дяків також знаходять свого читача на шпальтах Заліщицької районної газети «Колос», в обласних газетах Тернопілля «Свобода», «Четверта влада», у літературно-мистецькому і громадсько-політичному журналі «Літературний Тернопіль» та ін.

Нагороджена Почесною грамотою НСЖУ (2006), Дипломом ІІІ ступеня (2006) за ІІІ місце в обласному огляді-конкурсі Тернопілля на краще висвітлення правової тематики, а також відзнакою НСЖУ «Золота медаль української журналістики» (2009), грамотами і подяками обласних та районних органів державної влади і місцевого самоврядування.

ГАРМОНІЯ ПРОТИЛЕЖНОСТІ

В душі мирській – і тісно, й простір:
В’юняться-квітнуть думи-гості
Про райський сад надій, бажань,
Про пекло мук, утрати грань.

Любов і ненависть – у парі.
Добро і зло ведуть баталії,
А чорний день і біла ніч
Дорогою йдуть пліч-о-пліч.

Крик немовляти – й смерть буття.
І пам’ять вічна, й забуття.
І людське тіло, з часом тлінне,
І дух високий непокірний…

І горе й радість, пісня й стогін
Злились в ріки єдиний гомін.
Це все – дві сторони медалі.
Без них життя би прісним стало:

Гармонія  – у протилежному,
Одне від одного залежному…

 

ЗРІЛІСТЬ

Мінорним акордом вривається осінь
У літню мажорність октав.
Запахло смолою вологою сосен,
Пожухлістю стомлених трав.

Так молодість раптом свій біг зупиняє,
Як зрілість ступа на поріг,
І листя-прикраси із себе скидає,
Намул очищає з доріг.

Веселощі, мрії не квапляться в серце.
І вже ностальгує єство
За свіжих чуттів чистим плесом озерця,
Безхмарним і легким чолом.

І що ж залишається, любий мій друже,
Натомість – без юності шат?
Невже порожнеча, мов голос у лузі,
А доля – фіксація дат?

Навряд чи правдиву ми зможем оцінку
Давати собі чи комусь,
Коли прийдем в зрілість без скарбу-дорібку,
А мудрість з життям – не союз…

Мінорним акордом ввірвалася осінь
В серпневу мажорність октав…
Лиш той зупинитись цю мить не попросить,
Хто істину справжню пізнав…

 

ПОЧНИ ІЗ СЕБЕ

В елегійному плині дощу,
В екзекуції-ритмі спеки
Забуваєм про сутність людську
І про те, як злітають лелеки…

У суспільстві хочемо буть
Лиш царем, а ще ліпше – богом,
Убиваєм совість свою
За чужим, не своїм порогом.

У житті прагнем стати кимсь,
Що й самі не вмієм назвати.
Але доля – то довга путь,
На якій перепони й загати.

Білий світ – жорстокий  і злий.
Він не любить слабких і кволих,
А шанує тих, непростих,
Хто шугає за видноколо…

І якщо поміняти щось
Ти у соціумі захочеш,
Розпочни із себе самого,
Щоб сміливо дивитись ув очі.

Поважати себе зумій!
І тоді ніхто не посміє
Відібрати у тебе сміх
І позбавить безсмертної мрії…

 

НА СЦЕНІ ЖИТТЯ

Життя шліфує, наче камінь:
Різцем в душі карбує грані,
В одних серцях плекає пломінь,
А в інших – лиш про іскру спомин.

Хтось гниль болотяну збирає
І птаха щастя хвіст лапає,
Хтось крушить все, кайлом руйнує,
А той нове життя будує.

Хтось крутить колесо фортуни,
Друзякам цвяхи б’є у труни.
А ці лікують, книги пишуть,
Аби нащадкам слід залишить.
*** *** ***
Так кожен грає роль – погано чи майстерно,
Де тіням рай, чи світло б’є нестерпно.
Хоч світ – театр, та деякі з нас – блазні:
Годяться лиш “царкам” прислужувати в лазні!

