111

romanuta2Тернопільська інтернет-газета “Про все” вже писала про те, що Едуард Романюта даремно витратив мільйони на участь в Євробаченні від Молдови.

Критика Романюти стосувалась того, що молодий хлопець, тернополянин, в країні якого триває війна, викидає шалені кошти на пів Європи, захищаючи честь чужої країни.

Що ж до самого виступу, то Борис Бахтєєв на “Телекритиці” просто каменя на камені не залишив, розкритикувавши примітивний виступ тернополянина. “Якби українець Едуард Романюта, який представляв Молдову, виступав від України — цілком імовірно, за тих самих умов він до фіналу пройшов би. Хоча його виступ був розчаруванням вечора”,- розпочав відразу чесно ділитися враження Борис Бахтєєв.

Українець Едуард Романюта, який виступав за Молдову… Оце було розчарування вечора. Прохідною була й сама пісня: замовляючи конкурсні пісні «в Європах», конкурсанти та їхні продюсери мають хоча б усвідомлювати, що їм можуть, не напружуючись, віддати щось із теки «Відбраковане» або «Таке, що досі не згодилося». Витягнути з шухляди не найкращі свої творіння, одне слово. Про це міг би багато розповісти найперший представник України на «Євробаченні» Олександр Пономарьов: саме він на цьому обпікся, й відтоді, здавалося б, до сподівань на європейських авторів як на гарантів успіху інші виконавці мали би ставитися обережно.

 Але якби лише це! Виступ Романюти можна вивчати як еталон пострадянського уявлення про «крутий» (пальці веєром) шоу-бізнес. Що найбільше він нагадував, то це виступ Лободи на конкурсі 2009 року, тобто шість років тому. Та ще й виступ Лободи, доведений до абсурду.

Наголос було зроблено не на пісні, а на «шоу». Беру це слово в лапки, бо коли всього лише шестеро людей на сцені створюють повне враження Бессарабського ринку в базарний день – шоу з того виходить вельми відносне. Металеві конструкції, по яких стрибали «шоумени», лише розпорошували увагу, й звідси інша традиційна пострадянська помилка – «нерозгорнутість» на камеру, нетелегенічність. Камера ніби вихоплювала випадкові мізансцени в різних кінцях сцени, намагалася наздогнати артистів, що пересувалися зі швидкістю арабських скакунів – і в підсумку утворювалася така метушня, за якою слухати пісню просто вже не виходило. Повний бедлам. Шоу Романюти не підтримувало пісню, а затуляло її, мало не заглушувало. Тим паче що навіть ритму пісні за рухами балету було не відстежити: пісня була сама по собі, балет сам по собі й, підозрюю, саме він був на цьому святі життя головний. Співак розчинився в натовпі, пісня долинала звідкілясь із-під завалів візуальної какофонії – можливо, це було б добре для нічного клубу, можливо, для ресторану, але ніяк не для концертної сцени.

 Секрет тут, здається, простий – сумнозвісна «російська духовність» у поп-музиці, Russian overdrama. Коли шоу є не візуалізацією музики, а ілюструванням тексту пісні, мало не сурдоперекладом до нього – бо музика взагалі є вторинною, а головне й єдине – текст. Коли ж текст полягає в тому, що «я хочу твого кохання», на сцені, за пострадянською традицією, неодмінно мають з’явитися якісь постаті з претензією на сексуальність і з такими ж претензійно-сексуальними тіловихляннями, як кажуть росіяни, «кто во что гаразд», коли пісня – лише фон, акомпанемент для тих тіловихлянь. Підкупити цим міжнародну аудиторію навряд чи вийде: в кожній країні й своїх нічних клубів удосталь. Не кажучи вже про те, що це шоу було до посиніння стандартним, бозна-яка-тисячним клоном шоу Бритні Спірз кінця 1990-х років.

 Утім, представляв Едуард Романюта Молдову, тож для українських глядачів цього року з’явилася можливість поглянути на конкурс із боку, без уболівальницьких емоцій, і просто оцінити виступи як такі.

Усі враження Бориса Бахтєєва можна прочитати нижче:

За підсумками першого півфіналу конкурсу «Євробачення», до фіналу вийшли представники Албанії, Бельгії, Вірменії, Греції, Грузії, Естонії, Росії, Румунії, Сербії та Угорщини. Невдачі зазнали співаки з Білорусі, Данії, Македонії, Молдови, Нідерландів та Фінляндії.

