Цим словом філософи завжди характеризують брак часу на довгі роздуми. У житті бувають періоди, коли всяке зволікання стає причиною не порятунку чи перепочинку, а навпаки – краху й поразки. На жаль, сьогодні подібна ситуація настала в історії нашої держави. Гальмування екстрених рішень та рішучих заходів здійснюють ті, для яких погибель України є метою і завданням. Їм байдуже, що було, є чи буде з народом, який проживає на отчій землі. Їх більше цікавить сама земля.

У щоденних розмовах багато опираємося на минувшину, шукаємо у її глибинах потоки героїчних справ, гурти праведних людей. З іншого боку – так нестримно поспішаємо до щасливого майбуття, що затоптуємо при цьому в місиво проблем сьогодення. А воно є й нікуди не поділося, у ньому живуть пліч-о-пліч старенькі й немовлята, націоналісти і комуністи. У ньому радіють народженим і оплакують вбитих, сподіваються на переміни і кидаються берега, в ньому не завжди приємна, але реальна правда буття.

І всі ми, такі розмаїті, стоїмо на березі сподівань. Вдалині видніється інший берег, до якого прагнули наші батьки, про який маримо сущі, за який віддають життя юні українці. Він ген, аж при обрії. Ріка часу поміж берегами то наближає, то віддаляє їх. Вже не раз далекий край здавався близьким, та… Час немов застиг, загальмував, заснув. Усі давно вже на берегах своїх сподівань, а ми досі розглядаємо крізь тумани застиглу течію. Ріка без руху швидко перетворилася у мочарисько, болото, багно…

А спритні хижаки добувають собі з брудної води рибку, а посеред болота вигріваються та ловлять комарів роздуті зелені ропухи. Для них оця благодать несе коротку назву – влада. Це вже стало не ознакою, а діагнозом здоров’я нашої держави. Вона все робила, робить й прагне далі робити, аби болото розросталося та глибшало. Хтось пробує самотужки пробратися до іншого берега, але його засмоктує масна трясовина спокус, слизьке баговиння вседозволеності, солодка гниль розкоші. В народі кажуть: «Зроби з Івана пана»…

Оте жаб’яче царство бачить себе не внизу (під берегом), а понад усіма нами та вчить кожного як «правильно жити». А ми? Дивимося, скрушно головами похитуємо, безпорадно руками розводимо, бурмочемо вкотре: «Що вдієш – така доленька…» Геть нам з пам’яті витерли просту істину – влада це МИ. Саме через покірну байдужість й далі підмиваються береги та росте відстань між ними. Хочу запитати вас, шановний читачу, де ВИ зараз? На якому березі? Що дієте, аби порятувати святу землю, мову, культуру, свою непроминальність. Згадаймо Атлантиду. Була ж колись така держава, чи континент та де вона? Немає ні міст, ні землі, ні людей. Невже цього й ми чекаємо на краю провалля? Невже й далі будемо наївно втішатися оманними мріями.

Уже при перших наших активних здвигах всяка нечисть стрімголов почне скакати в каламуть аби сховатися. А тоді пора приступати до найголовнішого – міст зводити поміж берегами українства. Він цей буде довго й надійно служити, коли очистимо ріку від мулу, коли очільники влади будуть надійними підпорами зведеної нами дороги. З кого починати очищення? Із себе. Відмити себе від облудства і лінощів, спам’ятати сусіда й родину, не втікати та не ховатися від труднощів й жертовності. Аби збудувати достойну державу треба звести надійний фундамент, мати мудрий і реальний план, міцні матеріали, вправних трударів, прикласти чесну працю, долучати взаємопоміч та розуміння. Осмислити яку Україну будуємо у своїх головах, в родинах, на сходових площадках, вздовж господарчих парканів, у результатах праці, в щирості ставлення до людей, до Бога.

Господь не запитає яка в тебе оселя, а чи дав у ній прихисток подорожньому; не яку посаду займаєш, а чи порядно працюєш; не скільки грошей заробляєш, а яким способом; не скільки разів казав правду, а скільки і скількох обманув. Настав час чистої правди. Допоки будемо брехати світові, батькам і дітям, самим собі? Уже немає часу на обмани і на омани – настав час конкретних дій. Не солодкі слова про чесність, а реальні справи, які згодом відчують і оцінять люди. Набалакались вдосталь! Згадайте зимовий Майдан і зважено-толерантну бесіду трьох партійних ватажків, яких уже перестали сприймати люди. І лише запальний сотник Володимир Парасюк виголосив те, що думали всі, до чого закликав Господь.

