Була темна ніч, навіть місяць не наважувався визирнути з свого надійного сховища. Зірки ледве-ледве світили, напевне, їм теж було лячно. І тільки одна дівчина не спала. Вона не боялась ні темряви, ні того чого злякався місяць. Її очі освітлював маленький вогник, який вона несла в своїх руках, в них не було жодної краплі страху. Ці зелені очі були повні відваги і рішучості. Дівчина ступала малим, але впевненим кроком. Вона йшла все далі і далі. Раптом почувши, що за нею хтось ступає, дівчина різко зупинилася. Вона не боялася смерті, тож поверталася виважено і сміливо. Перед нею стояв хлопець. Він був дуже красивим, принаймні до сьогодні, до моменту, коли став ворогом. Виглядав він суворо: військова форма, автомат, але в очах вона бачила ніжність. Ця ніжність була не до неї, просто, до людей, але це дарувало їй маленьку надію. В цих повних запалу очей хлопець впізнав свою знайому. Та і дівчина його впізнала:

— Для чого ви сюди приїхали? Що ви тут забули? Ідіть і не повертайтесь більше сюди. Ми самі вирішимо свої проблеми, самі… — дівчина, здавалося б ледь не плакала.

На обличчі хлопця з’явилася легенька усмішка, він ще ніколи не бачив її такою — беззахисною і водночас дуже сильною духом. Хлопець не хотів відповідати, адже так приємно було насолоджуватися її красою. В промінчиках світла вона виглядала неперевершено. На голові у неї було коса, її майже чорне волосся просто виблискувало при такому маленькому вогнику, поверх коси у неї лежав віночок, справжній український віночок. Маки, волошки та ромашки гарно переплетені в нього доповнювали її і так чудову красу. Вона була в вишиванці. Чорний і червоний колір якої гарно личив дівчині, але не пророкував нічого хорошого. Вона не була в спідниці, хоч і в штанах, одягнених для зручності, виглядала як справжня українка. Немов повернувшись в минуле стояла гарна дівчина в вишитому вбранні. Вона бачила в його погляді щось непевне. Він не так дивився на неї, не так як вона чекала. Дівчина чекала ненависті, злості, але тільки не зачарування і ніжності. Вона порушила мовчання:

— Чому ж ти мовчиш? Чому так пильно дивишся на мене? Передбачаєш, що бачиш в останнє?

— Я говорив вже тобі, що цього не минути, не уникнути. У мене наказ, який я маю виконати. І мені ні краплі не шкода, що до ранку ніхто не залишиться в живих. Так, це вже війна. Подякуйте, своєму майдану. Ось, чого ви добилися. Змін. Змінилося все: влада, вигляд території, а головне — наше ставлення до вас. Чого ви, бандерівці, добилися тим, що ваші війська були в Луганську і Донецьку? Ну чого? А того, що наші війська в вас.

— Коли вже ти на решті зрозумієш. З ким Путін хоче воювати? З людьми , яких під час 15 градусного морозу поливали з водомета , а вони роздягалися до пояса і кричали: “Водохреще!”? З людьми , які з дерев’яними щитами і битами стояли під кулями перед людьми в повній бойовій амуніції і вистояли , прогнали! З людьми , які не піддавалися на провокації і не розбіглися від звуку пострілів і вибухів? Де він хоче встановити диктатуру ? У народі , де суспільство стало жити за принципами демократії ще до того , як з’явилося саме слово ” демократія” ? Нав’язати імперські традиції народу , який ніколи не ходив під царьком ? Нав’язати диктаторські закони народу , який першим у всесвітній історії прийняв першу конституцію ( Конституція Пилипа Орлика ) ? Росіяни , втихомирте свого божевільного вождя , ми не хочемо війни з вами. Це не наша з вами війна , а війна однієї людини за свої шалені амбіції , владу і стан. Ми не здамося просто так і хай до завтра вже всі будуть мертві, але ніхто не піде добровільно в руки ворога. Ми розуміємо, що всі загинемо і тим не менше кожна хвилина життя дасть нам змогу забрати хоч одне життя ворога. У вас перевага чисельністю, зброєю, ви — сильніші фізично, але ми —сильні духом. Правда на нашій стороні і якщо доведеться за неї померти, ми з легкістю віддамо життя.

— Марусю, тікай, біжи. Я можу забрати тебе з собою. Ніхто не слухатиме твоїх слів, ніхто. Ще до ранку всі загинуть. Ходімо, я заберу тебе з собою. Зрозумій, у нас 1200004 дивізії. Не мине і трьох годин, як всі лежатимуть мертві. — Я не піду звідси, не піду знаючи, що всі мої рідні, друзі, близькі загинуть. Я не стану зрадницею свого краю, своєї Батьківщини. Я загину разом з усіма. На моїй руці буде червона стрічка. Це символ моєї незламності і нескореності. Вбий мене першу.

— Марусю, лише подумай, що ти говориш. Для чого це все? Подумай про своє життя. Однак Маруся вже відвернулась до нього. Вона впевненим кроком подалася назад, до своїх, сказавши на прощання:

— Хочеш стріляй, навіть в спину, ти вже воїн без честі. Вона так і не добилася того, заради чого прийшла на ворожу територію. Краще б вона зустріла іншого солдата, якого не знала. Так, було б значно простіше. Зранку, на тому місці, де тільки ще нещодавно розмовляли юнак з дівчиною, стояла пустка. Не було нічого. І той хлопець, що вчора дивився на дівчину ніжними очима, сьогодні— ненавидів все. Він не зміг її переконати, не зміг. І сьогодні першою побачив дівчину з червоною стрічкою на руці. На обличчі у неї була усмішка. Вона померла щасливою. Дівчина захищала свою країну, свій край. А він так і не встиг їй сказати, те, що так довго беріг в серці. Коли він хотів повертатися до своїх, не маючи сил більше дивитися на це все, побачив,

що на місці цієї дівчини виросла калина. Як символ вільності духу, незламності, сміливості усіх українців.

 Вікторія Семенина

***

Твір дівчинки із с.Славна Зборівського району Тернопільської області. Мене навіть не стільки зачепив сам твір – він таки по-дитячому наївний – скільки купа нагород школярки в різних напрямках – фізика, хімія, історія, математика…

Напишіть відгук