 

ІЗ ЗОЛОТОГО БЕРЕГА ДИТИНСТВА

Із золотого берега дитинства
Дивлюсь на акварелі синіх гір.
Як в дзеркалі, я розглядаю зблизька
Пісок років – життєвий вододіл.

Мов кадри зі старого фільму долі,
Спливає в пам’яті колаж –
Відбитки ще непевних кроків
І зрілості чіткий пейзаж.

Мій погляд – зблизька чи здалека –
Побачить мусить правди сіль,
Як шлях із вирію лелека,
Щоб повернутись в отчий дім…

 

ОТЧИЙ КРАЙ

У дзеркалі душі – безмежний обрій:
Верхівки гір, сповитих у туман,
І береги Дністра, водою повні,
І верб гнучкопохилений гердан.

Люблю тебе, мій милий отчий краю,
Зимою сніжною, в морози і льоди.
Кохаю в час весняного розмаю,
Коли земелька кличе до трудів.

А осінь щедра і золотокоса
Кидає пригорщі сріблястих рос
В краянок шовковистеє волосся,
Усмішку мудрості дарує серед гроз.

Історія – то мачуха, то мати,
І підіймала, і жбурляла вниз…
Та в серці кожнім іскру треба мати,
Щоб Наддністров’я підносити ввись!

 

РІЗДВО

Селянська хата. Білі стіни,
І піч потріскує вогнем…
А на столі з обрусом білим –
Дванадцять страв… І терпкий щем

Молитвою у серці в’ється.
Свіча горить. І дух Різдва
У грудях кожного озветься:
Надія, як Любов, жива!

Пліч-о-пліч дружная родина
Про рік минулий гомонить.
Вечірня тихая година
Зорею в небі забринить.

Христос родивсь! Тисячоліття
Розтанули, як перший сніг…
Та радість – вселюдська, всесвітня –
Для християн – як оберіг!

 

СНІГ

Ось і грудень. І випав сніг.
Припорошив дороги, дерева
І кружляв у повітрі, як міг:
Заперечить теплінь йому треба!

Так і в серці – то радість, то лід,
І зима поступатись не хоче.
Та життя – неперервний політ –

Смуток – й щастям осяяні очі…

 

 

НЕЗАРОБІТЧАНСЬКІ ДУМИ

З Тернопілля на заробітки за кордон виїхали
на сьогодні майже 59 тисяч жителів, покинувши свої сім’ї…

Ніколи б не було в душі почину –
Свою покинути родину,
Забути про дзвінкі пташині трелі
І глибоко пірнути в чужину-пустелю.

Бо проростаєш в землю барвінкову,
Яка вдягає щовесни обнову.
Твої тут корені, могили рідних
І долі креслення – буремне і погідне.

Як шахмати на дошці, розкладаєш дати:
І чорно-білі дні, і кольорові шати,
З яких мереживо років сплетене.
І, віриться, воно ще не скінчене…

Чи ж хочеться покинути дитину?
Чи ж можна відірватись від родини:
Отих людей, яких на пальцях лічиш,
І батьківські літа вечірні покалічиш?!

Занедбаний вечірній захід сонця
Чи буде серцю приязний  твоєму,
Коли в домашнє зоряне віконце
Постука пустка й самота непевна?

Що б не було – дощі чи заметілі,
Добро чи нелад в думах, ділі,
В державі власній хочеться лишитись,
Заробітчанства «чарам» не скоритись!..

Так! Тяжко дихати в країні,
Бо тут життя на існування схоже.
Коли сім’я залишиться в руїні,
То чужина тобі чи допоможе?

