111

Ішов дорогою та перебирав у руках вервечку. Несподівано розірвалася одна із ниток, посипались долу 10 зерняток, розгубилися у траві. Став у розгубі шукати їх і відкрив при цьому дивовижу неповторності – навіть з окремішньою назвою. Хочу із вами поділитися отим баченням, аби (поготів) спільно зібрати та з’єднати зернятка у незнищенний символ вічної Молитви.

1. БДЖОЛИ І ТРУТНІ

Мозок найбільшої бджоли приблизно у сто двадцять тисяч разів менший мозку пересічного народного парламентаря, а результати? В крилатих – жодних тобі нарад, планерок, засідань; жодних корупційних схем, політичної доцільності. Всі чітко знають свої задачі, свою мету, свою місію. Кожна бджілка сповнена відповідальності, усвідомлює призначення, береже свободу. Якщо хтось із нас зазіхне на їх святеє-святих – зразу ж відчує відсіч. Бджілка бере на озброєння свій останній захист – жало. Сама помре, але честі не згубить. Отака собі маленька комашка є складовою колективного розуму роя. А тут у Верховному вулику держави стільки «шарикових» трутнів розвелося – Боже порятуй! Ані до праці, ані до борні не ладні та лишень гудуть й гудуть без толку…

Сумарний розум роїв формується з поєднання розрізнених мозочків десятків тисяч бджолиних особин. Чим більше робочих бджіл, тим кращий порядок і організація. Дивно, з позиції людського розуму, бо у нас кожен окремо геній, а збери докупи – як павуки в банці. І це свідомі особи. Що тоді говорити про байдужих шкідників? Високий інтелект – один із шляхів порятунку сучасної України. Чим більше в нашому суспільстві буде згуртованих общин інтелектуалів, а не заполітизованих балакунів, тим воно буде здоровішим та мудрішим. Порятувати ситуацію повинна високоосвічена молодь, яка мислить завтрашнім днем, а не порохняві буркуни, які загрузли думками в радянському минулому.

Мислити і жити по-новому – це не лише передвиборне гасло Президента, а вимога сьогоднішнього стану держави. Бджоли надзвичайно працьовиті. Їх ніхто не заставляє важко трудитися. При цьому – висока дисципліна, взаємодія, повний порядок, жодної анархії та безладу. Все до місця та до часу. Жодних зволікань та припізнень. Нам видається – ми ще все встигнемо, ніби у запасі кожного передбачається ще 500 літ. Таким чином сподіватися на «солодке життя» намарно.

Давайте переведемо роки людського життя в тижні. Згадайте: щойно була субота, в вже нова. В Україні мужчини живуть в середньому 75 літ – 3900 тижнів. У своїх 66 літ я вже пережив 3432 суботи. Зосталося (згідно статистики)… 468. Ні, вже 467, бо ще одна минула. А що’м зробив за цей тиждень? А ви? Ще досі волами тягнемо розбитий драбиняк, коли мимо нас інші на швидкісних авто мчать вперед. Пам’ятаючи народний вислів «у мудрій голові – коротка мова», дозволю собі закінчити розміркування над першим зернятком. А далі поміркуйте самі…

2. ДРЕВО РІКИ

У храмі, в часі молитви, мимоволі розглядав паркетний візерунок підлоги. Колись це було живе дерево: крислате, могутнє, говірке. Його коріння вросло у Час, його верховіття сягало Вічності, а нині – залакований паркет. Доторкаюся і каюся – не раз затоптував його. Але після таких міркувань – сон дивний завітав. Переді мною величезне дерево. Його зелена

крона не до небес тягнеться, а лежить на землі. Замість стовбура – розгалужений ріками, притоками та струмками (ніби гіллям) Дніпро-Славута. Бог із небес споглядає отого крислатеня та милується ним. Воістину райське дерево прикрашає планету. Хоча, цього року зацвіло воно кровавим цвітом, але плоди надії та впевнення наливаються на ньому.