І впав Янукович. Через кров, через жертви, через віру та борню диктатура розвалилася. Володимир і нині гласить до новітньої влади: «Хто вам заважає робити те, до чого кликав Майдан? Хто?! Що довкола змінилося? Як крали, так і крадуть, як брали, так і беруть! Молодь під кулями гине, а генерали за людські гроші дачі поспішно добудовують… Корупційна гниль заворушилась і знову повзе до влади… А може б їх у товарняки без бронежилетів і автоматів та на Східний фронт? Хай там покажуть, як вони люблять Україну…» Вловлюєш ці жарини слів і душу обпікає огниво правди. Ось вона – реальна сила, яка здатна здійснити справжні, а не бутафорні реформи. Вона і є отим фундаментом, на якому має постати Нова Україна. На засіданнях Верховної Ради лише й чутно: «Закони не дозволяють провести зміни». А хто понаприймав такі нелюдські закони – часом не ви?

Нагальний час прозріти, наші «дорогі» обранці, викинути все що йде на шкоду, сотворити щось мудре, повчитися в інших краях та діяти. Зробіть наостанок хоч раз щось достойне, за що не буде стидно перед небом і людьми, які досі стоять на краю провалля. А, може, ви ждете, коли врешті осунеться отой підмитий брехнею, злодійством і зневір’ям берег? В парламентській залі застигле повітря тхне трутизною і гниллю. Потрібно якнайшвидше провітрити цю підкупольну будівлю, освятити від нечисті, інакше цим запахом пройметься кожен з нас. Ми в цейтноті, а кожна хвилина затримки грає лише на руку ворогам України.

Знову запитую себе і вас, допоки будемо сповідати Пилатське рукомийство: зробив підлість, накапостив і… вмив руки? Крим здали конкретні особи, які мають власні прізвища, посади, місця проживання. Україну до банкрутства довели конкретні люди не лише в Києві, а на всіх рівнях та щаблях влади. Необхідно донести до відома усіх – хто вони? Давно пора жорсткою мітлою вимести їх з владних кабінетів і коридорів, очистити керівні органи від україноненависників, зрадників, агентів п’ятої колони. Є злочин – є суд – кара! Пітьму перемагає лише Світло.

Нам потрібні нові імена, нові ідеї, нова хвиля очищення, яка змиє диявольський намул і бруд. Немає часу на розгойдування, на нудні теревені, на довгі тендери та дискусії. Немає, пане Президенте! Вам ми віддали свою довіру – користуйтеся нею, опирайтеся на нас. Ми з Вами. Ще з Вами, але кредит довіри має певні межі. Не забувайте про це, Петре Олексійовичу! Путін марить ідеєю відродження Російської імперії. Нинішня Україна для нього стала гніздом проблем і небезпеки. Роздробити, розчавити і викинути геть дух вільності – ось його мета. І нічого ховати страшну правду в блискучі обгортки самозаспокоєння та солодких слів про безкорисне одвічне братство.

Окрім захопленого вже Криму він все більше й більше закидає збройні сітки на зрусифікований Донбас, аби потім розгорнути впливове поле по всьому Сході та Півдні України, аж до Молдавії. В його планах витіснити звідти рештки української ідеї, засмоктати остаточно в інформаційному багні залякану образами «бандерівських вбивць і фашистів» нестійку масу, до решту розвалити економіку та фінанси нашої держави, затягнути намертво газовий зашморг, привести державну машину до краху, людей до озлоблення, заполонити центр і захід України чужодумними біженцями та переможно в’їхати на білому коні до Києва. А тоді? Як у пісні Степана Галябарди: «Прокинувся, а за вікном Сибір».

Що буде завтра з Україною? Якою вона постане? На якому березі опинимося чи остаточно потонемо у трясовині? Все це залежить від кожного: від мене, від мого сина, від вас, від солдата і Президента, депутата і хлібороба, вчителя і священика. Все в наших руках, братове, бо влада – це ми, які опинилися в цейтноті. До борні, до праці, до звитяг із почуттям відповідальності та любові у серці. З нами Бог, бо Україна – скибка Його Раю!

Олег Герман – поет, заслужений діяч мистецтв України

Напишіть відгук