 І після півфіналу склалося дуже сильне (можливо, найсильніше за всі останні десять років) враження: до дуже значної міри це було голосуванням за країни, а не за артистів.

Шоу відкривала переможниця «Євробачення-2014» Кончіта Вурст

Передусім, Європейська мовленнєва спілка щороку обіцяє боротися з сусідським голосуванням. Зокрема, поділяє країни – учасниці півфіналів на п’ять груп (у кожній – по шість-сім країн); кожна з груп об’єднує країни, що виявляють традиційну схильність до взаємної підтримки. Країни з кожної групи організатори рівномірно розподіляють по двох різних півфіналах. Уся біда в тім, що це завжди нагадує задачу про вовка, козу та капусту: хоч як намагайся, а сім країн неможливо розподілити між двома півфіналами так, щоб сусідського голосування не було.

 

До того ж, насправді сусідське голосування не є замкненим у своїх групах. Скажімо, Естонія традиційно підтримує як Росію, так і Швецію, які належать до різних груп. Нарешті, неоднаковою є міра сусідських симпатій. Скажімо, підтримка Росії Литвою є досить відносною, не такою вже й помітною, тоді як Білорусь завжди підтримує Росію гаряче й беззастережно. Оцього розподіл країн між двома півфіналами взагалі не враховує.

Перші фіналісти конкурсу

 

Що з того в даному разі вийшло? В одному й тому самому півфіналі опинилися всі три європейські країни ЄврАзЕС – Росія, Білорусь та Вірменія. Додаймо до того Грузію, яку традиції сусідського голосування міцно поєднують із Вірменією. Нарешті, додаймо Бельгію та Нідерланди, що опинилися в одному півфіналі. Додаймо, що шість країн, чиї представники потрапляють одразу до фіналу («велика п’ятірка» плюс Австрія – хазяйка конкурсу), теж голосують кожна в одному з півфіналів, і цього разу французи голосували за представника Бельгії, причому її франкомовної телекомпанії.

Вірменська «Генеалогія»

Цього разу дуже наочно виявилася ще одна давно вже помітна тенденція, яку можна висловити формулою «заліковка працює на студента»: артисти з країн, представники яких регулярно, з року в рік, потрапляють до фіналів, мають істотно вищі шанси, ніж артисти з країн, чиї представники виходять до фіналу вряди-годи. І якби українець Едуард Романюта, який представляв Молдову, виступав від України – цілком імовірно, за тих самих умов він до фіналу пройшов би.

Українець Едуард Романюта представляв Молдову

Півфінал був досить цікавий – і досить рівний за рівнем виступів. Не було очевидних фаворитів, як не було й безсумнівно провальних виступів. Несподіванкою виявилося те, що до фіналу не потрапив фінський гурт «Пертті Курікан Німіпялвят», якому ще місяць тому букмекери пророкували місце мало не в першій трійці фіналу. Втім, цей проект є здебільшого соціальним: у складі гурту – артисти, що страждають на аутизм та синдром Дауна. Тож їхній виступ перед багатотисячною аудиторією вже сам по собі був перемогою – враховуючи те, що навіть чимало артистів, які не страждають на аутизм, почуваються комфортно у студії, а сцени бояться (й часто саме цим виправдовують виступи під фанеру). Нагадаю: на конкурсах «Євробачення» весь вокал може лунати лише наживо.

Фінський гурт Pertti Kurikan Nimipäivät

Македонець Даніел Каймакоський, зовсім не погано проспівавши пісню майже до самого кінця, раптом вирішив улаштувати кінцівку а-ля «весілля в балканському селі». Чим і зіпсував усе враження: вся пісня була зовсім не того стилю.

Даніел Каймакоський, Македонія

Сербка Бояна Стаменов, анонсована ведучими як «сербська Арета Френклін», явно не дотягувала потужністю вокалу до того, як пісня могла б лунати, всю першу половину пісні – але у другій половині блискуче компенсувала це недотягування й вийшла до фіналу.

Бояна Стаменов, Сербія

Пісні вірменського секстету «Генеалогія» (а чи як воно вимовляється в оригіналі, й якою мовою?), росіянки Поліни Гагаріної, угорки Боггі та румунського гурту «Вольтаж» видалися дещо нуднуватими, у стилі: «Дивіться, як гарно ми вміємо співати». До фіналу всі вони потрапили.