Слово, пісня, природа, звичаї, дух нації, менталітет – ось живі соки нашого самовизначення: хто ми і якого роду. На жаль у крові народу завівся вірус імунодефіциту патріотизму. Стрес війни випалив його у багатьох, але багато нечисті та сміття ще зосталося. Виганяймо зло із душ своїх і ближніх. Тоді очистяться люди, земля, небеса.

І ще, до однієї уявної гри запрошую вас. Я короткозорий. Мапа світу без окулярів нагадує мені невиразні обриси чоловіка, який розкрив обійми. Ліва нога, то Африка і Антарктида, права – Індія та Австралія. Ліва опущена рука – північна й полуднева Америка, а права – Азійська далеч. На голові біла шапка північного полюсу, а Європа, як груди. Посередині її пульсує серце. Придивляюся краще, а то наша Україна. Такою бачу планету. А ви? Уявляйте, мрійте, не закопуйте себе у пісках сухої статистики.

3. БЛИСКАВИЦІ ТА ГРОМИ

До осліплених блискавицями марень та ілюзій гуркоти реальності докочуються аж опісля… Багато говорити і багато сказати – зовсім різні стани, а тим паче різні наслідки. Що ми бачимо у великій мірі залежить від того куди дивимося. І не лише довкола, а в свою душу, в свої почуття. У двох всесвітах перебуваємо водночас. Один сягає недосяжних Галактик, а інший на вістрі болю й радості. І хто знає, котрий із них є більшим для вас. Часто світу Божого не бачимо через затміння душевне. І тягар той у тисячі разів більший за будь-які фізичні натуги. Дивовижне оте третє зернятко роздумів.

Кохана жінка не старіє. А мама? Стежина моєї матінки вже заросла травою двадцять три роки тому. Прожила Марія Чотиригодина більше 80-ти літ, а бачу її серцем як сорокалітню. Чому – не відаю, але такою приходить до мене. Хворою тяжко була й ми з батьком та братом рятували як могли. Не подужали слабість. А нині мама-Україна хворіє. Спочатку усім Майданом стали на порятунок. Та виразка й рани відкрилися, знесилення та виснаження замучує. А дітоньки замість лікування нестерпного болю завдають. Відрубали одну руку, тепер другу ламають та микитять, як вигідніше спродати сусідам. Отак із щасливої мами сотворили невдячні сини й доні сердечну каліку. А вона й надалі любить своїх дітей, жаліє їх та на поміч стає. Вона милосердна, бо – мама.

4. ДОБРОТА І ЧЕСТЬ

Запитуєте, як і коли почав здійснювати переклади на мову есперанто? Вже й забув… Товариш мій, який нині в Штатах працює, запропонував попробувати. Переклав одного вірша, потім наступного. Деякі отримали належну оцінку в колі есперантистів. Навіть збірничок власних віршів всепланетною мовою випустив, але тепер щось охолов – не тягне до такого модерну. Чи усвідомив примарність затії, чи став більше час цінувати?…

Шукати необхідно кожному, бо не все видиме є істинним. На жаль, часто оманним. Як барвиста квітка посеред трясовини. Заманить, покличе і… засмокче баговинням і брудом. А все виглядало так романтично… Краса – це лише обіцянка щастя. В народі кажуть: «Краса до вінця, а розум до кінця». А ще не варто плутати красу із прикрасами. Це вже думка від мене: «Красою світяться – прикраси блискотять». Пам’ятаєте, я писав, що кохана жінка не старіє. Добавлю наступне: «На вигонах долі важливо, відкинувши маски, за зморшками болю угледіти промені ласки». Любов і доброта мають особливу форму сприймання. Вони йдуть через серце, тому їх чують глухі та бачать сліпі.