Та дайте ж, владо і суспільство,
З ріднею бути поряд більше!
Всі перешкоди приберіть з дороги,
Щоб відступили вбік тривоги…

   САМОТНІСТЬ

Старенька на костур схилилась,
Про долю скрушно зажурилась:
На вервиці – відлік років,
Горить і тліє свічка днів…

Літа злетіли – бистрі коні,
Дітей ростила… У долонях
Ділила навпіл скибку хліба,
Як голод смерть над ними здибив…

Робила гірко день при днині –
Аж руки пухли… І донині
Живе нелегко – у скорботі
В дорогу дивиться з-за плоту:

Вік вікувать їй в самотині
У згорбленій в літах хатині?
Чи смерть – не мачуха, а ненька –
У Божий світ візьме стареньку?..

МУДРИЙ АНГЕЛ

Моїм рідним  та близьким присвячується

В хаті діда пахне м’ятою,
І росте спориш біля воріт.
Хилита голівкою патлатою
Цвіт-кульбаба, видершись за пліт.

Білі стіни вікнами-очицями
Задивляються у даль доріг.
Срібнодзвінно воду п’є з криниці
Журавель – як дому оберіг.

В хаті цій літа ховаються за сволок,
В фотографіях – любові й горя тіні.
Яблунька на вітерці шепоче,
Що господар долю склав у скриню.

Він покинув дім свій вже назавше –
По трудах земних ліг спочивати,
Вишиванку чисту вбравши,
Наказав нам довго ряст топтати…

Польське військо і війна – як каторга,
Баланда в концтаборі німецькім,
Остарбайтерство – до сорок п’ятого
І життя колгоспне – по-совєтськи.

Дім, сім’я, робота, господарка,
Діти, внуки і правнуки теж –
Клопотів уже скінченна валка:
Підійшов до Вічності кортеж…

От і дні минають оглашенно,
Вже й роки в десятиліття стиснуті…
Дід Микола – син землі хрещений –
Мудрим Ангелом живе в нащадків мислях.

ПАМ’ЯТЬ СЕРЦЯ

Бабусю Ганно, серцем вас люблю…
І цьому почуттю не згинути ніколи!
Пригадую: за рученьку малу
Крутою стежкою водили в гори.

Де материнка і чебрець росте,
Вказали ви мені жилавою рукою.
Молитись вчили: “Отче Наш” казать,
Як біди стрінуться в життєвім видноколі…

Та доля жінки згірклою була,
Як в молоді роки залишилась вдовою
І десять літ в Сибірі провела –
Серед  боліт  із доньками чужою…

Там молодість утратила, красу
Під нагаєм колгоспного розбою.
Усе чекала, щоби час прийшов
І Україна досягла розвою.

Наперекір катам співала: “Ще не вмерла!..”
І “воронком” вкраїнку везли в Чердинь,
Слабку, знеможену, від горя чорну…
А діточки макуху їли і крутили жорна…

Те сталінське тавро усе життя носила.
У рідному краю їй жить було несила,
Бо діти і вона – то “вороги народу”,
Хоч чоловік Петро загинув за Свободу!
*** *** ***
…А гострий біль ятрить донині,
Торкає серця струн глибинних:
Могила – у Ворвулинцях, в Заліщиках – могила:
Сім’ю життя тяжке навік зломило…

Та віриться, що й досі ви зі мною –
В молитвах щирих, в українській волі.

БЕРЕГИНІ УКРАЇНИ

Тендітність, фемінізм і гендер
На шальках різних чи єдиних?
Чи виграла жіночність тендер
В горнилі чоловічої гордині?..

Літопис світу возвеличив
Княгиню Ольгу та Чурай Марусю.
Зорею на турецькім небозводі
Був час Лісовської Настусі…

Звитяжниці вкраїнські й берегині,
Козачки й зв’язкові ОУН
В історії ішли на рівних
Супроти рабства й скверни дум.

Оленою Телігою пишатись
Повинні ми за подвиг її славний
І в Книзі Пам’яті ім’я закарбувати,
Бо кров пролита за святу державність!

Софія Русова, Марія Заньковецька –
Освіта і мистецтво на стезі,
Яка веде від серця і до серця,
Щоб доля не спіткнулась на межі.