Поліна Гагаріна, Росія

А от білоруси Узарі та Маймуна, хоч і не пройшли до фіналу, стали для мене відкриттям: як на мою думку, це був чи не найкращий виступ представників Білорусі за всю історію участі цієї країни в конкурсах «Євробачення». Принаймні, вперше Білорусь продемонструвала щось зовсім не радянське й навіть не пострадянське. Вітри змін долинули й до цієї країни?

Білоруський дует Узарі та Маймуна

Відкриттям для мене став і виступ грузинки Ніни Сублатті: окрім того, що й пісня, й виконання були нестандартними й аж ніяк не сіренькими, чогось такого от саме від Грузії я не чекав.

Ніна Сублатті, Грузія

Українець Едуард Романюта, який виступав за Молдову… Оце було розчарування вечора. Прохідною була й сама пісня: замовляючи конкурсні пісні «в Європах», конкурсанти та їхні продюсери мають хоча б усвідомлювати, що їм можуть, не напружуючись, віддати щось із теки «Відбраковане» або «Таке, що досі не згодилося». Витягнути з шухляди не найкращі свої творіння, одне слово. Про це міг би багато розповісти найперший представник України на «Євробаченні» Олександр Пономарьов: саме він на цьому обпікся, й відтоді, здавалося б, до сподівань на європейських авторів як на гарантів успіху інші виконавці мали би ставитися обережно.

Але якби лише це! Виступ Романюти можна вивчати як еталон пострадянського уявлення про «крутий» (пальці веєром) шоу-бізнес. Що найбільше він нагадував, то це виступ Лободи на конкурсі 2009 року, тобто шість років тому. Та ще й виступ Лободи, доведений до абсурду.

Едуард Романюта з балетом

Наголос було зроблено не на пісні, а на «шоу». Беру це слово в лапки, бо коли всього лише шестеро людей на сцені створюють повне враження Бессарабського ринку в базарний день – шоу з того виходить вельми відносне. Металеві конструкції, по яких стрибали «шоумени», лише розпорошували увагу, й звідси інша традиційна пострадянська помилка – «нерозгорнутість» на камеру, нетелегенічність. Камера ніби вихоплювала випадкові мізансцени в різних кінцях сцени, намагалася наздогнати артистів, що пересувалися зі швидкістю арабських скакунів – і в підсумку утворювалася така метушня, за якою слухати пісню просто вже не виходило. Повний бедлам. Шоу Романюти не підтримувало пісню, а затуляло її, мало не заглушувало. Тим паче що навіть ритму пісні за рухами балету було не відстежити: пісня була сама по собі, балет сам по собі й, підозрюю, саме він був на цьому святі життя головний. Співак розчинився в натовпі, пісня долинала звідкілясь із-під завалів візуальної какофонії – можливо, це було б добре для нічного клубу, можливо, для ресторану, але ніяк не для концертної сцени.

Секрет тут, здається, простий – сумнозвісна «російська духовність» у поп-музиці, Russian overdrama. Коли шоу є не візуалізацією музики, а ілюструванням тексту пісні, мало не сурдоперекладом до нього – бо музика взагалі є вторинною, а головне й єдине – текст. Коли ж текст полягає в тому, що «я хочу твого кохання», на сцені, за пострадянською традицією, неодмінно мають з’явитися якісь постаті з претензією на сексуальність і з такими ж претензійно-сексуальними тіловихляннями, як кажуть росіяни, «кто во что гаразд», коли пісня – лише фон, акомпанемент для тих тіловихлянь. Підкупити цим міжнародну аудиторію навряд чи вийде: в кожній країні й своїх нічних клубів удосталь. Не кажучи вже про те, що це шоу було до посиніння стандартним, бозна-яка-тисячним клоном шоу Бритні Спірз кінця 1990-х років.

Утім, представляв Едуард Романюта Молдову, тож для українських глядачів цього року з’явилася можливість поглянути на конкурс із боку, без уболівальницьких емоцій, і просто оцінити виступи як такі.

Трейнтьє Остерхьойс, Нідерланди

Продемонстрований іншими учасниками тренд полягав зовсім в іншому – в мінімізації елементів шоу, коли всю або майже всю візуальну картинку створюють сам співак та його харизма. Дехто з учасників навіть бек-вокал заховав у затінок дальнього краю сцени.