Згадайте фізичний закон з’єднаних посудин. Якщо з однієї щось витікає, то друга ним наповнюється. А тепер знову прошу вашої уяви. Перед вами не дві, а шість посудин. Усі вони з’єднані своєрідними трубками (стежинами життя). Кожен з нас є часткою природи і ми радіємо зустрічам із нею. Не завжди ставимося з повагою, але тягнемося до рік, лісів, степу. Ми наповнюємо нашу першу чашу під назвою «ПРИРОДА» у міру власних бажань й потреб. А другою чашею є «РЕЧІ». Речі на нас і довкола нас. Речі необхідні та зайві, наші й чужі заполонили та починають витісняти поживу із першої чаші. За нею слідує дивовижна чаша із

трепетною назвою «ТІЛО». Так, ми любимо своє тіло, але чи мудро ставимось до нього? В першій половині життя тратимо здоров’я на здобуття грошей, а в другій – тратимо гроші на відновлення здоров’я. А різні його руйначі, яких так люб’язно запрошуємо в гості: алкоголь, розпуста, наркотики… Для задоволення тіла крадемо поживу з інших посудин. Перед нами дуже тонка та вразлива посудина: «ДУША». Кожному хочеться щастя, але де воно, яке воно? «Щаслива мить така мала, але ж була вона… Була!» Для когось душевна потреба стає зайвою і він переливає свої потреби в речі. Зостається ще дві посудини особливого призначення. Перша з них – «РОДИНА». Взагалі, дивовижне це слово. Варто у нього забрати першу і останню літери – зостається слово «ОДИН». Тому необхідно берегти сімейний стан, сімейну гармонію, сімейний затишок від несподіваних «пошкоджень». А останньою посудиною є «БОГ». Гірка правда, але дуже часто до Господа ми звертаємося в останню чергу, хоча «останній стане першим» – стверджується у Святому Письмі. Так воно і є. Лише вміст цієї посудини показує, направду, хто ти.

Подумайте, яка з посудин вашого життя заповнена, а яка порожня. Може основна причина проблем у невмілому розподілі? Зважте і прийміть мудре рішення. Я буду радий, якщо все владнається. Бо усіма вашими пошуками керував наймудріший вчитель – БОГ.

5. СВІТЛО Й ПІТЬМА

Ви кажете, а як же із статтею про виховний процес? Коли ви почнете описувати його? Шановні, ви припізнилися вже на чотири зернинки. Початок знаходиться у заголовку. А тепер, дозвольте продовжувати пошуки розсіяних думок. Ми із внуком ішли до сповіді. Був недільний ранок. Від нас, у напрямку Храму, простягалися довгі темні тіні: моя більша, внукова менша. Тіні наших гріхів. Після сповіді й прийняття Євхаристії – повертаємося додому, повертаємося до сонця. Ми в його теплих обіймах, а за нами… тягнуться тіні. Вже коротші, не такі холодні, але…

Ніколи не робіть із себе праведників та святош. Зберігайте свою неповторність і пам’ятайте, що все чого ви досягли, все що сотворили сталося завдяки промислу Божому, Його мудрій підказці та помочі. Ми лишень інструменти (олівці) у Його світлих руках. Не кожному вдається себе в житті реалізувати. Особливо в наш час молодь опинилася у досить складному становищі. Як це зробити? Відповідь у самому запитанні – ЗРОБИТИ. Лише праця над собою, над вдосконаленням свого тіла і розуму, над наповненням думок знаннями, над своїми недоліками і вадами дозволить вам самореалізуватися. Часом це каторжна й жертовна праця, але без неї сподіватися на успіх марно.

Давайте знову пофантазуємо. Ви вночі стоїте неподалік високої білої стіни. Перед вами авто з увімкненими фарами. Ваша постать на виду у всіх, хоча особисто вас світло геть засліпило. Не бачите нікого і нічого. Ви у полоні світла. А від вас на стіну падає тінь – велика і темна. І всі бачать її теж. Всі – окрім вас. І чим ближче підходити до авто, тим гучніше гуркіт двигуна, тим образ ваш стає яскравіший для оточення, а тінь все більшою та густішою.

