111

451Матері, без перебільшення, найважливіші люди у долі. Із зернинки лона народжується новий подих… із любові виростає любов.
Пам’ятаєте, що посієш, те й пожнеш. Тут же: засіває мати, а дитина стає женцем, який покірно збирає плоди… Звісно, кожен сам творить свою долю. Звісно, ми владні над своїми недоліками, але є те, що залишається в душі до смерті. Звичаї, традиції сімейного кола, знанні з дитинства, табу і причини сміху, трагедії і ставлення до них… Усе це прив’язується до маленької долі і волочиться за нею по світу не дозволяючи злетіти.
Хтось бореться, створюючи трагедію, бо цей супротив поглинає все життя. В таких випадках, від першого усвідомлення і аж до відспіваного кінця, людина пам’ятає ким вона була і ким не хоче бути. Мета існування зводиться до боротьби із собою.
В іншому випадку, боротьби немає, лише констатація, лише факт – так як є – по-іншому не бути…
У нас безліч тільки наших переконань, ми досхочу попрацювали над собою, щоб стати вартісними для себе ж. Так. Але, звідки це почалося?! Ми наївно думаємо, що любимо солодке, бо це наша «фішка»; романтичні, бо тонкі натурою; що любимо Україну, бо патріоти. З перших етапів сприйняття світу ми вчилися з того, що бачили навколо – і як тут не намагайся, повністю відкараскатись від багажу виховання (негативного чи позитивного) неможливо.
Коли ти це усвідомлюєш – задумуєшся. Сідаєш десь на ослінчику і хочеш подякувати матерям. Звісно, не варто забувати про батьківську роль, але, оскільки в даний момент, ми зосередились на материнстві, то давайте будемо вважати, що главі сімейства відведена така ж – ідентична – дяка.
Важко перерахувати все. Неможливо врахувати всі національні, регіональні чи релігійні аспекти, але найважливіші, найзагальніші подяки варто озвучити. Адже ми завжди маємо за що дякувати, навіть коли видається, що це не так.
Дякувати потрібно за дрібниці, незначні, але послідовні деталі, за легкі дотики і погляди… Безліч подяк, безліч облич. Вдячність як відлуння – за те, що у маляти є шанс на щастя.
Перша вдячність – за теплоту, за відчуття потрібності і любові (саме так матері роблять нас готовими до життя).
Кожним дотиком, ласкою і поглядом, усмішкою і повчанням, незначними, але такими сильними словами підтримки, материнська участь робить нас певними у майбутньому.
Друга вдячність – за те, що ми, ще зовсім куці, відчували себе в повній безпеці (малята-діти закутані в турботу, захищені від бід – назавжди залишаться такими у житті)
Невидимий кокон, повний затишку і захисту дає змогу міцніти в спокої дитинства, тріпотіти від радості і не знати страху. Тоді, не думаючи, не підозрюючи, підсвідомо – ми формуємося. Починається перший етап нашого свідомого малечого життя. Тоді ж, навчаємося бути витриманими, боротися зі світом. Материнський захист робить з нас – розкиданих в емоціях, перших навичках і враженнях – цілісних Закладається стержень під нашу справжню основу.
Третя вдячність – за те, що ми уже дорослі, уже свої з собою (тільки тоді, коли стаємо гідними в батьківських очах, коли відчуваємо довіру до себе – ми починаємо шукати свій власний шлях).
Довірені не вітру, а надії, ми просто йдемо. Далеко, близько, може за дверима, але ми знатимемо, що материнські очі бачать нас. Ця дяка усвідомлена, бо може стати найболючішою – це розуміння-любов із змогою бути собою. Нелегко для матері, та необхідно для дитини – маля, що тільки вчора плакало в колисці, приймається за особистість. Дається право вибору і помилок… ланцюг сімейного кола розривається свідомо, щоб стати найміцнішою в світі павутинкою, щоб триматися на надії. Батьківство відпускає – дозоляє дитині ставати собою…
Безмірна кількість дяк – у всіх своя.
Але на цих, вагомих, узагальнених, все ґрунтується, на їх основі формується людина!!! Важко навіть уявити шлях дитини – без певності, без захисту, без суті…
Материнство – шалена відповідальність, адже воно може як подарувати, так і забрати в маляти шанс на спокійне, щасливе, усвідомлене життя. Залежно від відповідальності, розуміння і любові батьків перед кожною новою людиною, перед нею постає два шляхи. Два вибори, розкриті на карті долі, особливо, якщо батьківство не зуміло подарувати певність, захист і підтримку. Кожен тоді має «невласний вибір» – завжди боротися з собою, знаючи, що перемогти неможливо; перемагати, але припинивши змагання, в момент втратити все. Або ж другий шлях – пливти по світу в човні без весла, з пробитим дном і вічними мріями про літо…
ТвОє, мОє – так буває.
Хтось, когось – та й забуває.
Ззаду хата – вдома мати.
Ти шукаєш – де б пристати…
Та, ми щасливі – в нас була сім’я.
Ми знали погляди любові.
Нас огортали крилами тепла.
Ми так багато вдячні матері і долі.

Світлана Кучпилюк  м. Тернопіль

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.