Естонський дует Еліна Борн і Стіг Ряста

Отут і виявилася ще одна традиційна для конкурсів «Євробачення» тенденція: переможець конкурсу визначає моду на наступний рік. Пригадаймо, як наступного року після перемоги Руслани була незбагненна кількість пісень із етнографічними мотивами, барабанів, бубнів та іншого подібного начиння. Нині трендом стали спокійні мелодійні пісні з сильним вокалом та тим самим візуальним мінімалізмом. Власне, всі пісні, окрім молдовської та фінської, так або інакше підпадали під це визначення – але, от же диво, й найменшого натяку на одноманітність не було. Не було й враження, ніби лунають нескінченні варіації на тему переможної пісні Кончіти Вурст – так, лише стильовий тренд, що не стримує оригінальності й не вганяє до вузьких меж.

Марія-Єлена Кіріаку, Греція

Перший півфінал знаменував повну й остаточну перемогу на конкурсах «Євробачення» англійської мови. Лише фінський гурт співав фінською, а румунський – три чверті пісні румунською, але зовсім без англійської не обійшовся. Якщо не помиляюся, вперше за всю історію конкурсів англійською мовою співала представниця Сербії, та й представники Македонії дотепер англомовні пісні привозили нечасто.

Данський гурт Anti Social Media

Вели конкурс для українських телеглядачів незмінні Тетяна Терехова й Тимур Мірошниченко. Вели загалом добре, давали всю основну інформацію. Терехова подеколи пускалася в багатослівність (а речення з двох слів, обидва з яких констатують і без того очевидне, – це теж багатослівність), але несильно. Під час нарізок фрагментів пісень варто було б називати лише країну одним словом і не уточнювати ім’я виконавця, порядковий номер тощо – бо інакше від і без того дуже коротких фрагментів майже нічого вже не залишається.

Ельхаїда Дані, Албанія

Цьогорічний конкурс має одну родзинку: в ньому вперше (й, можливо, востаннє) бере участь представник Австралії, причому одразу у фіналі. На відміну від решти країн-учасниць, Австралія голосує в обох півфіналах. Перед цією країною стоїть тяжке завдання: наступного року австралійські артисти зможуть узяти участь у конкурсі «Євробачення» лише в тому разі, якщо цьогоріч Австралія переможе; навіть у разі перемоги вона не отримає права організувати в себе наступний конкурс. Так було винагороджено високу цікавість до конкурсів «Євробачення», що стала для цієї країни традиційною. На жаль, про ці подробиці українським глядачам не розповіли, обмежившись самим лише: «Австралія бере участь у порядку винятку».

Боггі, Угорщина

Країни-учасниці, артистів, що виступали – все це українські ведучі називали досить чітко. Не пощастило тільки румунам Voltaj. Й цілком за законом підлості. Чомусь багато хто вважає, що латинська літера «J» завжди позначає звук «Ж». Й дуже часто різні ведучі, намагаючись транскрибувати скандинавські, нідерландські, латиські, литовські, угорські, навіть польські та інші слов’янські імена, так її й передають – «жекають». Натомість румунська мова належить до невеликого переліку тих, у яких літера «J» і справді передає звук «Ж». Але от саме тут назву гурту ведучі вимовляли як «Волтай» – хоча насправді це всього лише «Вольтаж».

Румунський Voltaj

Ще більше не пощастило бельгійцеві Лоїку Нотте. Спочатку ведучі сказали, що він – з провінції Валонія. А згодом Тимур Мірошниченко додав: «Робота валійця дуже сподобалася». Але ж люди добрі: валійці живуть в Уельсі, що на острові Велика Британія, а в бельгійській історичній області Валонія – франкомовній половині країни – живуть валони! Отак от бідолашному хлопцеві взяли й змінили мало не громадянство.

Лоїк Нотте, Бельгія

Якщо ж підсумовувати, перший півфінал залишив вельми приємні враження – й піснями, й атмосферою, що панувала у віденському «Штадтхалле», й веденням. Чекаймо на другий півфінал: інтрига лише розпочалася.

 Борис Бахтєєв, “Телекритика”

Фото: eurovision.tv

Напишіть відгук