Це показує світлотіні творчого життя. Я людина творча і дуже часто попадаю у світло фар. Від цього (з часом) стає важко. Хочеться повернутися до першої посудини, аби із джерела на краю свого села зачерпнути живої води первинності. Якщо ж вам світ видається брудним – вимийте окуляри або шибки авто. Світ не винуватий у вашому лінивстві.

6. ВИХОВАННЯ ЛЮБОВ’Ю

Перечитую запитання поставлені до мене: «Що вважаєте найважливішим у навчанні, вихованні? Чи розділяєте Ви ці два процеси? Вони ідуть паралельно чи разом?» Це в мені пробудило спогад про сороканіжку, яку запитали про порядок переступу ногами по землі. Замислилася бідолаха й… розучилася ходити. А ще виплила з пам’яті коротка мудрість: «Вчитель не той, хто вчить, а у кого вчаться».

Була у селі старенька вчителька математики. Дав директор їй клас повної безнадії (одні двієчники). І придумала старенька хитрий спосіб виправити ситуацію. На початку навчального року сказала учням: «Через старість я дуже погано бачу, а через проблеми з пам’яттю можу зробити на дошці блуди. Тому, хто побачить мої помилки, зразу ж підкажіть

та виправте. Буду вельми вдячна та цукеркою пригощу, а то… мене директор зі школи вижене, що погано вас вчу». Через рік клас став найкращий у цілому районі.

Педагогіка – велике мистецтво. Мені дуже шкода, що у вищій освіті педагогіка перебуває на останніх місцях. Головне: наукові рейтинги, статті, модулі, робочі програми, дистанційне навчання тощо. Засхематизували освіту так, що самі толку не виведуть, а дітей перетворили у безмовних сліпих кнопкодавів (як у Верховній Зраді). Студенти відівчені розмірковувати, оцінювти, дискутувати, обґрунтовувати. Вони приписують свої імена до чужих вкрадених рефератів, займаються вгадуванням поставлених галочок, стають роботами, а не носіями технічної чи гуманітарної творчості. Це мене болить й чим рік тим більше. До нестерпності. Коли ж стаю до протесту – чую єхидне: «Старий консерватор».

Мамою виховання була, є і буде совість. Вона в дитини у чистоті та первинності, але потім покривається шкаралупою, як молодий горіх. З часом шкаралупа твердіє й до душі достукатися дедалі важче. Це як із гілкою: молода гнеться – стара ламається. На жаль, нині вельми часто живий дітей виховують мертві телевізори. Діти приланцюжені до телеекранів. Вони мислять, уявляють і розмовляють рекламними фразами, стандартними зворотами. Через телепрірву до кожної оселі попадає немало бруду. Згадайте, коли до кощика спілих яблук кинути одне гниле – зіпсують інші. Тому дитині потрібно давати не дорогі смартфони чи речі, а руку й серце. Тоді є сподівання, що дитя з часом змовить вам: «Тату, ти найкращий і мені дуже потрібен».

Згадайте, як виносять чи вносять меблі до оселі. Постійно чути жіночі вказівки, але які? Одна мовить: «Вважай, це дорогий сервант!» а інша: «Обережно – руки». У цих словах відчувається що кому любе. А як би сказали ви? Мені вельми цікаво. Ото, дякуючи Богові, йду розшукувати наступне зернятко.

7. ФІЛОСОФІЯ ЩАСТЯ

Сам дивуюся, як вдається поєднувати багато різних видів діяльності? Мабуть, розгадка у постійній змінності. Ось, до прикладу. Пишу ці розмірковування, а в голові витає нова мелодія. І нова, і цікава, і близька за характером до недавно написаного вірша. Комп’ютерну клавіатуру вбік, а гітару до рук. Мелодія набрала барвистого звучання. Уявив цей мотив фрагментом природи. Гітару вбік й олівець беру. Уява переходить у малюнок на папері. Появляється малюнок в якому затаєна філософська думка. Це не просто зримий образ – це поетичний штрих. Олівець вбік і беру ручку. На нову сторінку лягають поетичні рядки. Які, запитаєте? А ось вони перед вами:

«Скрегоче ключ, а за дверима – пустка… Сидять принишкло по кутках пісні.