Сучасність сміло висуває
На фронт життя жіноцтво нове:
Костенко Ліна Правду знає,
Бо очищає зерна від полови…

Багато героїнь зростила
Земля Вкраїнськая велична.
А чоловіча слава й сила
Із ними поряд будуть вічно.

Українська душа

Українська душа –
Загадкова глибинна криниця.
Із ядра – сила коренів,
Як магічна калинова суть.

Шанувать українцям
Годувальницю-Землю годиться:
Із джерел чистих й соків
В родинах їх діти ростуть…

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО

Воістину невичерпна криниця
Вкраїнської мистецької душі!
Пісенне перевесло, як зірниця,
Між небом і землею – на межі.

Висока скрипка і дзвінкі цимбали
Розкинуть звуки поміж діл і гір,
Щоб серце заходилося-співало,
Наснагу беручи із древніх сіл.

Кобзарська дума – як літопис краю –
Збере в єднанні молодих й старих.
Тужливо сопілкар заграє
Мелодію – святу з святих…

Та раптом легінь стрепенеться,
Дівча запросить в танець пружний.
Любов’ю слово озоветься,
Руки відчувши потиск дружній.
*** *** ***
Обрядів, звичаїв веселка
Забарвить кожен день весною.
Розмаєм творчості з колиски
Нас матері ведуть з собою.

Із поколінь до покоління
Передаємо скарб магічний,
Щоб не всихалося коріння
І гаптувалась доля вічна…

 

ДРУГОВІ Й БРАТОВІ

Я на уродини до тебе прийду
І подарую чисте небо. В саду
Ще й назбираю цвіту щиро тобі –
Живи, як сад, з землею в мирі й весні.

Хай Довбушева тайстра добра
Тебе не обмина ніколи, мій бра,
Кармелюкова шапка гаразду
Навіки відштовхне всяку біду.

Енеїв кухоль щастя і удач
Веселість верне.  Друже мій, не плач!
Гуцульську ватру запалюй чимдуж
Від Сагайдачного люльки вогню!

Трембіта гори полонить круті.
Хай доля щедрою буде в житті.
Дівчини серце, брате, не край –
Весілля троїсте гучно зіграй!

 

ВИМІР ЧАСУ

Вимір часу в роках –
Як вода у руці.
Але стиснеш в кулак –
Не впіймаєш ніяк!

Так і дні золоті:
Не схопити їх, ні,
Не зв’язати у сніп
Й не покласти до стіп,

Не з’єднати
Тугим перевеслом,
Бо минуле
Навряд чи воскресне.

Ув історії нашій –
Вісті добрі й сумні,
Що ступали в наш дім
На гостинний поріг,

Відчувалися в пульсі
Вкраїни-держави:
То у радості хвилях,
То в тенетах неслави.

Світ давно йде вперед.
Ми ж вовтузимось тут:
На узбіччі життя,
Без думок каяття.

Мов дороги нема –
Трясовина сама…
Та ще й губим снопи,
Що складали в копи,

З гіркотою нажаті
В житейському полі.
Ще й злочинців розвелось
Між нами доволі!

Тягнуть-смикають з воза,
В кишеню кладуть,
Безсоромно, захланно,
Безсовісно рвуть,

Запопадливо
Дивлячись в очі,
Щоби долю нам
Спільну зурочить…

Не згубити б нам, люди,
В дорозі важкій,
Розчарованим, в смуті,
Голос праведний свій!

Бо ще треба нам жить
І стезю торувать,
Щоби дух не мілів,
Чистим сріблом зорів,

Бо інакше
Не буть нам собою,
Не діждать
Україні розвою…

 

СОКРОВЕННА ПОЕЗІЯ

Присвячується
Лицарю української поезії –
Василю Симоненку
(8 січня 1935 р. – 13 грудня 1963 р.)

