З Анатолієм Степановичем ми познайомилися 1997-го. Тоді Степанович – а наступні п’ять років я до нього зверталася саме так – працював в аналітичній службі Ради національної безпеки й оборони. Він консультував журналістів редакції при написанні статей про силові структури. Між нами була професійна взаємоповага. Потім ми виявилися однодумцями. Ще через кілька років – стали друзями. А потім, наче з неба, на нас упало кохання. Минуло чимало часу, але, якщо в нас є можливість взяти одне одного за руку, ми це одразу робимо.

Анатолій – дуже надійна і надзвичайно порядна людина. І що для мене важливо в чоловікові – розумний і добрий. Не добренький, а саме той, хто ніколи не зробить підлості.

Ви не уявляєте, які ми різні. Анатолій – людина логіки й порядку. Я – інтуїції та емоцій. Але ми жодного разу не посварилися. Єдине, за що можемо іноді посперчатися – вихован­ня дітей. Я відвойовую їхній простір для «хочу»: друзі, ігри, перше кохання. Чоловік – не проти, але тільки після того, як зроблено все в просторі «треба». Він підкреслено вимогливий до синів. Вважає, що чоловіки мають приймати рішення і захищати жінок від усього, що може ускладнити їхнє життя. Бере на себе всю орга­нізацію нашого життя. Я так звикла до цього, що коли зараз їду кудись сама, хочеться заволати: «Де мій Гриценко?»

Чула, що голова сім’ї не той, хто приймає рішення, а той, хто формує порядок денний. Я маю схильність консервувати проблеми, як Скарлет О’Хара: «Подумаю про це завтра». А Гриценко все одно поставить запитання, на яке потрібна відповідь. Хоч зуби до коренів стирай, але приймаємо рішення. От тоді я зітхаю полегшено, як людина, яка виходить від стоматолога.

Гриценко бачить мету і його не лякають труднощі. Після 4-го класу в сина Гліба були літні канікули. Толя на дачі каже йому: «Ану, давай на турнік. Покажи, що вмієш». Малий ледве підтягнувся півтора разу. «До кінця літа має бути десять разів», – сказав Гриценко і систематично вимагав від Гліба тренуватися щодня по 20 хвилин. Гліб пручався, але робив. У вересні син прийшов зі школи й кидається обіймати Толю: «Тату, ти не уявляєш, який я щасливий. Я на фізкультурі підтягнувся 11 разів! А наступний за мною – 5. Це так круто!»

Кожна нова ідея проходить три етапи сприйняття: відторгнення – визнання – перетворення на банальність. В Анатолія швидкий розум. Дуже часто він перший говорить суспільно значущі речі, за які його «спалюють» на вогнищі, як Джордано Бруно. Але потім визнають правоту. Часто – неприпустимо пізно.

Гриценко мільйон разів був правий. Згадайте історію підписання угоди 21 лютого між Януковичем і тодішньою опозицією. Гриценко волав, що під Януковичем вже порожньо: від нього біжать внутрішні війська, «Беркут», СБУ. Він уже не Президент, ні на що не спирається. З Януковичем можна підписувати тільки угоди про його капітуляцію. Як ми тепер знаємо, Янукович ще за три дні до 21 лютого вивозив своє майно з «Межигір’я». А зараз Кремль «шпиняє» колишній опозиції тією підписаною угодою.

Якщо людина постійно правильно діагностує проблеми і пропонує виходи із ситуації, то давайте дослухатися. Багато ж політиків і депутатів у кулуарах тиснуть Гриценкові руку за правдиву позицію. Вони хотіли б так, як він, якщо не настільки розумно, то настільки незалежно. Але майже всі не можуть собі це дозволити: у когось – бізнес, хтось – на «зарплаті» у своїх старших товаришів по розуму або капіталу. Вони – залежні. Гриценко не залежить ні від кого.

Півдня можу говорити про те, що зробив міністр оборони Гриценко. Про це мало хто знає. Наприклад, змусив напружено працювати Генеральний штаб. Уперше були визначені сім видів загроз для України – терористична, прикордонна, екологічна й так далі. Кожна військова частина дізналася, що має робити в конкретному випадку. Коли на навчаннях треба було відпрацьовувати прикордонний конфлікт, Генштаб злякався: «Як це? Це неполіткоректно». Гриценко відповів: «А залишити країну без захис­ту – взагалі злочин».

