maxresdefault“Я – українець”, сьогодні, як ніколи набуло забарвлення, сили і значення. У нас війна на Сході… війна з корупцією… війна за державу. Ми носимо вишиванки, одягаємо навколишність в патріотичні кольори. “Я – українець”, стало зрозумілим у світі. Ми змінюємось, ми боремось. Але чи звучить оце “я – українець” дійсно глибино, дійсно патріотично. Зараз ми боремось, а боротись ми вміємо як ніхто інший, а що буде потім… А ще краще питання, що було до цього…
Чомусь, коли британці кажуть “ми англійці/британці”, відчувається велична непохитність. Здається, інакше бути не може, це ніби не обговорюється, це в крові, у манерах, у ставленні до інших, навіть, у політичному виборі. Коли людина скаже вам таку фразу, вона ніби “відрубала” всі слова одним виразом – “я – англієць”. Все. Так говорить англійська душа, так живе британське серце…
Чомусь, існує щось, на кшталт, “культу Америки” – країна демократії, свободи і рівності. Послухайте американців, їх “…Боже, бережи Америку”, “…Америка велика країна” і т.д. чується непохитно. Не має значення, які проблеми навкруг, корінні громадяни ледь не свято вірять в країну. Вони вважають її величною, незважаючи на терор, кризи, безробіття, беззаконня і т.д..
Коли звучить “слава Україні”, “Україна Єдина”, “я – українець” відчувається паралельно біль і гордість. І здається неможливою державна глобальність цих слів без жертв. Чомусь, нам потрібні причини, потрібна боротьба і агресор, щоб повірити в свою країну. Часом, здається, що ми насправді стаємо патріотами тільки в боротьбі… Але, як бути з миром… Мабуть, славити країну, коли ще не остигла кров героїв, коли її сини щодня проявляють чудеса виживання, патріотизму, віри і сили, не так уже складно. Ми бачимо жертви патріотів, бачимо біль рідних, що втратили солдата, спостерігаємо за вогнем, що пожирає добрячий шмат країни – і зрозуміло, нам боляче. Ми хочемо кричати, брати в руки мечі і гонити ворога подалі.
В такі дні відчувається єдність, відчувається патріотизм і сила. В такі дні – загального болю, країна ніби знов і знов отримує шанси.
Але, рано чи пізно, залпи стихнуть. Можливо, припиняться. Можливо, люд втомиться від їх звуку і просто перестане чути… Рано чи пізно, треба буде вірити в країну! Вірити не тому, що іде війна. Не тому, що плачуть матері і діти. Не тому… Рано чи пізно, труба буде вірити в країну в апріорі! – не тому що, а попри все. Бути гордим “я- українець”, не тому що їде війна, яку ми з гордістю і болем проходимо, а тому що це “моя країна”, тому що “вона могутня своєю історією”, тому що “люд наш незламний в єднанні і мудрий”, тому що “створенні міста і дороги, прокладені перші стежки нашими дідами, нашими матерями. Вони лишили нам спадок. Передали найцінніше, що мали – життя, віру і землю. Чи потрібна ж нам причина, щоб сумніватися в силі, величності і мудрості нашого народу, нашої країни”.
Хочеться вірити, що кожному з нас збагнеться, не тільки біль нашої новітньої війни, а і сила нашої землі. Хочеться вірити, що “слава Україні” звучатиме не лише на площах, урочистостях чи полях бою. Хочеться дочекатися, коли “героям слава” відказуватимуть в кожному домі, без трагічних причин, без пафосу, але з величезним розуміння сили, з непохитністю віри у свою державу, із завзятість і готовністю творити її гідну історію щодня, кожним маленьким кроком.

Світлана Кучпилюк

Напишіть відгук