Поезія, мов лики одкровення,
Виймає з серця сокровенне
На суду чи хвали тарелю,
Лишає слід на білому папері.
Думки плутають, то стають в колони
І б’ють святково, як в церковні дзвони,
То мукою млоять під серцем,
То враз зриваються до герцю…
І рими тужно квилять над Тобою
І долю болем тчуть, ведуть з собою
Дорогою катарсису-розвою,
Щоб чашу обминуть з бідою…
Поезія з молитвою зійдеться,
І пристрасть з мислію зіткнеться,
Щоб на олтар душі покласти знову
Чуттів і мудрості палку розмову.

*** *** ***
Слово – цеглина мови,
Яка цементує суспільство.
Час – шліфувальник слова:
Крізь нього стає воно віщим.
Слово – це думки злети,
Яка у віках всевишня.
Слова-кліше, трафарети
Завжди бувають лишніми.
Поет Василь Симоненко,
Як скальпелем, ним оперує.
Пліснявих ідей естети
Народ пустослів’ям мордують.
Енергія в слові і сила.
Вкраїнська мова могутня!
Важливо, щоб не задушили
Її манкурти безпутні!..

 

ЛІНІ КОСТЕНКО

Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
Ліна КОСТЕНКО

Поезії мужньої нерв оголений –
То сильний стрижнем, то гірко зболений –
Ліни Костенко – вкраїнки-поетки
На зламі віків нестримнії злети.

Драма сучасності – в слові і погляді.
Людські вершини і ницість поглядів –
Все під лупу епохи взяла,
Щоб Правда від Кривди в бою не злягла!

Мудра, незламна, прискіплива й горда,
Впевнено йде крізь століття акорди,
Розвінчує в душах ноту фальшиву,
Дивиться зверхньо на почесті й славу.

Чиста од скверни, розумом вільна –
Справжня й велична Костенко Ліна.

СИНЬООКА ВКРАЇНСЬКА НАДІЯ

Володимирові ІВАСЮКУ, видатному українському
композитору, співакові та поетові,
у Львові у грудні 2011 р. відкрито пам’ятник

Володимира зірка іскриста
Небосхил вітчизняний осяла:
Буковинське барвисте намисто
Із пісень невмирущих зіткала.

Івасюк молодим був, та раннім:
Майстер слова і нот повелитель…
Але голуба в серце поранив
Яструб владний жорстоко і скритно!

Що то доля! Зрадлива дружина:
Вже й забула дорогу додому,
Занедбала співучого сина,
Оддала на поталу чужому…

Бо в мелодіях-шатах розрісся
Смерековим пахучим світанням…
В Брюховицькому лісі вознісся,
Як агнець, він пішов на заклання.

Не пізнать правди-кривди сьогодні:
Запечатана в чорних архівах.
Та шедеври – мистецькі акорди –
Все гучніше звучать в солоспівах

Діамантами рідного слова,
Відшліфовані в пальцях музичних,
Розсипаються перлами мови
У хатах і у залах столичних.

«Світ без тебе», юначе одвічний,
Посумнів, як земля у смерканні.
Але слава Твоя не зміліє,
Мов ріка навесні у чеканні.

Розлилась правда – щира вкраїнська,
Що з кришталю душі роздобута.
По світах рознеслась  «Рута»-пісня,
Наче воля, з кайданів розкута!

Синьоока Вкраїни надіє,
На калиновім Вічності мості
Не зупиниться пісня! Як мрія,
З журавлями летить в високості…

 

КНИГ ГЛИБИНА

Книги – морська глибина.
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить…
                          Іван ФРАНКО

Прорік Франко, що книги – глибина:
В них – мудрість нації та роду,
Фундамент в них. Народ наш не згина
Ворожа міць загарбника-заброди!

Бо Сила й Віра  у рядках отих,
Розсипаних зерном на полі білім.
Думки Хмельницького, Шевченків стиль,
І предковічне Мудрого чорнило…

У книгах – вчення, дух і глиба знань.
Їх покоління молоде черпає.
На ноги стане наш народ-титан,
Якщо з книжок скарби пізнає…

Напишіть відгук