У місті Чортків на Тернопільщині 26 січня відкрито меморіальну таблицю з написом: «На цьому будинку Чортківського педагогічного училища в ніч з 21 на 22 січня 1973 року члени Росохацької патріотичної організації (Вітів П.І., Винничук П.М., Кравець А.М., Лисий М.С., Мармус М.В., Сапеляк С.Є., Слободян М.В.) під керівництвом Володимира Мармуса встановили національний прапор України і політичні прокламації до 55-х роковин проголошення незалежності УНР та в протест проти репресій комуністичної диктатури. Слава Україні! Героям Слава!».

На відкритті були чи не всі студенти педучилища, священики УГКЦ і УПЦ Київського патріархату, міська і районна влада, яка, між іншим, ще зранку пручалася, як би не взяти на себе відповідальність за такий відважний чин: це ж можна посад позбутися! Аж Володимир Мармус – чоловік урівноважений та спокійний – пообіцяв «прославити» їх на цілий світ: не так важко було піднести 4 прапори над Чортковом і вивісити 19 прокламацій 39 років тому, як тепер відкрити пам΄ятний знак про цю подію!

За ці прапори та листівки восьмеро юнаків відбули багатолітнє ув΄язнення в політичних таборах Мордовії, Пермської області та заслання в Сибіру (лише 16-річного тоді Петра Вітіва не судили). Чесно пройшовши випробування, усі вони брали активну участь у боротьбі за незалежність на переломі 80–90-х років. Президент Віктор Ющенко нагородив їх 18 серпня 2006 року орденами «За мужність» І ступеня (Степан Сапеляк раніше був нагороджений орденом «За заслуги»).

Нагадаю, що тим самим указом нагороджені були Георгій Москаленко та Віктор Кукса, які вивісили національний прапор над Інститутом народного господарства в Києві 1 травня 1966 року. Про їхній вчинок свідчить меморіальна таблиця на стіні нинішнього КНЕУ ім. В.Гетьмана. У м. Стебник на Львівщині теж є пам΄ятний знак про піднесений 9 травня 1972 року національний прапор (17-річний Любомир Старосольський та 18-річний Роман Калапач; вони не побажали увічнювати свої імена).

Меморіальну таблицю, яка встановлена в Чорткові, виготовила не влада: це генерал-полковник Володимир Бедриківський – колишній заступник міністра внутрішніх справ (Юрія Луценка) продемонстрував патріотизм до глибини кишені, оплативши її, та ще й видавши своїм коштом книжку Володимира Мармуса Доля обрала нас. Передумови формування руху опору молоді Галичини 50–70 років ХХ ст.. Видання друге, виправлене і доповнене. – Тернопіль: Джура. – 2012. – 210 с.; іл.

Перша презентація книжки відбулася у рідному селі Росохач, у школі. Без автора, бо він тим часом воював з начальством… Його побратими Петро Винничук, Володимир Сеньків, Микола Слободян, Петро Вітів та брат Микола Мармус щиро, без зайвого пафосу розповідали школярикам про свій героїчний вчинок. На жаль, не було Андрія Кравця та Миколи Лисого: уже вони відійшли в ліпший світ. А Степан Сапеляк не приїхав із Харкова.

У педучилищі з кваліфікованими рецензіями виступили студенти й викладачі, ще й увінчали презентацію чудовим концертом. Наступного дня книжка була представлена у Чортківській гімназії та в школі № 5.

Ця книжка – про коріння, про витоки й передумови формування нового покоління борців за незалежність у 50–70-х роках ХХ ст. Автор зібрав величезну кількість достовірних, документованих фактів і виструнчив їх у логічний ряд, щоб довести: боротьба за незалежність не урвалася з поразкою УПА. Вона набула іншої, ненасильницької форми і, зрештою, увінчалася перемогою в 1991 році.

Добре знаючи конкретні факти героїчної боротьби повстанців-односельчан, Автор не сміє героїзувати своє товариство, а лише ставить його в цю шеренгу.

Дуже доречно доповнюють книжку документи УПА й ОУН 40–50-х років та документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України щодо справи “Блок”, яка була розсекречена 2009 року, в часи головування в СБУ Валентина Наливайченка та директора архіву Володимира В΄ятровича.

Отже, маємо ще одну чесну книжку, де без словесного пафосу, без штучної драматизації й героїзації описана жива правда новітньої історії України. Ця правда тішить і підносить наш дух.

Якби в кожному селі, у кожному районі знайшовся такий сумлінний дослідник, як Володимир Мармус, то мали б ми виразну картину епохи, що минає.

Не втомлююсь повторювати: історія, на жаль, не завжди те, що було. А – що записане. Маємо слушний час, тож записуймо ж Правду і Правду робімо Історією.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

 

На знімках: Володимир Мармус біля мікрофона, Володимир Сеньків, Петро Вітів, Петро Винничук, Микола Мармус, Микола Слободян.

Меморіяльна таблиця.

Напишіть відгук