Під образами вилиняла хустка кутасами горить на побічні.

Зачовганіла фарба на підлозі, знимки вросли у сивий килимок…

Сільська хатина – світлий вірш у прозі, прихисток згадки в пригорщі думок».

Коли дочитав останній рядок у поле зору попав екран комп’ютера із недописаними роздумами. Вертаюся до початку. Пригадуєте з’єднані посудини? Щось подібне відбувається у моєму творчому світі. Що прийняв для себе за головне? Ніколи не вимучувати рядки і не псувати безпочуттєво фарби. Все творити із любов’ю, відчуваючи при цьому задоволення. А ще повинен бути той, що з любов’ю скаже: «Чоловіче, йти їсти, а то борщ геть вистиг?» Дякую Богові за свою Маріченьку, бо без неї не було б мене. А ще дітям, а ще внукам. А ще вам.

Це і є щастя творчості. Щасливий, хто забув де занирив свою маску, хто не прокидається від страху викриття обману, хто зранку радо йде до праці аби ввечері нетерпляче повертатися додому… Чи я щасливий? Я знаю що таке щастя, але для осмислення цього відчуття повинен був спізнати смак горя. Щастя настає тоді , коли Богові більше дякуємо, аніж просимо у Нього. «Щасливі ті, які спізнать готові любов у мудрості, а мудрість у любові». Коли генія епохи Відродження запитали: «О, Леонардо, чи не тяжать таланти?» він у відповідь лише усміхнувся. Я теж…

8. СЛУХАТИ ОЧИМА.

Раніше випускник гімназії – людина доволі високої ерудиції, знавець кількох мов. Сьогодні і випускник університету далеко не завжди може цим похвалитися. І це гірка реальність. Іноді оповідаєш студентам етичні чи естетичні закони творчості, а деякі дивляться на тебе скляними очима. « У чому річ?» – питаю. Чую: «Вуха щось заклало». Не вуха вам, шановні, а душі заклало. Ісус писав своїм учням (простим рибалкам) розтлумачення прутиком на піску, а опісля… сандалею витирав написи. Чому? Це один із способів формування активного мислення та покращення пам’яті. Знання здобувають, а не споживають. Освіта їх дає, але ставить на високу полицю. Напряжся аби дістати. Бог дає мудрість через тернистий шлях пошуку. Без ран та болю – мудрості не купиш. Вона не є товаром.

А ще вміння слухати і чути, дивитися і бачити. Діти до цього особливо вразливі. Коли донечка або синок вам щось оповідає, віддайтеся йому, а не телефонним теревеням із сусідкою. Слухайте свою дитину очима, тоді вона вам відповість теплом серця. Ми часто у гонитві за майбутнім затоптуємо сьогодення. Хочемо, щоби дитя поступило у престижний ВНЗ, шукаємо дорогих репетиторів і вбиваємо в дитині дитинство. Самі вбиваємо. Повторю вам давно відому притчу. Дідусь, батько і син обідають. Стіл накритий вишитим обрусом. На столі дві тарілки борщу. Син з татом смакують і малий запитує: «Тату, а чом дідусь їсть не з нами а в куточку із якоїсь бляшаної миски?» «Бачиш, старому так руки трусяться, що всю скатертину обляпає. Хай жує там допоки дають». «Тату, – продовжив малий, – коли дідусь помре то не викидай цю мищину». «Чому?» – здивувався тато. Син облизав ложку та промовив: «А ти з чого будеш їсти на старості?» Найкращий варіант науки – власний приклад. Дивлячись на цей політичний вертеп сьогодення і на владне знущання з простих людей та знаючи, що Бог справедливий, тремчу за долю своєї країни.

