111
Мандрівник Богдан Логвиненко бавиться із мавпочкою на острові Пенанг, Малайзія, влітку позаторік

Мандрівник Богдан Логвиненко бавиться із мавпочкою на острові Пенанг, Малайзія, влітку позаторік

Дев’ять країн, або 4360 км, за два тижні подолав киянин 26-річний Богдан Логви­ненко. Прямував із Києва у португальську столицю Лісабон. 135 км — пішки, решту відстані добирався автостопом.

Якою була перша подорож автостопом?

– 2008-го їхали втрьох із Чопа до якогось передмістя Будапешта. Взагалі не знав нічого про автостоп. Вдруге — тоді ж, удвох із Відня до Кракова. Було дуже важко. Майже доба дороги через словенські гори. Сам поїхав 2010-го у подорож довкола Європи. Потім — по Уралу й Сибіру.

Краще подорожувати самому чи в компанії?

— Мені добре скрізь і з усіма. З відомих людей — їхав колись до Білорусі з тодішнім кандидатом у президенти, опозиціонером Алесем Міхалевичем. Їхав стопом з Ганною Гопко, першим номером партії “Самопоміч”, яку тоді не впізнав. У Польщі — з письменником Анджеєм Стасюком, якого теж одразу не впізнав.

У скількох країнах побував?

— У 45. Десь був кілька років, як в Індонезії. А в якихось — кілька годин, як у Монако. Це малесеньке місто, а Індонезія — цілий континент. Три часові смуги, відстань — як від Лісабона до Києва, 400 мов, 17 тисяч островів.

Для мене в подорожах найважливішими є люди. Не подобаються расистські настрої. Расизм відчувається в Росії, Франції, Італії, на острові Ломбок, або Балі в Індонезії. У РФ трактують тебе просто як другий сорт, зрадника, непокірного хохла. В Індонезії тебе сприймають як білий мішечок з баблом, тупий і бездарний. Моя робота в тому, щоб уберегти людей від такого сприйняття цієї країни. У певному сенсі, я вже посол Індонезії в Україні й навпаки. Не раз писали індонезійці, що хочуть поїхати в Україну, і українці, що їдуть в Індонезію. Недавно мені написали: “Я в Індонезії. Виявляється, сюди потрібна віза. Що робити?” Ну, звідки я знаю? Відповів: “Пишіть у консульство”. Вони: “А ви хто?”.

Чи втрапляв у якісь історії?

— Найнебезпечніше було в Росії. Але жодного разу так і не потрапив у якусь страшну історію. Це здебільшого просто стрьомні люди. Втім, вони допомагали. Дарма боявся.

2012-го об’їхали навколо Балтійського моря. Це 10 тисяч кілометрів. За Полярним колом у Норвегії банк анулював мою картку. Залишилися вдвох з 10 євро в кишені, шістьма країнами попереду. Відмовилися від допомоги друзів і батьків. Успішно проїхали Норвегію, північ Швеції, всю Фінляндію, Санкт-Петербург, Прибалтику, Калінінград і Польщу, Познань — без грошей за два тижні.

Зі мною була дівчина, тож відповідальність була колосальна. У нас був лише один день, коли справді хотілося їсти. Жодного разу нічого не просили. Просто погоджувалися на запрошення. Коли йдеш десь Вільнюсом, усі навколо п’ють каву, тобі теж хочеться. У кишені нічого нема. Є гроші десь у банку в Україні за тисячі кілометрів. Переоцінюєш все. Важливість грошей, цінність взаємодопомоги, гнилість системи грошообігу, сенс життя.

Як реагують водії?

— В Угорщині недавно зустрів на заправці дуже красиву румунку. Поправив зачіску, пішов. Виявилося, теж їде в Італію. Кажу — поїхали. А вона: “Я ж тебе не знаю. Боюсь”. Не зміг переконати, що не маніяк. Вона дуже погано говорила англійською, я ще не розмовляю румунською й італійською. Вибачилась і поїхала сама. Пізніше, в Іспанії, зустрів Лурдес. Прекрасну іспанку, що везла мене до Мадрида. Сказав, що журналіст з України. Погодилася. Загалом, водії беруть цілком невідомого незнайомця, який не завжди виглядає охайно.

Коли це перетворилося на роботу?

– 2013 року переїхав у Малайзію, пізніше почав водити групи там, а також по Індонезії, Сингапуру. Багато де встиг побувати як перший білий, і дуже багато де як перший українець. Для найактивніших по всьому світу заснували нещодавно “Службу пригод”. Зі мною їздять різні люди. Від 2-річних дітей до пенсіонерів. За три тижні часто бачимо більше, ніж деякі за роки життя у країні.

Що за кордоном розказував про Україну?

— Є велика різниця між совками і європейцями. Совки — нічого не питають, все знають і хочуть нав’язати свою думку. Європейці хочуть почути якомога більше думок. В Україні кількість совків ще переважає, принаймні серед водіїв, які мене коли-небудь везли. У Росії взагалі мало чого питають — там усі знають все.

Олександра ГОРЧИНСЬКА, “Газета по-українськи”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.