Останнім часом жодні політичні дебати в українських ЗМІ не обходяться без згадування нової статті бюджету України у розділі «Доходи» – українські трудові іммігранти.
Саме так, на погляд трудового українського мігранта, політики і урядовці трактують своїх громадян в реальності розглядаючи євроінтеграцію тільки з позиції вивозу власних капіталів в більш стабільніші економіки країн Європейського союзу (наприклад, купівля нерухомості).
Більше того, трудові мігранти – з економічної точки зору, для уряду, що розглядає національні інтереси держави виключно як економічні інтереси вузького кола олігархів у владі, найвигідніший товар, що не потребує ні сервісного обслуговування (витрат на соціальне забезпечення), ні витрат повязаних з псуванням чи утилізацією (витрат на медицину чи похорони), і, найголовніше, нікому за це не потрібно платити податки. Наприклад, із зовнішніх кредитів.
Але, чи тільки збільшення розміру доходів населення через грошові перекази заробітчан є вигідним для олігархічної влади?
Українці, іммігруючи, звільняють територію України від активного політичного і національного елементу, що завжди є причиною неспокою для політиків, які в побуті спілкуються не українською мовою. Ці політики, які не мають духовного єднання з українською культурою та історією, не дбаючи про стратегічні інтереси України, не ставлять перешкод агресії Росії на завоювання українського простору. Те, що не вдалося до кінця реалізувати Сталіну з політикою Голодомору і переселення, тепер, менш відкрито, реалізовується «пацанами», підтримуючи країну в стані економічної і політичної нестабільності, що є твердим стимулом для імміграції українців і їхнього неповернення. Крім цього, прихильниками політики діючого президента в МЗС України проводиться політика денаціоналізації українських трудових мігрантів у країнах їхнього перебування.
Доказом таких стверджень може бути Португалія, хоча з таким поглядом погоджуються і керівники українських громадських організацій в інших країнах Європи.
З початком четвертої хвилі трудової імміграції українці, що прибували у чужу країну без знання мови, початкового капіталу, соціальних гарантій, мусіли не тільки боротися за своє виживання, але й всі зароблені кошти пересилати родинам в Україну. Адже основною причиною імміграції у той час, як і тепер, були дуже складні економічні труднощі в родинах. Отже, в перші роки ніхто з трудових мігрантів не мав можливості займатися громадською діяльністю, ні, тим більше організувати складний процес створення своїх ЗМІ. І, навіть, Українська Греко-Католицька Церква, яка традиційно супроводжувала українців у всіх хвилях міграцій, не мала можливості забезпечити всі потреби пов’язані з життям на чужині, хоча і старалася випускати періодичні друковані видання.
Зате, нішу «піклування» про українців активно взяли на себе активісти, що тісно співпрацювали з російським посольством, або сповідували ідею відновлення Радянського Союзу. Так інформувати неорганізованих часто через нелегальний статус українців професійно взялися сторонники російської мови при абсолютній бездіяльності українських дипломатичних установ, хоча переважна більшість іммігрантів з країн СНГ становили українці. Як гриби після дощу, почали створюватися громадські організації з характерними назвами: Мір, Дружба, Єдинство і т. ін.
Португальському уряду із зрозумілих причин, було «на руку» обєднувати в одну категорію – «зі сходу» всіх іммігрантів, що не володіли португальською мовою, тому вони не виділяли різниці між культурними інтересами українців, росіян, чи молдаван. Останні, при всій повазі до їхньої культури, не відносяться, навіть, до спільної мовної групи.
Таким чином, «культурний» контроль над українцями в португальській інституції, що відповідає за захист інтересів мігрантів і їхню матеріальну підтримку – Вищий Комісаріат у справах міжкультурного діалогу при Кабінеті Міністрів Португалії – очолила Галина Леонова – росіянка за походженням і, на даний час, віце-президент «Дома русского языка и культуры». Громадський діяч, яка за сім років роботи на посаді представлення, в тому числі і культурних інтересів українців, жодного разу не ініціювала проведення культурних заходів для української громади, більше того, жодного разу не була присутня на заходах, організованих українськими організаціями.
В групу в Консультативній Раді, яку очолює пані Леонова, і, що до цього року мала назву «Де лешти» (зі сходу), беззмінно входять сім організацій, з яких лише одна – Спілка українців у Португалії відкрито визначає у свому Статуті і назві українське походження та інтереси українців. Інші шість – мають сумнівне відношення до чогось українського і через національність керівників, і через закритість до загального доступу своїх статутів. Вибори представника групи проводяться кожних два роки. І кожних два роки долю інтересів української громади визначають не українці, оскільки новим українським організаціям з різних причин, відмовляють у визнанні Вищим Комісаріатом, що б дало можливість мати додаткові голоси.
Але головною причиною, що утруднює можливість змінити ситуацію, на наш погляд, є те, що і українське посольство у Португалії офіційно підтримує громадські організації так званих вихідців з країн СНГ, тобто СРСР, або, за висловом В. В. Путіна – Росії.
Якщо офіційний уряд України визнає, що українці – це не нація, а якісь громадяни – віртуальні вихідці з СНГ, то вже точно португальцям немає до цього ніякої справи.
Після наших наполегливих звернень і, скориставшись візитом в Португалію обудсмана України Ніни Карпачової, нам вдалося-таки зрушити ситуацію з мертвої точки і тепер українська громада – друга за величиною громада емігрантів у Португалії – отримала офіційну назву в Консультативній Раді Вищого Комісаріату – «українська група» і свого представника. Але це, в більшій мірі, зміна вивіски, оскільки рішення, шодо української громади і надалі будуть прийматися неукраїнськими керівниками неукраїнських організацій на чолі з пані Леоновою, яка вже поспішила оприлюднити в російськомовних ЗМІ, що її обрали українці, хоча навряд чи вона зможе виголосити українською мовою слово Батьківщина. А нашого представника – українку за походженням, призначили лише її заступником.
Що ж, для українців це не нова ситуація і вони, як і раніше, без державної політики будуть підтримувати свою культуру, мову і не замовчувати, як окремі українські держслужбовці своєї історії. І нам потрібно чітко проаналізувати одне питання:
«Наша Батьківщина – Україна, чи одна з країн СНГ?»

Голова Спілки українців у Португалії Павло Садоха

Напишіть відгук