Саме таким терміном – “Глухе Поділля”  характеризує південь нинішньої Тернопільської області етнографічний опис 1879 року.
“Без сумніву Галичина належить також до країв, дуже баrатих на Iсторичні памятки. Майже на кожнім місци, в кожній стороні. В кождім закутку можна подибати сліди давноі бувальщини, правда не все шановані та зберегані. А ще менше всім зрозумілі, пам’ятливі.
Але найбільше таких памятників историчних має так зване «глухе Поділє.». «Глухим Полєм» або «Глухим Кутом» називається цілий Борщівський повіт. Не завадить отже, подати важнійші характеристичні ціхи Глухого Поділля.
Глухе Поділля – се головний шлях, куди тягнули орди Татарські. Тут відбувалися найзавзятіші борби з Бисурманом, й тут найбільше полялося крови християнської. Глухе Поділє мож сказати, подібно як Ломбардия уроджайне від крови людської. Нарід тут живучий з малими виїмками виключно руський, с природи поетичний и музикальний. Любуєся в жалосних піснях, котрих звучний голос в жнива при чистім воздусі далеко росходиться. Глухо-подоляне гp. кат. обряду називають себе «Русинами», а латинники не инакше, тілько «Шляхтою».
Мужчини в кождій місцевости глухоrо Поділя дуже ріжняться між собою так будовою тіла и ростом, як звичаями и обичаями нapoднеми. В одній стороні мужчини середнего росту, а другі рослі хлоп в хлопа, и як їх сусіди кажуть, що «вони здорові як ведмеді». Нарід тутешний справді дуже сильно збудований, при надзвичайній відвазі и витрівалости навик до найбільших невигод життя и зношеня голоду дуже терпеливий, але довго памятає завдану ему обиду. Мовою не ріжняться між собою. Їх риси лиця гарні, волосся темне, очи живі, темні. Люде тутешні дуже гостинні, кождого подорожного радо у себе приймають и частують, чим хата багата – тим и рада.
Одежа мvжчин складаеться з сорочки и штанів вшитих з білоrо полотна. Сорочки на раменах, грудях і ковнірах повишивані в ріжні взорці. Сорочку застягають шнурочками закінченими червоними, або синіми китицями. Сорочка звисае поверх штанів, її підперізують широким ремінним «чересом». В неділю й в свято вбираються старі й молоді, як зимою так и літом, в «холошні», зроблені з грубого сукна. Поверх холошень надівають парубки ще з білоrо сукна, «нагавиці», а на себе загортають кожух або сердак. Гожих парубків називають тут «чабанами». Шляхта в неділю и свято убираеться в штани и камизельки з досить лихого сукна, а коли погода, то більше й нічого на себе не загортають. Cepдaки довгі по коліна, и по боках повишивані в червоні або зелені взорці. Волосе обстригають рівно з чолом, а по боках и задний части голови запускають довге волосе. Бороди не носять, тілько вуса, и підстригають їх від часу до часу. Голову oxoроняють від сонця капелюхом. уплетеним с стрілок житних в формі низького циліндра и о малих крисах. В инших місцевостях носять капелюхи в виді святого стіжка и о великих крисах. Капелюх завязують або тоненьким перевеслом ,або гарасійкою. Чоботи на одній підошві с підкованими обпасами. Курять Бакун (Руський тютюн) и то тілько переважно в бляшаних люльках. Женщини носять також cорочки з грубoго полотна, але тілько в буддень. В свята и неділі вбирають сорочки з ляного полотна; для ощаности надштуковують такі сорочки до половини звичайним грубим полотном. Спідниці довгі аж по кістки, зроблені з материі купної перкалевої або бавовняної. По спідниці оперізуються «запасками». Так молоді як и старі женщини вбирають в літі рідкі спідниці, так звану «горботку». Есть то сукно вовняне. довге на 2 лікті, а широке на 3/4 ліктя, вкрашене жовтими и темно-червоними пасами. Тою «горботкою» оперізуються кілька разів. На шиї носять кілька шнурів коралів с хрестиками, срібними медалями и дукатами. Бідніші носять шклянні пацерки. В літі до погоди носять женщини окрім тoгo коротко убране, котре називають «кадабайкою». Дівчата строять голову цвігами, як: гергoніями, купчаками і позолоченим барвінком. Замужні женщини убираються в чепці и білі рантухи, на кілька ліктів довгі, которими обвивають цілу голову, також и лице, попід бороду, а довгі кінці пускають через плече на долину.
Хати і загороди господарські вже троха ліпше побудовані, як в инших сторонах Галичини. Кожда хата поділена на дві части и то в той спосіб, що по одній стороні е хата гостинна, а по дpyгій стороні «сидить» газда враз з родиною и челядю. Стіни в середині украшають найчастіше образами Спасителя, св. Миколая. Кромі тoгo, украшають також стіни а именно коло образів гарно покрашеними писанками и галунками. На вні для забезпечення стін від вогкости роблять досить широку «присту». Плотів коло загороди тут майже зовсім нема. Замість плота обведене кожде обійсте селянина ровом, або насипом з мерви, котрої тут подостатком. Ті насипи, С поза которих ледво до половини видно хати и будинки гoсподарські, підтримуе ряд густо засаджених верб. Сади переважно засаджені сливками и вишнями. Менше черешями, грушками и яблінками. Люде займаються найбільш рільництвом. Надибуємо тут вже й поправніші знаряди господарські, и нерідко мож подибати лекомобілі (автомобілі) сівачки й січкарні. Коні, як по найбільшій части всюди в Галичині, дрібні и тілько дe-нe-дe можна подибати рослі коні. За те рогату худобу годують тут досить рационально, бо часто мож видіти товар раси альгавскої, голендерськоі, добре виплеканий. На високу скалю годують тут вівці ріжних рас, менше кози, а дуже мало свиней. Сіють найбільше пшеницю, кукурдзи, буряк, ріпак, жито, аниж, бараболі і т. д. Кромі тoгo є села, де люде займаються якимсь реміслом. Так пр. в Залісю самі ткачі. Полотно їх виробу так ляне як и грубе можна часто видіти на Topгax в Лашківцях, Тернополі, а також и в Чернівцях. В Новосілці самі мулярі. Иване-Пусте виробляє цегли з болота и т. д.

Стаття – розвідка відомого українського етнографа Зіновія Грушкевича, що е передруком з львівського журналу «Правда», написана на основі матеріалів етнографічної експедиції автора у Борщівський повіт, в др. пол. 70-x рр ХІХ ст. Особливості мови і стиль автора збережено.

Джерело статті: “Літопис Борщівщини” випуск 1

1 comment

  1. ганна придушана

    який тут в1дгук можна написати, коли я не розум1ю гал1цейського д1алекту 1 через те тема статт1 зовс1м в сприйманн1 губиться. Я знаю т1льки укра1ньку мову, а гал1цейських чи австро-угорських д1алект1в н1хто в наш1й с1м”1 не знае. Волинь не говорить на цих д1алектах. Вони не приймали чужу мову 1 тому не стали перевертнями, котр1 поганьбили свою р1дну укра1ньку мову чужими словами – н1мецькими, угорськими, польськими.

Напишіть відгук