У залі очікування львівського залізничного вокзалу показували футбол. Більшість пасажирів уболівали за братній народ (себто за бельгійців, бгг). За 5 хвилин до свистка в зал зайшла група людей, російськомовних. І тут бельгієць Оріджі забиває гол у ворота Акінфєєву. Зал – а там крім пасажирів були ремонтувальники, міліціонери, буфетчиці – аплодує, опасистий провідник каже: “Нате, москалі” і з полегшенням іде геть. Чоловік із новенької групи обурюється: “Я не пойму их радости. Это футбол! При чем футбол к политике?! Мухи отдельно, котлеты отдельно!”. Чоловік говорив нарочито гучно, він хотів, щоб усі довкола його чули. Це не могло тривати довго, й іншому чоловікові, вбраному в піджак, урвався терпець. “Ты можешь радоваться жизни молча?” – “Вы чего на ты?! Учитесь уважать других” – “Да нет, это вы других не уважаете. Не понимаете радости других – так просто помолчите”. Фрази чоловіка в піджаку, хоч і лунали без непристойних слів, але – повірте – були сказані тоном, на який ліпше не відповідати. І чоловік, який обурювався симпатіям пасажирів до бельгійців, замовк. До залу повернувся опасистий провідник і, коли бельгійці змарнували нагоду забитий другий гол, без жодних підозр нахилився до невдоволеного гостя: “Забили б другий москалям – і все”. Але той вже мовчав.

Volodymyr Semkiv

Напишіть відгук