У попередні чотири роки при владі були люди, підлість яких – злила, а дурість – бісила. Дуже не хочеться, щоб ситуація повторилася. Країна потребує іноді болісних, але розумних реформ. І буде страшенно прикро, якщо влада робитиме не ті «операції». Гриценко вміє бути не фанатичним, а відповідальним «хірургом». Якщо треба різати – ріже. Але він ніколи не видалить гланди замість апендикса. А саме так у нас трапилося з податковою, пенсійною і медичною реформами.

Жодного разу не бачила в очах Гриценка страху. Він був на Майдані під час найгостріших сутичок. Я дивилася трансляції, щоб побачити, чи живий. Коли штурмували барикаду на Михайлівській, дзвонить старший син Льоша: «Тато не озивався? Його «Беркут» оточив». Я вдивляюсь у відеокартинку: «Беркут» і ВВ тиснуть, барикада тріщить. І тут трансляція обривається. Я в паніці. Чоловік слухавку не бере. Через якісь півгодини зображення відновили. Бачу – з одного боку тиха-тиха барикада з майданівцями. З другого – тихі-тихі ВВшники. А між ними ходить Гриценко. Повернувся додому – ноги арматурою порізані, куртка пошматована.

Найскладніше було, коли викрали Олексія (Старший син Анатолія Гриценка, автор ідеї та один з організаторів Автомайдану. У березні 2014 року тиждень перебував у полоні кримських бойовиків. – ред.). Дзвонили багато і щоразу чоловік брав телефон з надією. Хтось намагався допомогти, хтось погрожував – «пришлемо тобі сина шматками». Якось Толя відповів на дзвінок і, бачу, напружився. Потім каже: «Мій син був на своїй землі і допомагав нашим військовим. А ті були на чужій». Дзвонили люди, які пропонували обміняти Олексія на полонених російських ГРУшників. Анатолій сказав те, що мав сказати. Хоч це було дуже непросто. Потім мовчки втупився в комп’ютер. Просто дивився перед собою.

Десь під ранок Толя раптом міцно мене згріб, і вперше в житті я відчула його сльози. Страшенно перелякалась, боюся слово промовити – може, Льоші вже нема. А він каже: «Льошка подзвонив. Його відпустили». Потім ми про це більше не згадували.

Гриценко щедрий на вудки, але скупий на рибу. Якщо людина звертається по допомогу – завжди зробить усе, що залежить від нього. Якщо ж людина не бажає пройти свою частину шляху – Анатолій за неї не робитиме. От він чудово знає англійську, а син Гліб час від часу питав, як буде те чи інше слово. Відповідь: «У словнику». Бо людині ніхто не буде все життя підстеляти. Навчання – це насамперед самоосвіта. В її основі – самодисципліна.

Чому Гриценко такий? Думаю, це виховання. Його батьки – прості люди, чисті душею, не замішані ні в чому, за що може бути соромно перед Богом. Тому, коли я бачу політика, який багато на що претендує, прошу: розкажіть мені про його батьків. Це – найголовніше.

Довідка

Юлія Мостова – журналіст, провідний політичний аналітик, головний редактор газети «Дзеркало тижня. Україна». Дружина народного депутата, кандидата в Президенти України Анатолія Гриценка.

Народилася в Києві в сім’ї відомого українського журналіста Володимира Мостового. Закінчила Київський університет ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «журналістика». Працювала в газетах «Київський вісник» та «Київські відомості». У тижневику «Дзеркало тижня» починала з посади політичного журналіста. Тривалий час була заступником головного редактора.

Тричі нагороджена премією «Людина року» в номінації «Найкращий журналіст».

1 comment

  1. Саша

    Да, Гриценко порядна і грамотна людина. З такими людьми-керівниками можна все в житті зробити. Жаль що мало людей його підтримують на президентських виборах. Він щирий українець і не шукає теплого і спокійного місця. Може відкрито людині сказати правду в очі. Жаль що мало таких порядних людей в парламенті а ще менше в уряді.

Напишіть відгук