9. КОБЗАР ДЛЯ БАТЬКА І СИНА

Чому я не сказав татові, у останню хвилину його життя, що він найкращий? Це не дає мені спокою досі, хоча минуло дев’ять літ. Батько був напівсиротою у бідній родині, навчився столярувати, закохався у дочку сільського кравця і вирішив женитися з нею. А щоби отримати таке право – став нову хату будувати для молодої дружини. Коли з допомогою сельчан хата постала – пішов свататися й отримав згоду. Це хата створена з любові і в ній народилися ми з братом, у ній останні подихи зоставили мої тато Михайло і мама Марія, в ній ми зараз із дружиною Марічкою прагнемо зберегти це світло й тепло – дар любові.

У 1941 році батько попав у німецький полон (табір Регензбург) й був серед тих, що друкували маленький «Кобзар» Тараса Шевченка. До нього увійшли перших вісім віршів поета. Коли я був малим тато читав мені з нього вірші, наповнював дитяче серце енергією українства. Коли батько лежав на смертному одрі я читав для нього невмирущі слова Шевченка. Чи може бути кращим виховання патріотизму і доброти, аніж те, що’м спізнав. «Я Богу дякую за все, що день прийдешній принесе». Якщо тобі щось не подобається у власних рисах обличчя чи будові тіла – не падай у відчай та не злися. Просто напиши на дзеркалі «Інші не кращі».

А ще потрібно бути дуже обережним до срібної омани. Багатство ніколи не було причиною щастя, а завжди ставало причиною проблем. Дивися на світ простіше й втішайся його довершеною примітивністю. Все просто і мудро. Не загортай цю довершеність у золоту обгортку. Дивися подивованими очима навіть крізь шибу вікна. Збережи шибку чистою. Срібло на шибі перетворює її у дзеркало і тим самим закриває тобі небо. Закриває у прямому й переносному значенні.

10. ТВОРИТИ БОЖУ ЛЮДИНУ

Дивися яка дивота – уже дев’ять зернят віднайдено. Зостається останнє відшукати. І це, виявляється, найважче завдання. Кажуть, Господа запитали над чим найбільше мучиться? Той відповів: «Найтяжче підібрати людину одну до одної».

Ми часто любимо не живих, а мертвих людей, ідеалізуємо цвинтарі, замість молитов приносимо на могили тонни граніту. Живих людей любити важко, бо вони різні. Так РІЗНІ,

але ж і РІДНІ, при цьому всі прагнуть бути РІВНІ у ставленні до них. А нам бракує і такту й терпіння до кожного. Українець чи християнин не той, що вигукує гасла чи носить на шиї хрестика. Українство і християнство мають не показову, а духовну форму існування. Отим станом треба бути пройнятим до кожної клітинки, він слугує мостиком поміж чуттями серця і розуму. Через нього все благородно надумане скеровується до реалізації, а все облудне відсівається і залишає нас. Так, Бог думає про нас, але не замість нас. Завжди знайди хвилину на розмову та пораду з Богом, бо Він тобі приділяє набагато більше часу й уваги. Бог кожному дає скибку раю – сім’ю і гірко плаче над її руїнами. А коли дуже хочеш побачити Його – глянь на ближнього.

От і повний десяток розсипаних думок. Постійно відчуваючи помисли знаних і незнаних людей та Боже скерування думок на остаток даю вам міцну нитку для нанизування зерняток до вервиці:

* будьте відкриті серцями;

* не думайте, що ви вічні – старайтеся зоставити за своїми слідами не карби, а скарби;

* станьте кращими нас.

* не хваліться, що ви талановиті – це лише відблиск Господнього світла.

Подякуйте Йому і невтомно працюйте над своїми здібностями.

А губив, шукав і єднав із вашою допомогою Божі зернятка – Олег Герман із Тернополя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.